Про зруйновану овочеву базу, приватну власність та суспільне благо

Чи має право приватної власності більшу цінність, ніж суспільне благо? І чи є абсолют приватної власності тим самим суспільним благом? Для когось ці питання можуть здатися з категорії філософських дискусій. Але подивіться навколо: на зруйновані підприємства, як от база колишнього ОРСу ПХЗ, чи будівлі вздовж проспекту Аношкіна, або ж прогуляйтесь в район Верхньої колонії, якщо хтось ще знає де це місце. Руйнація, яку ви побачите, це і є наслідок відповідей на ці питання, які вже давно з категорії філософських стали цілком реальною частиною сьогодення. Сьогодення, яке формує наше майбутнє, наші статки, надбання та втрати.

Автор: Сергій Гузь.

Приватне – значить добре?

Більшість з нас стали свідками двох крайнощів у відповідях на питання, поставлені на початку. Від епохи загального усуспільнення засобів виробництва, крамниць, майна лікарень, шкіл та інших суспільних установ, ми стали свідками тотальної приватизації геть усього. Ця приватизація відбувалась під кількома провідними ідеями.

Ідея перша: працівники мають стати власниками своїх підприємств, бо саме вони забезпечують той добробут, який ми маємо. Тож справедливо, якщо і усі прибутки, які створюють ці підприємства, будуть належати самим робітникам. Це був початок ери приватизації.

Ідея друга: держава погано керує спільним майном, тому його треба передати у приватну власність. Бо цим власникам буде що втрачати – своє майно, тож вони краще про нього зможуть подбати. До того ж, приватні власники більше, ніж абстрактна держава, зацікавлені в отриманні прибутків, тож краще розвиватимуть свої підприємства, дбатимуть про гарні умови праці та достойні зарплати. Цей період у нас триває досі, а ці салогани і зараз є рушієм реформ.

Але чи справдились ці дві ідеї за 30 років їх впровадження? Чи стали робітники власниками своїх підприємств, отримали пристойну зарплату та гідні умови праці? Чи дбають приватні власники про розвиток отриманого від суспільства майна? Чесна відповідь на ці питання – це те, що ми бачимо за вікном. І ця чесна відповідь ставить перед нами нові питання: чому все пішло не так, чому ж стільки зруйнованих підприємств та просто будівель, які колись були приватизовані під гарними гаслами?

Суспільна цінність

Звісно, питання ці не нові і вже давно багато класиків політекономії давали на них відповідь. Але розгляд конкретних прикладів може показати нам ті хиби, які ми маємо у нашому житті, виправити їх під час нових реформ та отримати кращий результат.

Візьмемо для прикладу ту ж базу ОРСу ПХЗ. Її основне призначення – зберігання продовольства для мешканців міста. І той, хто її приватизував, мав би зберегти профіль підприємства. Для цього було кілька підстав.

По-перше, усі ці роки швидко зростала кількість приватних магазинів та постачальників продуктів. Їм треба десь зберігати запаси товарів у належних умовах. І я пам’ятаю скандал, який був у нашому місті, коли в одному з моргів знайшли банани. За словами власників бананів, їм прості ніде більше було їх зберігати.

По-друге, місто досі забезпечує харчуванням школи, дитсадки, лікарні. Щодня до цих установ треба направляти свіжі овочі, фрукти та інші продукти. Де і як вони зберігаються сьогодні, на яких базах та в яких умовах, хто все це контролює? Звісно, що більшість постачальників мають відповідні умови і декларують, що їх дотримуються. Але чи так буде завжди, чи не трапиться так, що в умовах економічної кризи вони змушені будуть закрити свої підприємства, і що тоді?

По-третє, такі великі продовольчі склади мають стратегічне значення. Наприклад, на випадок військових дій. Чи от зараз, коли на іншій частині земної півкулі вводять карантин для цілих міст: ніхто не може ані в’їхати, ані виїхати. І як тоді годувати мешканців міста, щодня забезпечувати їх продовольством, де все це зберігати?

Очевидно, що такі великі продовольчі склади мають величезну суспільну цінність не залежно від того, знаходяться вони у власності держави, міста чи приватного підприємства.

Прибуток – понад усе

Або візьмемо кілька інших прикладів з нашого міста. Усі ми багато років могли спостерігати недобудовані будівлі в центрі міста та на лівому березі, де в подальшому приватний підприємець Олег Мороз збудував офісний центр та готель «Монтана». Отримавши майно у власність він не став зберігати його профіль, а створив нову суспільну цінність – офісний центр та готель. На відміну від басейну «Прометей», так само приватизованим, який зберіг свій профіль. Таким чином, була збережена і його суспільна цінність, хоча власність стала приватною.

Звісно, Олег Мороз керувався бажанням отримати прибутки від цієї власності. Та попри власні мотиви, він зробив ще й добру справу для міста, перетворивши небезпечні недобудови у корисні суспільні об’єкти. Що буде далі з ними?

В коментарях під нашою публікацією про зруйновану базу ОРСу ПХЗ були дописувачі, які наполягали, що це приватна власність, тож власники що хочуть – те й роблять. Захотіли і випатрали її заради металобрухту. Такі тези – це класичне абсолютне право приватної власності.

А тепер уявіть, що так само вчинив би зі своїми будівлями Олег Мороз – і ми отримали б в центрі міста руїни заміть офісного центру та супермаркету «Білла», або ж готелю «Монтана» на лівобережжі.

Або уявіть, що користуючись абсолютним правом приватної власності завтра зруйнують ЦУМ чи якусь іншу будівлю? Вам це здасться абсурдом, бо хто ж при здоровому розумі буде таке робити. Але на інших об’єктах саме так і відбувається, якщо їх вартість для власника стає меншою, ніж металобрухт, що знаходиться в цих будівлях чи закопаний в комунікаціях підприємств. Саме тому їх і руйнують, без огляду на значення та цінність цих об’єктів для суспільства.

Потрібні запобіжники в інтересах суспільства

Значна частина зруйнованих в місті будівель – це теж чиясь приватна власність. Нам, журналістам, доводилось чути безліч історій про те, що хтось викупив будівлю, та потім покинув. І от роками ця власність руйнуються, спотворюючи архітектурний вигляд міста, створюючи небезпеку для оточуючих. Але найбільший збиток – втрата суспільної цінності цих об’єктів. Наприклад, у вигляді гуртожитків, крамниць, суспільних центрів для громадських організацій, на які могли перетворитись покинуті кінотеатри та клуби.

Збиток цей зростає ще й тому, що відновити ці будівлі або ж побудувати замість них нові – коштуватиме нам значно більших грошей, ані ж від початку утримувати їх в належному стані. Це саме стосується і створення нових підприємств на базі зруйнованих невдалими власниками заводів колишнього СРСР.

Очевидно, що наявне законодавство не враховує цю суспільну цінність, яка часом руйнується абсолютом приватної власності. Наше суспільство занадто захопилося ідеєю прибутку понад усе. Тож поки ми остаточно не зруйнували все навколо, саме час вжити запобіжних заходів.

У даному разі мова зовсім не про повернення усього до державної власності. Проте, на місцевому рівні цілком можливо створити перелік суспільно-цінних об’єктів, які знаходяться у приватній власності. Щодо таких об’єктів можна розробити додаткові заходи поводження. Наприклад, обов’язок власника утримувати будівлі в належному стані, погодження щодо збереження комунікацій і так далі. Навзаєм, власники повинні отримати право повернути або продати це майно у суспільну власність, якщо подальше його утримання неможливе. Ці правила можна розробити як для старих, так і до нових об’єктів власності.

Таким чином можна було б вирішити проблему покинутої та занедбаної власності у місті, знайти для неї нових власників чи за рахунок суспільних організацій, які візьмуть їх під свою опіку, чи за рахунок залучення приватних інвесторів.

Збалансувавши приватні та суспільні інтереси, ми маємо виправити недоліки так званої «прихватизації» та отримати розвиток на користь усього суспільства, а не тільки тих, хто надає пріоритет миттєвому збагаченню за рахунок усієї громади.