Станіслав Тимченко: «Життя і спорт швидко навчили мене, щойно ти втрачаєш контроль над емоціями — усе починає валитися з рук, і нічого не виходить» 

Продовжити справу батька, виховати нове покоління чемпіонів і щодня доводити власну професійність на татамі та в рингу — шлях, який під силу далеко не кожному. Але саме все це можна сказати про нашого героя – Станіслава Тимченка – “граючого” тренера, засновника Академії бойових мистецтв “Герць Братів Тимченків” та наставника співробітників охоронної фірми “Тигр”. В ексклюзивному інтерв’ю “Пильному погляду” майстер спорту міжнародного класу розповів про гіркоту перших дитячих поразок, сімейну спадкоємність у спорті, світові зали ММА та велику мрію, яка веде його вперед попри всі труднощі.

— Стасе, ти виріс у спортивній родині. Батько точно пишався б тобою, адже ти продовжуєш його справу й виховуєш чемпіонів у ДЮСШ №1. А як щодо Академії братів Тимченків? Розкажи докладніше про цей проєкт.

— Я поєдную роботу тренера в ДЮСШ №1 із фізичною підготовкою співробітників охоронної фірми “Тигр”. Що ж до академії, то це наша з братом В’ячеславом громадська організація. Це повністю чинний проєкт, завдяки якому ми розвиваємо козацький двобій, ММА, бразильське джиу-джитсу, панкратіон та греплінг.

Назва клубу для нас є символічною та дуже особистою. “Герць” — це перший клуб, який ще з початку 2000-х років заснував і розвивав наш батько Костянтин Тимченко. Ми свідомо додали до назви прізвище “Братів Тимченків”, щоб люди одразу розуміли, хто саме стоїть за діяльністю організації та несе персональну відповідальність за якість тренувань і результати вихованців.

Сьогодні академія та ДЮСШ №1 не заважають, а навпаки — чудово доповнюють одна одну. Ми тренуємо дітей та дорослих на базах спортшколи та ліцею №24. Багато спортсменів успішно поєднують обидва напрямки.

– Пам’ятаєш свої перші кроки у єдиноборствах? Яким був твій початковий спортивний досвід?

— Моєю першою серйозною сходинкою став чемпіонат України з козацького двобою 2010 року, який проходив саме на базі ДЮСШ №1. Мені тоді було всього шість років, і я виступав у розділі «Забава». Зізнаюся чесно, на той момент я навіть до кінця не розумів правил. Це стало для мене справжнім випробуванням, і свій поєдинок я програв, хоча третє місце все ж посів.

Взагалі на початку спортивного шляху я програвав дуже часто. Але з часом зрозумів, саме ці поразки загартували мене й мотивували гідно витримувати будь-які удари та виклики. Зараз я з посмішкою розповідаю цю історію своїм учням. Це був неоціненний досвід, який допомагає мені в тренерській роботі й донині.

— Твій батько колись згадував, що в дитинстві ти бував досить гарячим та невитриманим. Чи вдалося тобі «перебороти» цю рису і, як ти реагуєш сьогодні, коли твої учні проявляють подібні емоції?

— Життя і спорт швидко навчили мене, щойно ти втрачаєш контроль над емоціями — усе починає валитися з рук, і нічого не виходить. Тому я переборов себе, навчився тримати емоції й чітко контролювати кожну дію. Коли бачу подібні спалахи у своїх учнів, я не сварю їх, а дію власним прикладом і словом. Розповідаю історії зі свого дитинства й відверто пояснюю, що зайва емоційність мені ніколи не допомагала, а навпаки — лише заважала й віддаляла від успіху. Головне — донести до них, що справжня сила полягає в умінні залишатися з холодною головою навіть у найзапеклішому бою.

— Відомо, що ти свого часу займався ще й греко-римською боротьбою. Чому зрештою віддав перевагу саме змішаним бойовим єдиноборствам?

— Мій перший тренер Микола Андрійович Радченко, світла йому пам’ять, був надзвичайно мудрою людиною. Саме він прищепив мені любов до греко-римської боротьби, заклав міцну базу, навчив тонкощів кидків та утримання суперника. Ба більше, Микола Андрійович володів технікою дзюдо та самбо і щедро ділився цими знаннями з нами. З особливою теплотою я згадую, як після виснажливих тренувань ми разом пили чай і детально розбирали кожну технічну дію. Власне, своїх перших перемог на килимі я досяг саме завдяки цій базі боротьби.

Проте з часом я зрозумів, що на найвищому рівні великих вершин у греко-римській боротьбі мені досягти не вдасться. Тоді я вирішив переключитися на ударні та змішані єдиноборства, де зміг максимально розкрити свій потенціал, поєднавши борцівську техніку з новою базою.

— Скількох переможців та призерів зі змішаних єдиноборств ти вже підготував як тренер?

— Наразі я веду чотири групи на Лівобережжі та правому березі нашого міста, а це близько шістдесяти учнів. З них щонайменше тридцять бійців — це хлопці та дівчата, які вже здатні впевнено конкурувати й перемагати на чемпіонатах області та вищих рівнях.

Якщо говорити про найтитулованіших, то першим, безумовно, згадаю свого рідного брата В’ячеслава Тимченка — він є чемпіоном Європи та світу, а також майстром спорту з козацького двобою. Серед інших яскравих зірок нашої команди: чемпіони Європи з козацького двобою кандидати в майстри спорту Єлизавета Стогній та Ян Журба, а також чемпіон України з козацького двобою та К1, який уже успішно виступає як напівпрофесійний боєць у лізі “Битва Хрестоносців” Гліб Бута.

Окремо хочу відзначити молоде покоління. Серед дітей яскраво виділяються брати Ігор та Руслан Черби — надзвичайно працьовиті й старанні хлопці, які мають велике спортивне майбутнє.

— Ти є так званим “граючим” тренером: виховуєш майбутніх чемпіонів і водночас сам продовжуєш виступати на татамі та рингу. Якими є твої останні спортивні успіхи?

— Нинішня весна видалася дуже продуктивною. У березні я переміг на престижному міжнародному турнірі з бразильського джиу-джитсу. Змагався у важкій категорії серед володарів пурпурових та коричневих пасів — усі три поєдинки мені вдалося завершити достроково больовими прийомами. А вже у травні закріпив результат, посівши перше місце на чемпіонаті Європи з козацького двобою. Власний приклад — це найкраща мотивація для моїх учнів.

— Зважаючи на твій подвійний досвід, скажи відверто, кому на змаганнях важче — тренеру чи бійцю?

— Якщо оцінювати суто фізично, то, безперечно, важче спортсмену в рингу чи на килимі. Він віддає всі сили, терпить біль і викладається на максимум. Але якщо говорити про психологічний тиск та емоційне навантаження — тут набагато важче тренеру. Коли стоїш у кутку, ти пропускаєш кожен удар разом із вихованцем, переживаєш за його здоров’я та результат, але нічим фізично допомогти вже не можеш. Це колосальний стрес, який залишається за лаштунками.

— А скільки загалом медалей у твоїй особистій колекції нагород?

— Якщо чесно, я давно збився з рахунку — перестав рахувати десь після другої сотні. Насправді з роками починаєш інакше дивитися на ці речі. Я зрозумів, що сама по собі металева нагорода на стіні чи полиці — це лише символ. Набагато ціннішим є той колосальний досвід, характер і внутрішня сила, які ти здобуваєш під час підготовки та самих поєдинків. Саме цей багаж залишається з тобою на все життя, на відміну від медалей.

— Поєднувати професійний спорт і навчання — це завжди серйозний виклик. Чи знадобилися тобі в житті фізика та англійська мова, які були твоїми улюбленими предметами під час навчання в ліцеї №16?

— Фізику я й досі успішно інтегрую в тренувальний процес. Розуміння важелів, розподілу ваги та кінетичної енергії допомагає мені краще пояснювати учням технічні елементи ударів, кидків та больових прийомів. А щодо англійської мови, то вона стала для мене справжнім рятівним колом, коли в 17 років я почав активно подорожувати Європою. За це я щиро вдячний своїй шкільній вчительці Тамарі Василівні — вона була суворою, але саме завдяки її вимогливості я по-справжньому полюбив англійську. Знання мови відкрило мені двері у топові європейські зали під час перебування в Польщі та Нідерландах.

Я дуже пишаюся тим, що у місті Лодзь мені пощастило тренуватися в одній групі з відомими професіоналами ММА — Зуріко Джожуа, Павелом Павлаком та Бартеком Гладковичем. А в Амстердамі я взагалі отримав унікальну можливість спільно тренуватися з професійними кікбоксерами — вихованцями легендарного тренера Майка Пассеньє. Без англійської мови такий міжнародний обмін досвідом був би просто неможливим.

— Твоя дитяча мрія про тренерство стала реальністю, а от мрія про автоперегони так і залишилася в дитинстві. Як зараз складаються твої стосунки з автомобілями?

— Сьогодні мої юнацькі драйвові амбіції трансформувалися у водійську відповідальність. У повсякденному житті я їжджу на міському кросовері — “паркетнику” від Renault. Це комфортне та практичне авто для міста й поїздок на тренування. На дорогах я намагаюся бути максимально розсудливим, завжди дотримуюся правил дорожнього руху і за кермом ніколи не ризикую даремно. Що ж до мого особистого рекорду швидкості, то на безпечній заміській трасі я колись розігнався до 170 км/год. Але повторювати цей досвід не прагну — безпека понад усе.

— Ти одружений. Хто твоя обраниця та чи пов’язане її життя зі спортом?

— Моя дружина Ксенія безпосереднього стосунку до професійного спорту не має, але вона — мій надійний тил і головний помічник.  Ксюша активно допомагає мені в усіх спортивних справах: від організації масштабних турнірів та поїздок на змагання до знімання медіаконтенту для наших проєктів. Коли я сам виступаю на рингу чи татамі, вона завжди поруч. Мені здається, вона переживає за мої поєдинки навіть більше, ніж я сам.

— Нещодавно у вашій родині відбулося щасливе поповнення. Розкажи, будь ласка, про це. Чи мрієш ти, щоб син у майбутньому продовжив твою справу?

— Так, сім місяців тому у нас народився син Матвій. Безумовно, мені дуже хотілося б, щоб він став продовжувачем нашої великої родинної справи та спортивної династії. Проте я ніколи не буду змушувати його йти в спорт силою.

Моя мета — діяти так, як свого часу діяв мій батько: показувати синові виключно власний приклад, прищеплювати правильні цінності й демонструвати, що спорт — це неймовірно круто  та корисно для життя. А вибір свого шляху Матвій обов’язково зробить сам.

— Які твої захоплення поза спортом і чому ти надаєш перевагу в повсякденному житті? Як загалом виглядає твоя система життєвих пріоритетів?

— Люблю дізнаватися про автомобільні новинки та технології, а виїзди на природу — це найкращий спосіб емоційно відновитися, перезавантажитися й побути з близькими. Проте якщо говорити глобально, то мої головні життєві орієнтири непохитні й виглядають так: на першому місці — родина, далі — тренерська діяльність, виховання спортсменів та постійний саморозвиток, а вже потім — хобі та інші інтереси. Більшу частину життя я присвячую саме залу. Мені важливо не просто готувати чемпіонів заради кубків, а й позитивно впливати на формування особистості дітей та молоді, які до нас приходять.

— Чия думка щодо роботи та життя в цілому для тебе є важливою? Хто для тебе є головним орієнтиром?

— Найбільше я ціную думку тих людей, яким беззастережно довіряю як професіоналам і як особистостям. Насамперед це мій брат В’ячеслав. Оскільки він так само тренує і сам активно виступає, він досконало розуміє специфіку нашої справи зсередини й завжди може дати чесний, об’єктивний погляд збоку.

Також для мене дуже вагомим є слово мого дядька, Максима Тимченка. Його колосальний життєвий досвід, відповідальність та вміння ухвалювати виважені рішення у складних ситуаціях уже неодноразово допомагали мені знаходити правильний шлях. Якщо говорити про спорт, я окремо ціную думку свого тренера з бразильського джиу-джитсу Валентина Дідика. Як наставник, він має величезний досвід, а його точні поради допомагають мені безперервно рости і як спортсмену, і як тренеру.

І, звісно, для мене святою є думка моєї мами та дружини Ксенії. Це люди, до яких я йду, коли потрібно подивитися на ситуацію крізь призму життєвої мудрості або ухвалити доленосне рішення. Їхня безумовна підтримка, щирість та любов — це мій головний фундамент.

— Як часто і з якого саме приводу ти буваєш незадоволений собою?

— Мабуть, досить часто. У професійному спорті та тренерській діяльності звикаєш до жорсткого самоаналізу, коли ти постійно розбираєш свої дії й шукаєш, що і де можна було зробити краще.

Тому стан абсолютного задоволення собою мені знайомий рідко. Але я сприймаю це позитивно — саме здоровий внутрішній перфекціонізм і мотивує мене безперервно розвиватися та рухатися далі.

– Про що ти мрієш найбільше — як у професійному плані, так і в особистому житті?

– Найбільша моя мрія сьогодні – це мир в Україні. Хочеться, щоб люди могли спокійно жити, працювати, виховувати дітей і будувати плани на майбутнє. У професійному плані я мрію про власний спортивний зал. Зараз я треную у комунальних закладах, але хотілося б створити власний простір для розвитку спортсменів, де можна було б реалізовувати свої ідеї, розвивати команду та виховувати нові покоління спортсменів.

В особистому житті мої мрії досить прості. Я хочу, щоб поруч завжди була моя дружина, а мій син виріс здоровою, порядною та гідною людиною. Для мене сім’я, здоров’я близьких і можливість займатися улюбленою справою – це найважливіші речі в житті.

– Якби була можливість почати все спочатку, ким би ти став?

– Я б залюбки пройшов свій же спортивний шлях наново. З радістю ностальгую по тому часу, коли мав нагоду тренуватись у батька.

Розмовляв Віктор Куленко.