Чий дах протікає? Нарис з історії житла в Кам’янському

Недавня раптова вулична зустріч з бувалим фахівцем з житлово-комунального господарства стала знаком: пора якось резюмувати цей досвід земляків, аби нагадувати землякам, чиє навколо середовище існування. І хто довів його до того стану, який сьогодні модно називати комунальною кризою.

Автор: Валентин Фіголь

Колективна безвідповідальність

Зазначу, що все описане відбувалось згідно діючого законодавства СРСР та України. Певно, що так. Принаймні, тих, кого б покарали всерйоз за знищення житла та комунальних комунікацій за останні 30 років, можна порахувати по пальцях однієї руки.

Авторське резюме досвіду особистого та професійного спілкування з людьми з житлово-комунального господарства охоплює період з 1989 року.

Батько автора не чекав на ЖЕКівських фахівців і все лагодив сам ще з тих часів, коли оплата 2-кімнатної квартири в будинку 50-х років коштувала в місяць стільки ж, скільки проїхатись на таксі з центру Дніпродзержинська на лівий берег і назад і ще раз туди, або 4 півлітри «казьонки».

Батьків знайомий у 80-ті роки минулого століття писав у прокуратуру, що в нього протікає дах. Так і написав: «Прошу принять меры. У меня течет крыша, а ЖЭК преступно бездействует, подвергая разрушению государственное и личное имущество». Не допомогло.

Ще як був підлітком, автор чув, як двірничка коментувала якісь чергові претензії: «Жилье казенное? Страна дала – страна и заберет, не.. вы…..ся!»

Тоді в під’їзді були гарячі батареї, і мешканці взимку лишали двері на вулицю відчиненими – щоб провітрювати. Радянські люди мочились, били вікна та крали лампочки в під’їздах, кидали недопалки і плювали на підлогу, припалювали білену стелю сірниками, писали на стінах гидоту. Кидали в каналізацію сміття та ганчірки, сипали хатнє сміття у виварки для харчових відходів.

Вже тоді траплялось, що хтось із мешканців міг винести з квартири та продати за півлітру самогону унітаз або зливний бачок. Інші мешканці купували в спекулянтів імпортну сантехніку і ставили на місце «казьонної».

Хтось вже тоді самовільно прибудовував приміщення до комунальних будинків, пробивав стіни та міняв планування приміщень в «казьонному» помешканні.

Гуртове – чортове

Тоді в СРСР все належало громаді. Багатоквартирне житло в місті теж було громадським.

Незначним винятком було житло кооперативне – будинки належали спільно членам кооперативів, які інвестували їх будівництво.

Все було народним. Бо народу належали заводи і трести, які будували житло. Тому квартплата була такою низькою: більшість видатків брала на себе та сама «страна», яка могла давати й забирати житло. Тобто вся громада працювала на бюджет, з якого потім асигнувались кошти на утримання громадського житла. Скільки – то знали міністерства, які розраховували кошториси утримання житлово-комунального господарства на цілу величезну країну.

Житлові будинки перебували на балансі підприємств, за чиї кошти їх будували. Що означає «перебували на балансі»? Балансоутримувач мав утримувати за наявні у нього кошти житлові будинки та інфраструктуру. Гроші були громадські, житло – теж. Балансоутримувач відповідав лише за те, щоб були проведені роботи згідно плану і правильно оформлені звіти про фінансування цих робіт.

Гроші виділялись згідно заздалегідь спланованих фінпланів зверху донизу – до самих ЖЕКів. Чи відповідали ці асигнування реальним витратам і чи достатньо їх було – інше питання. Історії про те, як шифер з капремонту громадського даху поїхав на дачу ЖЕКівського начальства, не дивували радянських людей. Люди й самі могли поцупити з будівництва рулон рубероіду «в село», або потягти банку фарби, завезеної для підї’зду, бо «нічим покрасить гробки татові й мамині, а проводи ж!» .

Терміни поточних та капітальних ремонтів нерідко пропускали вже тоді, в часи розвиненого соціалізму в СРСР. В місті є будинки, які не знали капремонту останні 6 десятків років.

На «горплощадке», де прожив більше 30 років автор, у дворі на початку 70-х років були карусель та качелі, які по черзі вийшли з ладу і були спиляні ще на початку 80-х – за десяток років до «металобрухтової лихоманки». Сусіди не дадуть збрехати: самі вкручували нові лампочки в під’їзді ще з часів, як все навколо було народним.

До того моменту, як українці зажадали самостійності від радянських держпланів, житло вже почало руйнуватись. Значить, вже тоді управителі демонстрували свою неефективність. А громадяни викручувались, хто як умів, влаштовуючи собі комфортне середовище існування власними силами.

Потім Україна стала незалежною. І почався капіталізм. Але то вже інша історія, для наступної публікації .