Дорога спогадів: як ходили на пляж мешканці Дніпродзержинська

Як виглядав міський пляж Дніпродзержинська до будівництва мосту через Дніпро – розмова про це виникла в соцмережі наприкінці пляжного сезону. Автор хотів би поділитись власними дитячо-юнацькими спогадами за період з середини 70-х до середини 90-х років минулого століття.

Автор: Валентин Фіголь.

Міський пляж… Сьогодні молоді кам’янчани просто не розуміють, чим був міський пляж для мешканців Дніпродзержинська півстоліття тому. Це було не просто місце масового відпочинку аборигенів, але й туристична «родзинка» нашого міста: автор малим ще пам’ятає, який захват викликали відвідини нашого пляжу в гостей з Ленінграду, Бреста, Волині й Хабаровська.

Типове пляжне фото, Дніпродзержинськ, кінець 60-х років 20 сторіччя

Пляж починався з дороги до нього. До міського пляжу можна було під’їхати на автобусі, але то теорія: автобус той ходив вкрай нерегулярно і влітку був туго набитий пасажирами-пляжниками. Тому дніпродзержинці, здебільшого, ходили на пляж пішки.

Дорога на пляж починалась з перетину вулиць Корчевського та Петровського. Тут, біля могутніх тополь, стояла споруда у вигляді кострубатого дерев’яного бублика – славнозвісний пивний бар, який народ називав «Шайба». Вистоявши довжелезну чергу, витримавши скандал (відвідувачі не один раз різали одне одного в «Шайбі» та поряд з пивницею), можна було купити радянське пиво місцевого виробництва. Пиво було спірної якості: працівників пивбару споживачі підозрювали в тому, що ті розбавляють напій водою і додають соду чи пральний порошок – щоб пінилось… Пиво скисало за добу.

Від пивбару «Шайба» лишилась назва в пам’яті народній

Проминувши «Шайбу», пляжники рушали вулицею Корчевського на північ. Вулиця проходила через приватний сектор, від якого сьогодні мало що лишилось. Частина людей виїхала геть, покинувши будинки. В деяких будівлях сьогодні розташувались якісь виробничі об’єкти, майстерні та склади. Така ж доля спіткала колишню школу…

Залізничний переїзд між під’їздними шляхами ДМК та залізничною станцією «Тритузна». Колись тут можна було до півгодини простояти, чекаючи, поки маневровий тепловоз тягає незчисленні ешелони вантажів туди-сюди. Сьогодні переїзд відкритий маже постійно: транспорт тут тепер проїжджає рідко.

Деіндустріалізація і тут залишила свій руйнівний слід. Наприклад, місток через балку Вовче Гирло (старожили досі сперечаються, як правильно називається балка: Вовче Горло чи Вовче Гирло) за радянських часів був залізничним. Ще десяток років тому тут було прокладено рейки, від яких сьогодні лишились самі шпали. А колія, яка веде до території ДТЕЦ, геть заросла.

Північніше переїзду, де ще можна побачити трубопровід в хащах, на схід від Корчевського був пішохідний місток через балку, який вів на стадіон «Комсомолець» на Пісках. Зараз забутий стадіон колись був місцем проведення регулярних спортивних змагань та масових культурно-спортивних заходів.

Навпроти переходу до стадіону, на узбіччі, була встановлена водорозбірна колонка. Біля неї часто виникала черга охочих попити, вмитись, набрати води з собою тощо.

Ще далі на північ, біля перетину з вулицею Радянською, стояла будка, де також продавали пиво.

І ось вулиця Корчевського виходила в район річкового порту. Там, де зараз пролягає з’їзд з мосту, дорога розгалужувалась: прямо був пляж, направо – річковий порт.

Біля порту, в якому тоді вирувало життя, був активний пасажирський рух річковим транспортом в бік затоки та острову Кривець та в бік Миколаївки. Стояли торгові павільйони, де можна було придбати пиво, лимонад та пиріжки.

І ось, нарешті, міський пляж. До будівництва мосту пляж пролягав суцільно від річкового порту до Дніпробуду. При будівництві мостового переходу було перерито дорогу і пляж розділено на дві частини. Так затока, яку звали «пенсійною», перетворилась в протоку, а частина пляжу між протокою та містком на Дніпробуді стала островом.

До речі, затока називалась «пенсійною», бо там було мілкіше і не було такої потужної течії, як вздовж міського пляжу. А течія в районі пляжу була такою, що людей, які пливли через Дніпро, зносило аж до Зеленого острова.

Запливи через Дніпро тоді були досить екстремальною розвагою для дужих і сміливих: окрім течії, плавцям загрожував водний транспорт: Дніпром тоді ходили не лише вайлуваті баржі, а й швидкісні «Метеори» та «Ракети» на підводних крилах, багатоповерхові пасажирські теплоходи тощо. За відчайдухами ганялись на моторних катерах рятувальники і водна міліція: людей витягали з води і штрафували за порушення правил безпеки на воді.

Правилам безпеки на пляжі приділялось досить уваги: окрім плакатів, про ці правила відпочиваючим нагадували аудіозаписи, які регулярно транслювались через гучномовці на стовпах вздовж пляжу. Особливо популярним був ось такий текст: «Мама купила сыну маску и ласты, помогла надеть и отпустила в воду: «Плыви, сынок!» И сын утонул у нее на глазах…»

Про популярність відпочинку на пляжі годі й нагадувати: у вихідний літній день до 10 години ранку всі місця біля затінку були вже зайняті… Деякі адепти відпочивали на пляжі з травня по жовтень, засмагаючи так, що люди з морських курортів лише облизувались. Річкова засмага, на відміну від морської, не змивалась протягом кількох днів, а трималась до зими.

На пляжі люди не тільки купались і засмагали. Тут можна було зустріти будь кого із знайомих. Люди гуртувались за інтересами. Наприклад, вельми популярною розвагою був пляжний волейбол: люди ставали в чергу, щоб отримати можливість стати в коло і побуцкати м’яча.

На пляжі траплялись конфлікти з бійками та поножовщиною. Нерідкі були крадіжки грошей та речей відпочиваючих.

Особливою розвагою дітей були прогулянки пляжем після завершення літнього сезону: в піску можна було знайти монети та інші загублені речі: ножі, виделки, ключі, обручки, ювелірні ланцюжки, наручні годинники…

В одне й те ж місце привозили діжку з квасом. Біля діжки завжди була черга, і до полудня напій вже міг скінчитись. Квас, до речі, теж був місцевого виробництва – з відходів продукції місцевого хлібозаводу.

Також на пляж привозили в коробках-термосах морозиво та пиріжки, які теж швидко розкуповувались відпочиваючими.

Приблизно на півдорозі між початком пляжу та пішохідним містком стояла скляна будівля кафе, але воно було зачинене ще наприкінці 70-х років.

Трохи далі була водно-спортивна база нашого інституту – вона зникла в 90-ті роки.

На пляжі було встановлено металеві конструкції: роздягальні, грибочки та павільйони для затінку, дитячі гірки та гойдалки. Деякі з них достояли до наших часів і були демонтовані в цьому році під час підготовки міського пляжу до літнього сезону.

Громадські сортири стояли вздовж пляжу, їх досить регулярно прибирали. Але вже в середині сезону до цих споруд через характерні пахощі фекалій та хлорки підійти було важко…

Біля самого пішохідного мостику через протоку, біля човнярської станції «Хвиля», колись була станція юних моряків. Школярів навчали ходити на веслових та парусних вельботах. З 90-х років споруда фактично перейшла в приватні руки, і тепер використовується як туристично-риболовна база «для своїх».

Місток був ще одним атракціоном для сміливців. Стрибати з нього було заборонено і за це теж могли потягти до міліції, але відчайдухів вистачало. Були й трагічні випадки.

Популярність відпочинку на міському пляжі різко впала в 90-ті роки. Припинилось обслуговування пляжу комунальниками та рятувальниками.

Сьогодні зусиллями міського самоврядування пляж частково відновлено з боку Дніпробуду. Але на заваді відродженню популярності пляжу стоїть якість води в Дніпрі. Вода з року в рік все відчутніше «цвіте» і неприємно смердить тванню. Тому бажаючих купатись стає все менше – контакт з річковою водою викликає напади алергії та подразнення шкіри й слизових оболонок.