Кам’янське – «село не зачеплене культурою»

Так хотів назвати свою розповідь про село Кам’янське Романківського повіту Катеринославської губернії та про його мешканців історик та літератор Олександр Слонєвський. Але більш толерантні краєзнавці змінили назву теми зустрічі на менш провокаційну: «Новий погляд на старі факти».

Автор: Валентин Фіголь

Історію Кам’янського-Дніпродзержинська, зазвичай, пов’язують з історією промисловості – адже сто років тому в селі Кам’янському було розташовано один з найкращих металургійних заводів у Європі. А саме село якось лишилось поза увагою істориків. О. Слонєвський вирішив виправити цей перекіс. Адже саме село зберігає і передає народну культуру та традиції, акцентував історик.

Отже, в 1913 році в селі Кам’янському жило 7 тисяч селян, тисяч 10-12 осіб персоналу заводу, ще 20 тисяч різного прийшлого люду.

Селяни Кам’янського жили громадою. Саме громада в 1887 році продала 190 гектарів землі біля Дніпра фабрикантам для будівництва металургійного заводу (на той час в селі жило трохи більше 3000 мешканців – прим.ред.). Продала по 150 рублів за десятину. А через 10 років, як капіталісти прикупили ще ділянку для розширення виробництва, селяни продавали їм земельку вдесятеро дорожче – по півтори тисячі за десятину (десятина – трохи більше гектару)…

Громада Кам’янського затято виступала проти змін, які вносило в життя населеного пункту заводське начальство та нова еліта, яка формувалась навколо.

Наприклад, селяни вперто ігнорували вимоги санітарної губернської комісії осушити болото на вулицях, замостити вулиці тощо. Кілька років сільська громада не хотіла передавати у відання земської управи дорогу на станцію Баглій (тоді «Запоріжжя-Дніпровське»).

Сільська громада не хтіла купувати землю під будівництво земської лікарні – лікарню в селі збудували лише в 1917 році.

Вже сто років тому місцеві газети закликали кам’янчан мостити вулиці, ладнати тротуари, висаджувати дерева вздовж вулиці. І ремствували, що люди не хочуть ніц робити – лиш кажуть, що їм того не треба.

Селяни не бажали збирати гроші на облаштування електричного освітлення вулиць.

Якось директор заводу Ігнатій Ясюкович запропонував громаді безкоштовно скільки завгодно металургійного шлаку для мощення вулиць. Аби селяни своїми возами розвезли будматеріали. «Якщо заплатите по 20 копійок з воза – возитимемо…» — відповіли кам’янчани.

«Понятия в Камянском о гигиене совершенно особенные!» — писали газети: селяни удобрювали свої земельні ділянки лайном, від чого селом котився нестерпний для незвиклих носів сморід. Начальство намагалось боротись з цією народною традицією – штрафували селян, але то не допомагало.

Селяни не схотіли будувати пожежну каланчу – сказали, що в них для того є церква…

Тодішні газети писали про «веселое злорадство», з яким селяни провалюють реалізацію різних новацій: мовляв, нам тих витребеньок панських не треба, як жили за діда-прадіда – так і житимемо!

«То дорога, то те-се… А потім як візьмуться за нас – то тільки шкура тріщатиме!..» — так реагували кам’янчани на зміни у своєму житті, зазначив історик Слонєвський.

«Ну, може за 100 років ми трохи змінилися?» — висловили надію краєзнавці Кам’янського.