Театральна прем’єра комедії «Примадонни» сподобалась глядачам
Останнім часом все частіше доводиться бачити дописи мешканців міста про скасування кіносеансів. Причина одна – немає глядачів. Не йдуть глядачі на блокбастери чи фентезі, хай би як не старалися піарщики, створюючи рекламні ролики, що часом кращі за сам фільм.
На цьому фоні абсолютним контрастом виглядала прем’єра комедії «Примадонни» на головній сцені музично-драматичного театру Лесі Українки. І зал був заповнений (з врахуванням ситуації з корона вірусом), і глядачі довго не відпускали акторів зі сцени аплодисментами.
Автор: Сергій Гузь.
Сюжет нової комедії за п’єсою сучасного американського драматурга Кена Людвіга здається не новим. Два англійські актори-невдахи, без копійки в кишені, шукають кращої долі в далекій Америці. Але провінційна публіка, як це буває, недооцінила їх геніальну гру, тож головні герої вдаються до відчайдушної авантюри: аби шахрайством отримати кілька мільйонів спадку старої багатійки, вони намагаються видати себе… за її племінниць.
Усі події розгортаються в невеличкому містечку Йорк у штаті Пенсильванія, адже і сам драматург народився в Йорку. І хоча п’єса написана у 2004 році, судячи з костюмів акторів, події відбуваються ще на початку минулого століття. Проте, у глядачів комедії не виникає відчуття, що йдеться про якусь забуту історію. Навпаки, гострі жарти акторів весь час нагадують глядачам, що деякі вади суспільства та людей актуальні і сьогодні, навіть в нашому місті.
Певним чином, цей сюжет чимось нагадує іншу історію – музичну комедію американського режисера Білі Уайлдера «В джазі тільки дівчата», 1959 року (якщо ви ще не бачили цей геоніальний фільм, то варто його переглянути). Як і у фільмі, комедія режисера-постановника нашого театру Ігоря Азарова сповнена музики, співів та танців. Часом ця музика намагається додати ритму постановці, а часом сама є гострим гумором, як от включення відомого хіта Фреді Меркюрі «Ми чемпіони!»
Жоден комедійний сюжет, а тим більше з перевдяганнями головних героїв, не обходиться без любовного трикутника. Та тут цих трикутників виникло аж кілька. Головні герої закохуються у тих, кого мали б надурити, тож увесь їх план летить шкереберть.
Звісно, ми не будемо переповідати увесь сюжет, аби не вкрасти у читачів можливість самим пережити усі карколомні пригоди цієї цікавої історії. Зазначимо лише, що усі актори грали дуже переконливо та щиро, хоч часом і перегравали в окремих комедійних моментах.
Найбільш захоплюючим був образ недотепи Буча, невдалого любовного героя, якого чудово зіграв Іван Чебан. Його фраза «Міссісіпі» і зараз викликає посмішку. А коли вона пролунала з-за куліс вже після закінчення спектаклю, то аплодували усі глядачі, що ще не встигли покинути залу.
Ще один герой – містер Джек, коли він був в образі Стефані, якого зіграв актор Дмитро Сороколат, багатьом глядачам нагадав знаменитого британського персонажа – містера Біна (актор Роуен Аткінсон). Як на мене, таке порівняння – дуже велика оцінка акторської гри.
Та найголовнішою зіркою цієї комедії безперечно став Максим Монастирський, який зіграв відразу двох персонажів – актора Лео, що перевтілюється у аферистку Максін. І гра, і перевтілення виявилися досить вдалими, особливо як на прем’єру.
Безперечно, завзяті театрали знайдуть задоволення і від гри інших відомих акторів театру. Часом їх персонажі не головні, але здається, що їх вплив на наше життя , як і на життя головних героїв, не менший, ніж у тих, хто на першому плані. Та й гумору вони додали цій комедії добрячого, це точно.
В цілому, прем’єра видалася дуже вдалою і сподобалася глядачам. Та критика не була б критикою (навіть якщо вона не професійна), якби не звернула увагу на те, що здалося у цій комедії не зовсім вдалим чи зрозумілим глядачу.
Початок комедії видався досить розтягнутим. Наприклад, сцена, де Лео та Джек грають Шекспіра у місцевому клубі в Йорку. Ця сцена покликана ввести персонажів у сюжет, і, мабуть, за задумом драматурга цілком логічна. Проте, для нашої аудиторії не зовсім зрозуміла культура таких клубів, і чому ця ситуація має комедійний характер. Тож, можливо, її треба адаптувати.
Кен Людвіг задумував цю п’єсу як музичну комедію з веселою хореографією. Та нашим виконавцям вона давалася часом відверто важко, особливо виконання рок-н-ролу. Тут треба або хореографію змінити, або ж підтягнути виконання на репетиціях. Бо коли затамовуєш подих, в очікуванні, що ось зараз танцюристку гепнуть о сцену – виглядає не стільки смішно, скільки драматично. Тож щось з цими сценами треба зробити, аби вони не псували загального враження від комедії.
Час на шліфування постанови у акторів та режисера ще є. Наступний показ комедії «Примадонни» запланований на 2 січня 2022 року. Комедія, попри зазначені недоліки, заслуговує на те, щоб надовго увійти в репертуар нашого театру.
