Про «свято Перемоги», перемогу над нацизмом та сучасну пропаганду

Про «свято Перемоги», перемогу над нацизмом та сучасну пропаганду

Сьогодні непростий день для багатьох українців. А непростий від того, що постало питання: святкувати чи ні День Перемоги?

Автор: Сергій Гузь.

Пам’ятаю, як ще 10 років тому активісти, журналісти та політики у Кам’янському з великою гордістю святкували День Перемоги, чіпляли на автівки георгіївські стрічки, пишалися тим, що їх діди воювали. А з 2014-го року усе змінилося, і вже у 2021-му не було не те що георгіївських стрічок, а навіть згадування про “дєди воювали».

Минуло не так багато часу, якихось 8 років, а ставлення суспільства до Дня Перемоги кардинально змінилося. Для багатьох здається, що це через використання символіки Перемоги сепаратистами, російськими окупантами чи путінським режимом загалом. Адже в Росії День Перемоги і справді перетворився у «побєдобєсіє», де пропаганда повністю підмінила сенс самої перемоги.

Та зміна ставлення нашого суспільства до Дня Перемоги теж викликана впливом пропаганди. Достатньо увімкнути загальнонаціональний марафон, як вам відразу розкажуть, що Радянський Союз був посібником нацистів, що перемоги були насправді поразками, що ніякої Великої Вітчизняної війни не було і тому подібне. Тєлік намагається переконати, що ніякого Дня Перемоги святкувати не треба.

Чи правий «тєлік» та пропагандисти, які намагаються прищепити глядачам відразу до Дня Перемоги?

Частково – так. І питання не тільки у розриві ідеологічних та культурних зв’язків з Росією, яка без попередження напала на Україну. До речі так само, як свого часу нацистська Німеччина напала на СРСР. Без такого розриву неможливо позбавити російських окупантів підтримки всередині України.

Та «антиПереможна» пропаганда має набагато більший сенс. Це, фактично, політика тих, хто переміг СРСР.

Адже День Перемоги – це свято Робітничо-селянської Червоної Армії, і потім вже Радянської Армії, це свято радянського народу. Саме у цьому радянська пропаганда переконувала кожного протягом багатьох десятиліть.

Радянського Союзу немає вже 30 років. Країна, за яку воювали та вмирали діди багатьох читачів – розпалася та перетворилася на минуле.

І саме тоді – 30 років тому – Україна народилася наново. З новою ідеологією, новими міфами та «історичною правдою». І ці нові реалії вимагають формування нової ідеології, нових свят і нових символів. Ці символи не мають нічого спільного з Радянським Союзом і навіть Радянською Україною.

Нові герої України, які під час Другої світової війни боролися за незалежність України від СРСР – не завжди вписувалися в стару ідеологічну концепцію Дня Перемоги. Згадайте який був скандал з присвоєнням, а потім скасуванням звання Героїв України Роману Шухевичу та Степану Бандері. Дуже непростим діячам тієї війни, яких радянська влада виставляла не інакше, як ворогами.

І чим більше в Україні ставало прихильників Бандери та Шухевича, тим очевидніше було, що старий формат святкування Дня Перемоги просто неможливий в сучасній Україні. Ще більш неможливим він став після окупації Росією Криму та частини Донбасу.

Що з цим робити? Нічого. Прийняти як факт, що минуле залишиться в минулому. Які б яскраві спогади не були у нас пов’язані з цим днем – вони залишаться лише спогадами. І сподіватися, що у нас буде свій День Перемоги.

Мій дід теж воював у Червоній Армії в часи Другої світової. Йому не було і 30-ти, коли його мобілізували. Майже на початку війни його військова частина опинилася в оточенні і вони потрапили у полон.

Йому «пощастило», бо опинився у таборі для полонених військовослужбовців у Німеччині. У цьому таборі не було крематоріїв та масових розстрілів. Тож навіть попри дві спроби втечі діду вдалося вижити. Їх звільнили війська союзників. На пам’ять залишилася світлина, де дід в американській формі відразу після звільнення.

А потім їх передали сталінському режиму і дід опинився на довгий час у фільтраційному таборі, та  у так званій «трудовій армії» у Сибіру, де чекав реабілітації. Адже Сталін вважав усіх полонених – зрадниками, не залежно від обставин полону.

Дід повернувся до родини і виховав 6 дітей. Проте ніколи не любив згадувати ані війну, ані перебування у німецькому чи сталінському таборах. На пам’ять про ту війну йому залишилася контузія та татуювання з табірним номером на руці.

На День Перемоги він теж виходив на парад, випивав з іншими ветеранами 100 грам і вертався додому. Для нього це був день найсумніших спогадів про минуле, про жорстоку війну, про те, як в окупації вдалося вижити його дружині та дітям, і про те, як вдалося вижити самому.

Вони перемогли нацизм. І справді вірили, що ані нацизм, ані така війна більше ніколи не повернуться на нашу землю. Та ця перемога далася їм дуже великою ціною, яка назавжди змінила їх життя. І дещо в цьому житті вони воліли не згадувати…

Власне, саме через це День Перемоги може бути лише Днем пам’яті та примирення, а не святом «побєдобєсія»…