Еволюція святкування Великодня, або як релігія розділяє та сварить мешканців Кам’янського

Еволюція святкування Великодня, або як релігія розділяє та сварить мешканців Кам’янського

Автор: Валентин Фіголь.
 
«Ты что, паску празднуешь?» – за ствердну відповідь на таке питання трохи більше ніж три десятки років тому в Дніпродзержинську можна було «вилетіти» з комсомолу, партії, престижної роботи чи інституту.
«Ти в церкву ходиш?» – на тих, хто ходив до церкви частіше, ніж святити паски, на початку 90-х років в Дніпродзержинську дивились як на приблуд «не від світу сього».
«А ти в яку церкву ходиш?» – питають в Кам’янському сьогодні. Досвід підказує: мовчи, бо не вгадаєш – будеш клятий чи м’ятий!
 
За вітання «Христос воскресе!» в 1988 році 17-річного дніпродзержинця полоснули бритвою по руці – врятував саморобний «металістський» браслет. Зате біля Свято-Миколаївського православного собору, який лише нещодавно знову став церквою, було неймовірно людно. Міліція стояла живим ланцюгом від перехрестя проспекту Пеліна з вулицею Кірова і навколо храму, ледь стримуючи натовп людей, які прийшли подивитись на освячення пасок. Тих, хто приніс до церкви освячувати їжу, були одиниці – більшість прагнула видовищ. Майже всі дорослі були нетверезі, в повітрі, просякнутім алкогольними випарами, бурхали матюки та регіт. Іноді міліціонери висмикували з юрби когось надто активного і тягли до «бобика», припаркованого за рогом. Інша група міліціонерів прочісувала околиці: ловили зовсім п’яних та витягали з кущів Комсомольського парку любителів спонтанного кохання на лоні природи.
З тих пір святити паски в Дніпродзержинську увійшло в моду. Люди, які цілорічно і не згадували ні про яких богів, в ніч на Великдень вибирались в церкву, прихопивши з собою саморобні паски та крашанки. Церква спочатку була одна на все місто, і люди діставались до храму хто як міг – спеціально ніхто транспорт не організовував. Партійне та цивільне начальство тоді ще до церкви відкрито не ходило – комуністам це було зась.
Настали 90-ті. Мешканці міста зіткнулись з новою для себе ситуацією, коли на роботі можуть не платити заробітну платню, і почали виживати, хто як міг. Здебільшого – красти з підприємств та торгувати на базарі. Першими представниками міської еліти, які почали відкрито навідувати церкву, стали рекетири. Вони приходили в храм з пухкими барсетками під пахвою, сяючи хрестами на міцних грудях. Ставали до сповіді, просили благословення, цілували руки панотцеві і йшли собі далі продавати крадений з заводу метал або відбивати нирки жадібним комерсантам.
Покійний панотець Олександр (Свідунович), перший настоятель собору після його відкриття у 80-тих, колись запитав в одного такого «нового українця» (згодом той був депутатом міськради та власником нерухомості в центрі міста): «Ви що, зі мною хрестами міряєтесь?..» Панотець мав своєрідний, досить гострий гумор. Якось на запитання, чому взимку в храмі висить напис «Христос воскресе» він відповів запитанням: «А що – вже неактуально?..»
Переймати манери злочинців у нас вважається гарним тоном, тому слідом за елітою до церкви потяглись і «прості люди»: жити, як бандити, хотілось багатьом.
Моду відвідувати церкву в Дніпродзержинську для посадовців завів на початку тисячоліття перший міський голова Василь Швець. Він теж робив це демонстративно – полюбляв постояти в «Царській брамі» поряд з настоятелем храму. Після цього посадовці міського самоврядування стали теж вчащати до храму не лише на Великдень.
З початку тисячоліття допомагати церкві стало трендом для міського самоврядування. В Дніпродзержинську почали будуватись церкви – часто самозабудовою, без дозвільних документів. Але самозабудова в Дніпродзержинську теж в тренді з самого початку незалежної України, тому храми в нашому місті і сьогодні спочатку будують, а потім легалізують за допомогою рішень судів та депутатів міськради.
Ставлення земляків до візитів на Великдень стало свідомішим: п’яних біля церкви сьогодні набагато менше, ніж 20 чи навіть 10 років тому. Процес протверезіння вірян був важкий: пригадую, як виносили з юрби молоду жінку, яка втратила свідомість через тисняву під час освячення харчів. Віряни досі шикуються з кошиками та торбами так щільно, щоб жодної краплі свяченої води не втратити. І залишають після себе на землі мокрі газети, які підстеляли під свої приношення…
Трохи більше десятку років тому в Дніпродзержинську виявилось, що вже є дві православних церкви: Московського та Київського патріархатів. Перший настоятель першої в місті Свято-Покровської церкви КП панотець Миколай (Панченко) починав служити разом з панотцем Олександром в Свято-Миколаївському соборі МП.
А ще пізніше виявилось, що в місті є ще одна православна релігійна громада – правонаступники кліру, який втік від революції 1917 року за кордон Російської імперії. Церква цієї громади виникла над Баранніковою балкою (на фото). Настоятель, панотець Олександр (Мартиненко), збудував храм на власній земельній ділянці, паралельно прибравши стихійне звалище понад балкою і встановивши на його місці першого в Дніпродзержинську уклінного хреста (так звану «Голгофу»). Сьогодні «Голгофа» стала одним із архітектурних символів нашого міста.
До цього року дніпродзержинці, а вже згодом і кам’янчани, ходили до тієї церкви, до якої хотіли – і не надто переймались патріархатом . А цього річ ще за тиждень до Великодня в соцмережі земляки закликали одне одного «не ходити до чужих попів».
«А ти до якої церкви йдеш паски святити?» – запитав напередодні свята у автора давній знайомий, який ніколи раніше не виявляв цікавості до таких нюансів. І, чекаючи на відповідь, прискалив око – зовсім як три з чимось десятки років тому, коли запитував у перехожих: «Закурити є? А як знайду?..» А я, кажу, з тих, про кого Ісус Христос казав: «Де двоє чи троє зібрались в ім’я моє – там і я серед них!» Співбесідник задумався, слава Богу, а я отримав час «зіскочити з теми».