Історія Кам’янського складається з історій про його мешканців
Так вийшло, що святкування Дня міста співпало з днем народження батька автора цієї публікації. Користуючись нагодою, хотів би запропонувати читачам кілька історій з його життя, невіддільних від історії нашого міста.
Автор: Валентин Фіголь.
Було 19 вересня 1942 року. Вулицею Республіканською спускалась вантажівка з німецькими солдатами. В районі перехрестя з вулицею Широкою вони побачили жінку, яка непевною ходою, похитуючись, брела узбіччям. Окупанти, зупинившись, обступили її: «Матка! П’яна?» аж тут солдати побачили, що жінка вагітна. Німці посадили породіллю в машину і відвезли в лікарню №1, де вона скоро народила сина, мого тата.
Павло Фіголь народився в Дніпродзержинську, але його батьки родом з Черкащини. В результаті колективізації в 30-ті роки минулого століття їх розкуркулили та відправили в Дніпродзержинськ будувати індустрію СРСР.
В Дніпродзержинську родині з малою дитиною (старший батьків брат Василь народився ще до війни, в 1931 році) виділили місце на схилі гори вздовж північної частини вулиці Республіканської і дозволили викопати там нору-землянку. В таких бурдеях жило тоді чимало родин будівельників соціалізму: країна потребувала робочих рук на заводах, і до міста голодом чи силоміць зганяли людей звідусіль.
Так і вийшло, що перші роки свого життя тато прожив у підземеллі. Його батько Єфрем пропав безвісти при переправі через Дніпро восени 1943 року, і мати Катерина виховувала двох синів сама, працюючи в робітничій їдальні.
Район, де вони мешкали, вважався бандитським: бабуся Катерина на все життя зберегла звичку завжди носити з собою ніж на поясі.
«Першими моїми іграшками і товаришами були миші, які водились в землянці, – розповідав тато. – Мене малого замикали в бурдеї, і я сидів на лежанці і дивився, як миші нишпорять по приміщенню, шукаючи поживи. Але їсти було нічого – я сам чекав, поки мама принесуть щось із роботи…»
Перша історія трапилась, коли батькові було 11 років і пов’язана з забудовою «горплощадки» – житлового кварталу, обмеженого проспектами Свободи та Аношкіна, вулицями Лисенка та Республіканською.
Якраз будувався будинок на розі Свободи та Аношкіна, Тато рано вранці вибрався на будівництво – поцупити дошку на розтопку «буржуйки». На землі підходящої деревини не знайшлося, і малий Павло не придумав ліпшого, як потягти дошку з будівельного риштування. Риштування з гуркотом завалилось, поховавши хлопця під хмарою куряви. На щастя, все попадало так, що Павла не зачепило… Відлежавшись і відкашлявшись од пилюки, хлопець виліз з-під завалу, взяв якусь дошку і потяг її додому. На Республіканську.
«Тягну дошку по Ленінградській (стара назва проспекту Аношкіна), голова обертом іде. Раптом хтось позаду як свисне! Я злякався (подія відбувалась в часи, коли за кілька мерзлих картоплин з колгоспного поля могли відправити до Сибіру всю родину), кинув дошку і навтьоки! – розповідав Павло Єфремович. – Відбіг трохи. Озирнувся і бачу: якийсь дядько взяв поцуплену мною дошку і поніс її у двори…» Малий повернувся на будівництво і потяг ще одну дошку, цього разу без пригод.
Інша пригода, яку хочеться згадати, пов’язана вже з моїм дитинством і однією втраченою нині зоною відпочинку дніпродзержинців. Тоді батько врятував мені життя. В віці 4 років я шубовснув в Баглійський ставок з греблі в найглибшому місці. Ледве встиг торкнутись мулистого дна, як батько вихопив з води. Інші відпочиваючі обступили нас. Пам’ятаю, як люди плескали тата по плечах і вигукували: «Ого ти стрибнув!» Батько, рятуючи сина, стрибнув з двометрового пагорба понад греблею, звідки стрибали з «тарзанки», перелетів бетонну греблю і пірнув в ставок сторч головою…
Третя історія – ілюстрація до історії руйнації інфраструктури житлової забудови «горплощадки».
Територія житлової забудови ПО ПХЗ була заселена на початку 50-х років. В 70-ті, коли родина автора оселилась на вулиці Союзній (сьогодні Воробйова), розруха вже торкнулась прибудинкових територій. Гойдалки, каруселі ламались одна за однією, їх зрізали… У дворі стояла велика споруда, яку називали «гойдалкою для дорослих». Вона була схожа на гойдалки-«човники» в міському парку, тільки замість човника було чотирикутне сидіння, на якому стоячи катались по 4 дорослих одночасно. Катались зі сміхом та вереском, злітаючи мало не сторчголов. Звичайно діти теж пробували робити так.
Одного разу семирічний автор вперше спробував сам розкачатись на гойдалці і стрибнути на купу піску – так робили старші хлопці. Приземлившись надто близько, озирнувся і отримав удар гойдалкою по голові…
Обіллятий кров’ю, причвалав додому. Вдома був батько. Обмивши рану на голові, він дав рушника і звелів притиснути до пораненого місця. Потім взяв на руки і побіг до медсанчастини №61 на розі проспекту Аношкіна та вулиці Республіканської (близько півгодини пішої ходи в середньому темпі). Рана виявилась не надто серйозною, хоч лишила на згадку шрам.
Гойдалка скоро після цього почала заїдати, з неї впав п’яний дядько, і споруду демонтували робітники ЖЕКу. Це була остання в районі діюча гойдалка радянських часів.
Історія міста – це, перш за все, історії життів його мешканців. Не забуваймо свою історію, земляки! Минуле визначає майбутнє, як кажуть фахівці історичного музею.