Нові латки на старій гармошці

Українці, зокрема кам’янчани, показали на минулих виборах, що хочуть від нової влади чогось новенького. Земляки знову повірили рекламі, що новий засіб чистить краще, шкодить менше і до того ж коштує дешевше.

Автор: Валентин Фіголь

Про актуальний тренд у політичній моді – нові люди, нова еліта, достатньо аргументовано написав колега Гузь в публікаціях про минулі вибори. Хочеться ще написати про те, наскільки виправдані сподівання виборців на нових обранців.

Дозвольте почати здалеку. «Думати власною головою особливо важливо у сучасну епоху небаченого досі розвитку засобів масової комунікації, вплив яких на людину стає все більш маніпулятивним. Ними використовуються найсучасніші психологічні дослідження і застосовується найпривабливіший дизайн, щоб переконати людей у необхідності робити те, до чого закликає реклама. А вона закликає до необмеженого зростання споживання, яке є в принципі неможливим через існуючі природні обмеження», — писав більш ніж 10 років тому український вчений Геннадій Марушевський в монографії «Етика збалансованого розвитку».

Сьогодні весь цивілізований світ вважає стратегію збалансованого розвитку єдиним шляхом до виживання людства. Україна ж, попри взяті на себе міжнародні зобов’язання, досі не ухвалила на державному рівні власну державну Концепцію збалансованого розвитку. Мабуть, українці ще не певні, що хочуть вижити.

Чому під керівництвом колишніх менеджерів ми довели країну та місто до нинішнього неподобства? Чи не тому, що колишні менеджери керували під девізом «Навіть курка гребе до себе». А народ їм не заважав: кожен, поглядаючи вгору, і собі гріб, скільки встигав. Якщо із загального котла тільки вигрібати, він скоро спорожніє. До того ж люди, які звикли гребти, швидко втрачають всі інші трудові навички. Та й рідко яка курка вмирає своєю смертю …

У підсумку ми розгребли свою Україну до крові, а до влади допустили менеджерів, які керують за допомогою тільки двох арифметичних дій — віднімання і ділення. І то з розподілом у них туго: занадто багато незадоволених вважають себе обділеними.

Це питання вже задавалося не раз: хто такі ці менеджери, роботою яких ми так дружно незадоволені? Феї з казки, вища раса правителів, таємничі зелені чоловічки? Іронія в тому, що це такі ж люди, як ми! Свої люди …

А хто такі «нова еліта», дозвольте запитати? Теж ніби свої люди, тільки більш активні, ініціативні та здатні до самоорганізації, ніж більшість — їх за це ще звуть активістами. У народних мріях громадські активісти — нова еліта українського суспільства, його вершки, люди безкорисливі, небайдужі, чесні. Ну, чим не нові менеджери?

Чого ми чекаємо від менеджерів? Чекаємо, що нами будуть керувати так, щоб нам було безпечно і ситно сьогодні і, бажано, завтра. Заковика в тому, що хороше життя кожен починає будувати особисто для себе, відповідно до «курячої» ідеології. Так було до сих пір, тому що манера гребти до себе перетворює нас в конкурентів, які в шторм розривають загальний корабель на маленькі особисті плотики, сподіваючись таким чином врятуватися. І менеджери в такій ситуації знову відірвуть собі найбільші і жирні шматки, знаючи, що жир не тоне. Однак ми також знаємо: плаває не тільки жир. Не все, що плаває — пліт, і не всі жирне — їжа.

Доведеться змиритися: поки ми гребемо кожен до себе, управляти нами будуть ті, хто загрібає більше — найбільш нахабні і корисливі, байдужі до спільної справи і чужого горя. І неважливо, як нові менеджери будуть при цьому називатися — гвинтиками Вертикалі або «новою елітою». Головне — чиї інтереси вони представляють. Якщо суспільство схиблене на конкуренції «під ким купа більше», то піна, що піднімається понад таким варивом — це що завгодно, але не вершки.

Не наливати молоде вино в старі міхи, бо розірве. Таке радить книга, яка вважається священною у християн. Судячи з привітань у соцмережі, тут чимало хто вважає себе християнином.

Нові латки не врятують стару гармошку, міхи якої порепались – цю концепцію можуть підтвердити, наприклад, аварійники міськводоканалу, яким доводиться латати старі, зогнилі комунікації. До того ж, якщо кожен смикатиме інструмент до себе – і мелодії не вийде, і гармошка порветься швидше.