Алла Маврешко: «Приємно, що на унікальному Рушнику Національної Єдності є часточка орнаменту, вишита моїми руками»

Правду кажуть, що  талановита  людина  талановита  в усьому.  Ця  влучна фраза  мимоволі згадується при спілкуванні  із такою непересічною  жінкою, чудовою майстринею з Камянського, як Алла Олександрівна Маврешко.  Хоча нашому знайомству вже понад два десятиліття, але щоразу  при зустрічі з нею я відкриваю для себе нові грані  її обдарування.

Журналістська доля уперше звела мене з Аллою Олександрівною наприкінці 90-х, коли її творчість уперше була відзначена на міському рівні – як художниця, вона отримала диплом другого ступеня в номінації «Ужиткове мистецтво та народні промисли», беручи участь у конкурсі на здобуття щорічної премії міської ради у галузі культури та мистецтва.  Пам`ятаю, як вразили мене її оригінальні панно, виготовлені з природних матеріалів  — гарбузового та іншого насіння, абрикосових кісточок, горіхової шкаралупи, риб`ячої  луски, кавової та чайної гущі, тирси та ще багато чого.  А ще більше  здивувало  те, що вона, не маючи художньої освіти, на той час працювала художницею  у цеху виробництва товарів народного споживання Дніпровського меткомбінату, де виготовлялися посуд та інші вироби з кришталю.

На  жаль, цього унікального «кришталевого» цеху вже не існує, як і музею історії підприємства, де упродовж багатьох років Алла Маврешко  була неодмінною учасницею щорічних  виставок  творів народних умільців «Таланти  твої, Дзержинко», присвячених Дню металурга.   Не обходилися без її участі й міські виставки й свята, такі, як «Мамай-fest», виставки-ярмарки «Петриківський дивоцвіт» тощо, а різноманітними дипломами та грамотами, мабуть, можна було б обклеїти цілу стіну в її кімнаті. До речі, й сама кімната, де мешкає Алла, нагадує собою  музей, стільки тут яскравих  панно, картин, вишивок (причому,  не тільки нитками, а й соломкою), вигадливо прикрашених скриньок, кумедних  ляльок — усього не перелічити.

– Алло, розкажіть, коли і як Ви відчули потяг до творчості, можливо, це гени?

– Родом я із П`ятихаток, з простої робітничої сім`ї.  Що стосується генів, то мій батько  мав воістину золоті руки, вдома абсолютно все робив сам, включаючи сам будинок, власноруч міг  змайструвати  меблі, наприклад, сервант, та так, що ніхто навіть не здогадувався, що це зроблено самотужки. Окрім того, в юні роки батько гарно малював, ліпив, але війна не дала йому можливості вчитися.  Його батько, тобто мій дідусь, не повернувся з фронту, а двох його старших братів під час німецької окупації забрали до Німеччини, де вони й загинули. Тож батькові ще  підлітком  довелося йти працювати учнем токаря. Ще змалечку я також дуже любила малювати, та в нашому містечку тоді  не було навіть художньої школи. Тож, коли в мене щось не виходило, то я йшла за допомогою до тата, однак він не показував мені, як саме слід малювати, а говорив: «Спробуй ще раз сама, доню, і все в тебе вийде». Цю батьківську пораду я сприйняла як життєву настанову – без наполегливої праці нічого не можна  досягти. Пізніше, вже навчаючись у школі, пам`ятаю, завжди оформлювала шкільні стіннівки, малювала різні плакати й бачила себе у майбутньому тільки художницею.

– Врешті, якщо дуже прагнути до чогось, мрії збуваються. Але знаю, що Ваш шлях до покликання виявився непростим…

– Так, бо в нашій сім`ї вважалося, що треба спочатку отримати професію, яка б могла прогодувати, а вже потім — все інше. Тож послухавшись батьків, я вступила до училища, де вивчилася на машиніста крана, а опісля ще закінчила індустріально-педагогічний технікум. Потім було заміжжя, народження старшої донечки, згодом — молодшої, стало не до малювання. І все ж, олівці й фарби не кидала, намагалася  викроїти хоч годинку, за рахунок сну, щоб зайнятися улюбленою справою. Коли ми з чоловіком переїхали до Кам`янського (тоді Дніпродзержинська), а доньки трохи підросли, я почала шукати роботу. Хотілося знайти щось, пов`язане із творчістю… І  тут доля мені посміхнулася. На ДМК незадовго до цього відкрили цех  виробництва товарів народного споживання, начальником якого був тоді Валерій Іларіонович  Палабугін. Коли я прийшла до нього, він уважно так подивився на мене і несподівано запитав: «А що ви вмієте? Чим захоплюєтеся?» Я зізналася, що понад усе люблю малювати. Його це зацікавило. А коли наступного дня принесла показати свої малюнки та ліплення, мене «сходу» прийняли на роботу. Щоправда, ескізи для кришталевих виробів були пізніше, спочатку довелося попрацювати й шліфувальницею, і контролером на відділенні пакування..

– А що стало поштовхом  для того, що Ви перейшли від малювання до декоративно-ужиткового мистецтва, створення робіт із природних матеріалів, або як зараз говорять – фітодизайну?

– Якось одна зі співробітниць принесла на роботу звичайну скляну пляшку з-під молока, обплетену шпагатом. Каже, ось вам, дівчата, ваза для квітів. А мені подумалося, ну що це за ваза, треба якось її прикрасити. Змайструвала квіточки з того ж таки шпагату, причепила. Так і пішло. А потім, маю такий характер, що мене весь час тягне спробувати щось новеньке. Був період захоплення фітодизайном, висловлюючись по-сучасному, потім опанувала плетіння з соломки, вишивку соломкою. Дуже сподобалося виготовляти дідухи, адже раніше їх ставили у хаті замість ялинки. Вже давно виготовляю скриньки, обереги, інтер`єрні ляльки з пап`є-маше.  Працюю з мішковиною, джинсовою тканиною, останнім часом захопилася виробами з джутової нитки. А ще, як не дивно,  відкрила для себе звичайну вишивку. Замолоду я не вишивала, зате вишивала  моя мама, ось у мене на стіні висить її робота. А коли спробувала, майже одразу зрозуміла, що традиційна вишивка хрестиком – це не моє. Тому використовую змішану техніку – гладдю та  французьким вузликом; освоїла бразильську вишивку,  японську вишивку боро…

– Поясніть детальніше, в якому сенсі це розуміти – вишивка соломкою?

– У найпрямішому – голкою. Соломка дуже еластична, якщо її правильно заготовляти й сушити. Для цього годиться не будь-яка соломка, найкраще — житня. Сіяти жито слід обов`язково восени, а заготовляти — на початку літа, коли колосок вже сформувався, але ще зелений. Я роблю це у себе на дачній ділянці. Якщо сушити соломку на сонці, буде жовтий колір, якщо в затінку – зеленкуватий. Це ціла наука…

– А як Вам вдалося увійти в історію, взявши участь у створенні унікального Рушника Національної Єдності?

Довідка: Рушник довжиною 9 метрів вишивали майже півтори тисячі майстрів протягом 2007-2008 років. Наймолодшій вишивальниці було 8 років, найстаршій – 84. Це рукотворна сучасна реліквія, яка символізує закодоване в орнаменті минуле, сьогодення і майбутнє України. Перше вишивання народної святині відбулося у червні 2007 року на острові Хортиця, колисці українського козацтва. Усього відбулося 48 колективних вишивань, окрім усіх областей України, у діаспорах Польщі, США, Канади та Молдови.

– Як відомо, рушник – це символ, оберіг та святиня України. Сталося так, що я потрапила до числа тих майстринь, працівниць та ветеранів ДМК, яким було довірено від нашого міста взяти участь у вишиванні цього незвичайного рушника. Акція проходила восени 2007 року в історичному приміщенні народного музею історії ДМК, де нині розташувалася Мала сцена театру. Організатори акції подарували тодішньому гендиректору ДМК Олегу Вікторовичу Дубині вишиванку, а натомість їм було вручено скриню, розписану петриківським орнаментом, для зберігання цього велетенського рушника.

А в січні 2008 року ми з ще однією працівницею ДМК Лілією Пиріг отримали запрошення до столиці на святкування Дня соборності України, на якому   вишитий символ національної єдності урочисто вручили Президенту України Віктору Андрійовичу Ющенку. Я ж насмілилася презентувати пану Президентові одну зі своїх робіт, на що він пообіцяв передати її в експозицію Українського дому, де проходило вручення. На згадку про цю подію було зроблено світлину, де голова держави зображений в оточенні вишивальниць.

Ця історія мала продовження — у січні 2019 року , коли святкувалося 100-річчя проголошення Соборності України, я знову отримала запрошення до Києва, де 21 січня у дзвіниці Успенського собору Києво-Печерської Лаври за підтримки Міністерства культури відбулася презентація Рушника Національної Єдності. Під час презентації відбулася спільна молитва за Соборність України, демонстрація шляху Рушника Національної Єдності країнами світу. Після чого реліквія вирушила з Києва до інших областей України, де впродовж 2019 року теж мали відбутися подібні акції, мета яких – об`єднати українське суспільство споконвічними традиціями, спільною мовою, культурою, релігією. Сьогодні це нам необхідно, як ніколи. Мені дуже приємно, що в орнаменті Рушника Національної Єдності є і часточка моєї праці.

– Для того, щоб створювати таку рукотворну красу, треба мати величезне терпіння, фантазію, віртуозне володіння технікою, голкою і, найголовніше, це забирає дуже багато часу. Як Вам вдається все встигати?

Розумієте, коли тобі щось дуже подобається робити, то ти завжди знайдеш час для улюбленої справи, а я отримую від рукоділля величезне задоволення. Можна сказати, я так відпочиваю від життєвих негараздів, відновлюю сили. Звичайно, коли я працювала на підприємстві, знаходити вільний час було важкувато. Тим паче, що, закінчивши працювати на ДМК, я ще десять років вела гурток технічного дизайну лівобережної станції юних техніків, а до цього п`ять років працювала там на пів ставки, поєднуючи з роботою на комбінаті. Адже за своєю другою освітою я педагог, і мені дуже подобалося працювати з дітьми. Лише два роки тому я остаточно залишила роботу, але вільного часу все одно не вистачає, адже маю четверо онуків…

– Дякую за бесіду і нових Вам творчих успіхів, здоров`я та натхнення!

  Підготувала Світлана Луньова.