«Життя говорить з вами на добре відомій мові»

Авторка: Ірина Уварова.

…Вперше вираз «віктимна поведінка» почула від ветерана МВС – колишній міліціянт, згадуючи дивні випадки, що траплялися по службі, звернув увагу на дійсно цікавий парадокс: жертви злочинів або нещасних випадків, бувають часто… професійними.

Як і професійні злочинці, постійно потрапляють у пригоди, немов би спеціально шукаючи їх собі на голову. І до віктимної поведінки, тобто синдрому жертви, люди, буває, звикають з дитинства. Ветеран навів безліч прикладів (за всіма видами злочинів), коли певні особи просто нариваються на насилля: тугі гаманці у задній кишені джинсів, роззявлені сумки, розчахнуті вікна і двері – все для крадіїв; авто з віковим брудом – а значить і гальма не перевіряються як належно, лихацтво – гарантії майбутніх ДТП (мотоциклістів – любителів віражувати на великій швидкості поміж машин, хірурги давно і звично охрестили «хрустиками»); нетверезі дівчата, які чіпляються до перехожих самі; бабусі, які посеред шосе чогось вирішують покопирсатись у торбах. Перелік, на жаль, може бути нескінченим.

А чим не віктимна поведінка у того, хто примудряється запхати у каналізацію ковдру або піджак – нещодавно скаржились на таке слюсарі з водоканалу, – чого вже вони у тій забитій каналізації не знаходять!

І саме тут гостро постає питання: чи особиста проблема сидром жертви? Хочеш бути жертвою – то ставай нею. Не так, бо тягне цей синдром за собою й багатьох безневинних, часто перетворюючись у суспільну проблему.

Банальна істина: у нас у суспільстві заведено страждати. Страждання облагороджує, очищає. Особливо, якщо це жінка – вона не може радіти всьому, що у неї є, вона повинна терпіти, виносити все на собі. Слово жертовність більш ніж у 70% сприймається як позитивна якість, дехто навіть не проти почути такий комплімент у свою сторону. У нас заведено жити як треба, і зневажати тих, хто виходить за межі – і тих, хто здався, складно звинувачувати, під таким тиском мало хто витримає, доводиться миритися і з благородним виглядом нести на собі цей хрест.

Ми не раз чули про синдром жертви з психології та як він впливає на наше життя. Популярна психологія стала активно заходити в маси останні десятиліття. Ми знаємо, що жертви – це маніпулятори, які завжди страждають і відчувають себе комфортно в цьому. Ми сердимося, коли нам трапляються такі люди на шляху, іноді навіть дуже прагнемо допомогти їм, переробити. Але водночас не завжди помічаємо, що самі беремо на себе цей образ вічного мученика просто тому, що деякі моделі поведінки стали природними в нашому суспільстві.

Мені сподобалося одкровення одного з блогерів про звичну й беззаперечну жертовність батьків: «Одного разу настає той день, коли у нас народжується маля. Ми озираємося, згадуємо і підносимо його до рангу бога. І як колись наші батьки, так і ми самі приносимо свої жертви. Ми сердимося, розчаровуємося, втомлюємося від того «служіння». Та знову і знову підкидаємо у вогнище нову жертву. Щоб потім, як і ми колись, цей виплеканий маленький бог віддячив нам за наш біль, страждання та жертви своєю поведінкою, розвитком і досягненнями. Щоб подав той знаменитий стакан води у нашій старості. Хоча цікаво… Чи буду я тоді хотіти пити?:)

Ми звикли жертвувати, ми звикли бути винними комусь. Розплачуватися по рахунках і чекати відплати. Ми вступаємо у ці стосунки зі світом не розуміючи наскільки вони руйнівні, наскільки калічать нас і наше життя, наскільки руйнують наші стосунки з людьми й з самими собою. Вступаючи у цей закон, люди (маючи певні тенденції до самокатування) проживають своє життя з наркоманами, алкоголіками чи можуть роками жити в атмосфері фізичного та психологічного насилля. Вони тягнуть всі біди на собі, немов кажуть, «подивіться який я молодець, який я сильний та незалежний; я можу все зробити сам.

Та насправді у цій поведінці не більше сили ніж у метелика, який захищається від хижаків яскравим малюнком на крилах. Відповідальність – ось ціна свободи та незалежності. Ціна можливості побудувати власне щасливе життя та справжні живі й чесні стосунки. Можливість мати поруч тих, хто тебе любить не через те, що має тебе любити, а, тому що сам відчуває це почуття, щиро і без повинності в розплату за твої жертви».

На великий подив, зустрічаються і захисники синдрому жертви. Знайшла у відомого психолога несподівані й дещо парадоксальні твердження. «Всі почуття, які виникають в нас – важливі. Всі. Немає “поганих” почуттів чи “хороших”. Приємні й неприємні, мабуть, що так… Адже приємно відчувати радість, ніжність, любов. А от сум, страх, злість, відразу чи заздрість відчувати, напевно, неприємно. Але важливі вони всі. Бо підказують про нагальну потребу. Сум важливо відчувати, щоб впоратись з горюванням. Злість, щоб відстояти себе, свої межі. Страх, щоб піклуватись про себе, берегти себе і своїх. Відразу – щоб зупинитись, помітити та відійти від зайвого чи геть не підхожого мені».

А як же з почуттям жертви? Зрозуміло, що корисне воно для самої жертви, щоб маніпулювати «рятівниками», але цікаво інше: легко знаходяться приводи скаржитися буквально на все від тієї ж забитої каналізації аж до…МНС (чула скарги від сусідів не на рашистів, за сигнали повітряної тривоги, що почастішали, а саме на МНС, що, нібито, перестраховуються). Але от жоден футбольний уболівальник не хоче, щоб його улюблена команда опинилася на останньому місці, і жертвою програшу себе не визнає ніколи. Тут зрозуміло, що хвалитися своєю позицією жертви — те саме, що хвалитися неспроможністю активно творити або співтворити своє життя.

Якщо синдром жертви – це прийнято і звично, то це не означає, що все відбувається без негативних наслідків. А негативні наслідки відомі та руйнівні: безвідповідальність, невміння розпоряджатись власним життям, постійне страждання, невдоволеність, низька самооцінка і необхідність в похвалі, неможливість будувати здорові, щасливі стосунки. Іноді стає моторошно від масштабів негативу, який завдає нам “культура жертовності”.

Зверніть увагу, що стало для нас у суспільстві природним і нормальним, а що ганебним, незграбним, хоч і приємним: заохочується прагнення прибіднятися; надмірна скромність сприймається як перевага; прийнято розповідати про свої невдачі та скаржитися на життя; непристойно розповідати про перемоги й радості; сильні особистості викликають заздрість і злість, слабкі – співчуття.

Зайва скромність заважає досягати свого, а оточення – дратує; ми скаржимося і розповідаємо про невдачі, щоб підбадьорити співрозмовника, не збентежити його хорошими новинами, щоб не здатися вискочкою чи хвальком – а потім прагнення звинувачувати всіх навколо просто входить у звичку. Також не заведено захоплюватися іншими та їх успіхами, краще заздрити й критикувати, слабкі викликають приємне співчуття, а не жалість, що більш доречно. На жаль, ми пристосовуємося до тієї атмосфери, в якій вимушені жити. І ми мусимо ставати жертвами, бо нас обсмикують, критикують, звинувачують і соромлять. Нас контролюють і не дають пережити власний досвід, на який ми могли б спиратися. Досвід і його значення сильно недооцінені. Ми не знаємо себе, справжніх, і не приймаємо себе.

…А вихід зі старої звички – поряд з нами: жоден з наших бійців ЗСУ не відчуває синдрому жертви, навпаки, їх впевненість та героїзм – найвищий рівень відповідальності. Кожен переможний крок війни – ефективні ліки для всього суспільства, бо тут уже мова йде про чисту жертовність, обумовлену великою метою.

Свого часу Іосиф Бродський писав: «Всіляко уникайте приписувати собі почуття жертви. Яким би страшним не був ваш стан, намагайтеся не обвинувачувати в цьому лише зовнішні сили: історію, державу, начальство, расу, батьків, фазу Місяця, дитинство – меню велике та нудне. У ту мить, коли ви покладаєте провину на щось, ви підриваєте власну рішучість щось змінювати, збільшуєте вакуум безвідповідальності. Поважайте життя ще й за його труднощі. Завжди, коли ви у відчаї, коли маєте неприємності або труднощі, пам’ятайте: це життя говорить з вами на єдиній, добре відомій йому мові».