Замість підсумків року: діалог пенсіонерки з піонеркою
Авторка: Ірина Уварова.
Прийняли мене у піонери півстоліття тому, та добре пам’ятаю, як того дня, 7 листопада (хто не знає, що то за дата, нехай їй грець) бігла додому, розстебнувши куртку, щоб усі бачили галстук. І були два знаки долі, яким тоді значення не надала від слова «зовсім». Дорогою додому того дня зустріла стару циганку (може, й не таку стару: у десять років навіть тридцятирічні здавалися безнадійно «похилими»). – І будуть у тебе, піонерко, два сини, і житимеш ти зі своїм чоловіком до старості, і нікуди ти звідси не поїдеш, — почала завивати ворожка. – Грошей у тебе нема й не буде, то ж за гадання підкажи хоч, яким автобусом доїхати до Дніпробуду. Підказала, а на останок дивного гадання застібнула куртку (з галстуком!), бо холодно й моторошно стало і гордовито відповіла: так далеко я зазирати не хочу! – До Дніпробуду, — хитро поцікавилася ворожка. – Ні, до старості…
А дома зустріла бабуся. І чогось у сльозах. – Це від радощів за тебе, думала, не візьмуть у піонерки. – Чого б це?! – Та так…І лише років з десять по тому взнала, що бабуся була репресована у сталінські роки: остраху за майбутнє дітей та онуків вистачило їй на все життя.
Тепер остаточно стало зрозумілим, що до старості, як до Дніпробуду з Соцміста не так вже й далеко. І от уявила, що робила б тоді, аби зустріла не циганку (до речі, вона все вгадала), а саму себе, вже пенсіонерку зразка 2023 року.
– Як ти життя прожила, бабця в окулярах? Чи хочеш назад у минуле?
– Лише побачити рідних живими.
– Повертайся, чому б не почати знову?
– Забагато нездоланних помилок. Це було б уже інше: не твоє і не моє життя.
– Ти досі працюєш? Біологом, як мріяла?
– Не біологом, але працюю. І молю бога, щоби дав іще снаги.
– Молиш? Бога? Ми ж – піонерки. Скажи: вже настав комунізм? Вже на Марсі яблуні цвітуть? А ще – коли прийде наша черга купити піаніно чи холодильник? Мама каже, гроші є на щось одне, а черги дві. То чи «ми будемо жити краще», чи навчатимусь музики? А ядерну бомбу не скинуть на нас?
І отут, не знаю, чи змогла б затьмарити коротке піонерське щастя, безхмарне своє дитинство. Може, сказала б тільки: прийдеш додому, бабуся буде плакати – то відразу ж розпитай, чому насправді. Це додасть розуміння і про комунізм, і про Марс. Про справжні життєві сенси. Про нездоланні обставини часу, який ти поки що вчиш, розбираючи синтаксис укр. мови (так скорочували у щоденнику). Про фіз-ру, яка згодиться, коли складатимеш посилки на фронт. Про те, як довго треба прожити – і де саме – щоби зрозуміти повною мірою «Тарасів Заповіт».
Мала, ти ще довго прокидатимешся під гімн рад. укр. (так у щоденнику скорочували предмет «історія радянської України»), звично дивуючись, чому вільна, але «в Радянськім Союзі ти щастя знайшла». До того щастя не було? А бабусині 33-й, 37-й, 41-й, 47-й, черги за хлібом – початок 60-тих – це було щастя? У 76-му твоєму класові заборонять святкувати випускний, це триватиме у нашому місті аж до 80-тих від пам’ятного розіп’ятого Дня молоді 72-го. Ти якось переживеш перебудову, лихі 90-ті з порожнім холодильником та мільйонами в кишені.
Щодо побуту? Буде в тебе, дитино, піаніно – спокійно сама його купиш вже для сина. Телефон не висітиме у коридорі, як у маминій комуналці на пр. Леніна, а красиво стоятиме на трюмо (трюмо придбане у довгій меблевій черзі, і це було зручно, коли по пів години чекали міжміського зв’язку по 07), бобінний магнітофон із записами Бітлз та перших слів твоїх дітей дуже швидко зміниться на касетний, а згодом на цифровий. Доживеш ти, піонерко, до айфонів, айпадів, планшетів, ноутбуків…
Ти захочеш плюнути межи очі (не зробиш цього насправді, бо у щоденнику було: поведін. – 5) старій емігрантці з Канадської діаспори, яка приїхала в 90-тих, щоби трохи повчити нас жити. Розмовляла українською дуже повільно, вимовляючи м’яко: доляри, Голяндія… і задумливо передрекла: якщо ваша Незалежність здобута без крові, то не на довго… Не плюнула. Бо як стара піонерка не вірила у сьогоднішнє майбутнє, у підсумки 2023 року.
Почекайте, це ще не закінчення. Насправді щастя є. Бігає на дитячому майданчику, чекає новорічних свят, а поки що зранку з величезним рюкзаком тягнеться до школи. Там, у рюкзаку, є зокрема робочий зошит «Я пізнаю світ» для третього класу НУШ (нова українська школа). Там на четвертій сторінці є тема: зустрічі майбутнього з минулим. Та ще й про Дніпропетровську область.
Текст для аналізу виглядає так:« – А, Б, В, Г, Ґ, Д! — вигукував Номул. На мапі замиготів обрис Дніпропетровської області. — Що шукатимемо тут? — Пузлик схилився над скринею. Те, що він у ній побачив, йому не сподобалося. — Ми не зможемо цього зробити! Від води жевжики скощулюються! Запала мовчанка. Раптом Пузлик узяв зі скрині пляшечку із зображенням блакитної краплинки води і посунув до люка: — Мусимо дістати дніпровську воду. Заради веселки щастя. Пузлик сумно сидів на березі Дніпра. Як набрати води, щоб жодна краплина на тебе не потрапила? Тим часом на берег прийшли батьки з донечками. Дівчатка дістали іграшковий посуд і взялися готувати чаювання для ляльок. Жевжик непомітно поклав край берега і свою пляшечку. — Раптом пощастить… — затамував він подих. Дівчатка набрали води у відерце, горнятка, чайничок, а тоді й у пляшечку! Пузлик радісно схопив її й обережно, — бо скощулишся! — відніс до скрині. Жевжоліт піднявся вгору». Далі – завдання: «Чому Пузлик засумував на березі Дніпра? Розкажи. Пригадай події, про які йдеться у прочитаному уривку». Нічого не зрозуміла, і це, повірте щастя, бо покоління – дійсно нове. Від слова «зовсім».
Моє минуле робить мене тим, хто я є. Я вмію те, чому я навчилася в минулому. Я вірю в себе, бо мені добре вдавалися ті справи, за які я раніше бралася. Мені подобаються люди, з якими мені раніше було добре, або схожі на них. Є щасливі речі, які залишаються незмінними: твої друзі, твої пристрасті й прагнення. Банальні слова: минулого вже немає. Майбутнього ще немає. І незалежно від того, згадуєте ви про минуле або мрієте про майбутнє, дієте ви тільки в сьогоденні. Тільки в цьому можна щось змінювати в своєму житті – ні минуле, ні майбутнє нам не підвладно.
Другий воєнний рік, який починався з піднесення, а завершується певним переосмисленням усієї державної стратегії, — саме так, можливо, коротко опишуть 2023-й у підручниках історії України. Нових підручниках.
Підсумки року потребують тосту. Я знайшла його у легендарного Віталія Чепіноги:
«Будьмо. Є в Україні таке ємке слово. Його радо й завзято повторюють іноземці за столом: Bud’mo! Хоч і не понімають ніхрена. Воно не перекладається!
Це навіть не «паляниця». Це якась окрема хромосома з ДНК.
Будьмо! Будьмо — це про те, що ми є, були і будемо. Це про те, що нас не вбити. Про те, що ми не скоримося ніколи й нікому. А радше загинемо, але не здамося.
Будьмо — це воля, це Січ. Це вічний гул і вітер Дикого Степу!
Будьмо! – це Україна. Це вишиванки, й хрущі над вишнею. Це наші старі кладовища і давні могили. Це Голодомор і колективізація. Це Червона рута і Стус, і Григір Тютюнник. Тарас, Леся, Франко. Жадан і Іздрик, Козак-Систем, Драч, Павличко і Вінграновський. Червона калина. Це — Мазепа і Мотря. Богдан і Петлюра. Це — тіні забутих предків. Це Василь Симоненко і Ліна Костенко. Василь Стефаник і Нечуй Левицький.
Будьмо — це мис Тарханкут і Карпати. Харків і Суми, і Полтава. І Коктебель! Лузанівка і Пересипський міст…
Будьмо, це коли — ой, на горі, та й женці жнуть! І десь там Галя несе воду. І хлопці розпрягають коней. І сорочку мати вишила мені. Червоними і чорними нитками…
І під копитом камінь тріснув…
Будьмо — це донати і безпілотники.
Будьмо — це окопні свічки і камуфляжні сітки.
Будьмо — це тюльпани й хризантеми на останній дорозі Воїна.
Будьмо — це українські прапори над гробками.
Будьмо — це наші нерви й наші діти, й собаки в «двох стінах» під час повітряних тривог, це – наші сльози, наша гідність, честь і гонор.
Будьмо — це лелеки, що вертають до свого гнізда, до свого дому. І F-16, що навесні повертаються з вирію…
Будьмо — це вранці лугом, босими ногами… І зелені лини в ятері, що переливаються проти сонця. І мед, що зі щільників тече по ліктях… і дідова коса, що дзвенить від мантачки на світанку, ще до роси…
Будьмо, це бабині вареники з капустою й сиром…
Будьмо, це — знов зозулі голос чути в лісі… І білий сніг на зеленому листі…
Будьмо — це Ми! Ми — будьмо!».
Ти все зрозумієш, мала піонерко…
