Про «своє» та чуже майно в Кам’янському та за його межами

Про «своє» та чуже майно в Кам’янському та за його межами

Автор: Валентин Фіголь

Воєнний час багато що змінює в ставленні людей до майна – свого та чужого. Приклади можна побачити в Кам’янському, та почути за його межами.

Дехто з мешканців Кам’янського, наприклад, так перейнявся ідеєю, що комунальне майно є спільною власністю всіх містян, що ставиться до цього спільного, як до свого особистого.

Наприклад, хтось же видирає кущі хризантем, посаджені в сквері проспекту Свободи. Квіти ці, за задумом комунальників, було висаджено, щоб милували око всіх мешканців та гостей Кам’янського. Але хтось вважає, що йому ця краса потрібніша для особистого використання. Чи то милуватись полюбляє наодинці сам із собою – адже існує забобон, що вкрадені рослини приживаються ліпше. Чи просто потрібні гроші, які можна виручити за кущик хризантем…

Принагідно хочеться розповісти землякам історію, почуту від бойового офіцера, опаленого війною з самого її початку. Може, комусь стане в пригоді такий погляд на «своє» та «чуже».

На самому початку повномасштабного російського вторгнення в одному селі на південному сході України наші бійці шукали ночівлю – зимова негода давалася взнаки. Побачили ошатний триповерховий приватний будинок, покинутий власниками. Спробували відчинити двері: серед бійців був слюсар, фахівець із вхідних дверей. Обережно відчинити не зміг. Вирішили не виламувати дверей – пошкодували чужого майна. Заночували в іншому місті, в покинутій адміністративній будівлі. Не надто зручно, зате дверей не довелось ламати – вони були незамкнені.

Вночі був раптовий артобстріл, але минулося без втрат. Вранці бійці залишали потрощене ворожими снарядами та мінами село. І побачили, що будинок, до якого вони напередодні не змогли доступитися, зруйновано вщент.

«Якби ми були там залишилися – загинули б усі», – підсумував оповідач.

Отак повага до чужого майна може врятувати життя…