«Спотикаюся об щастя, та все ж не підіймаю»
Авторка: Ірина Уварова.
Часто, ідучи на роботу, перетинаюся з групою студентів місцевого коледжу. Зграйками випадають з маршрутки й далі, неспішно крокуючи до свого «хімтеху», щось завжди гучно обговорюють. Колективно чи поодинці – телефоном. Щойно почула уривок телефонного монологу дівчини: «Спотикаюсь об щастя, уявляєш? А підіймати не хочу». Аж зупинилася від здивування. По перше, лексика багата і досить незвична. По друге, мало хто зараз те щастя взагалі помічає (навіть, якщо воно є), а тут людина спотикається на ньому. І зовсім неважливо, що та дівчина мала на увазі конкретно. Але ж змогла здивувати!
Подив, як на мене, рідкісна емоція. Тим більше приємний, а ще більше – такий, що здатен виникати вже сильно у пост бальзаківському віці. Знаєте, є відомий синдром будь-якої дороги назад. Це коли їдеш невідомою дорогою у невідому місцину, і шлях вперед здається набагато довшим, ніж зворотній. Пояснення просте: на шляху назад вже нічого не викликає подиву. Так відбувається і з віком, життєвим досвідом, похмурим настроєм, світосприйняттям, що не монтується з подивом, як ознакою наївного дитинства. Але ж…
Здатність до подиву сама по собі і є нормальним, повноцінним життям, для деяких професій – ознакою фахової придатності. Тож іноді шукаєш свій подив, і буває, навіть спотикаєшся об нього, як та дівчина зі своїм дивним щастям.
От щороку дивує погода, дивують розбіжності людської реакції на неї: знайомий поет пише щемливого вірша: «В тобі спливає вічність не востаннє/ Зоріє всесвіт, рухається дух/ Звичайні речі робляться спонтанно – змахнути піт з чола – одвічний рух/ Облиш смішний і вивірений досвід/ Щодня його спростовує новий/ До Бога, навіть, ходиться наосліп/ Пусте – з якої ходиться ноги» (Сергій Злючий). Сусідка пенсіонерка з обличчям ангела – бо ж сонце намалювало німба над старою мохеровою шапкою, — примхливо відмахується: та-а-а, таке вже було сорок років тому, а потім як вдарили морози. Однокласниця мружиться невдоволено: не люблю ранню весну – всі веснянки на обличчі висвітлює. І при цьому всі дивують спільним талантом, внутрішньою цілісністю — по радісних веснянках і змолоділому мохеру це ж видно.
Дивує завжди гарний настрій, що панує у знайомої родини переселенців. Колись не витримала, бо здалося, що цей оптимізм штучний – щоб не дратувати співбесідника, — й зупинила неввічливо черговий радісний монолог про: «Трохи шкода полишеного кришталю в серванті, а так все добре – віднайшла роботу, нових друзів, а місто ваше виявилося таким приязним!». – У тебе взагалі буває поганий настрій? – не образилася. Замислилася у відповідь. Після довгої паузи спокійно відповіла: «Не маємо права. Багато важкого пережили, тому – не маємо права». І вони дійсно не сумують за матеріальним (про кришталь – балачки), вивезли з Донеччини 90-річну маму. Не забули улюбленого песика. Сміялися: забули дипломи й трудові книжки, а собачі іграшки до сумки поклали…
Дивує, що переважним чином люди не озлоблюються після страждань та випробувань, дивує, що зараз люди інакше ставляться до базових речей (це про побут). Майже на третьому році війни всі настільки забули «надзвичайні валізи», що, уявіть, знаходять приводи для радощів під час ракетних бомбувань. – Уявляєш, випадково натрапила на цю валізу у передпокої, а в ній безнадійно загублений светр знайшовся! Це була відповідь однокурсниці з Черкаської області на звичне вже запитання: як ви там? – Приємно здивував незвичайний за форматом (бо завжди все коротко, стисло й лише про головне) дзвінок з фронту: «А знаєш, мамо, раптом захотілося, щоб ви купили новий комп’ютерний стілець у мою кімнату. Можна? – Господи, та все, що завгодно! – І відволікайтеся чимось, сходіть з татом у гості». Які там гості, а тато після подиву насторожився: «Мабуть, там стало важче, не хоче, щоб ми переживали…».
Дивує підвищена жага спілкування — часто чую незвичні зізнання від колег: «Ледве дочекалася закінчення вихідних, на роботі, хоч люди поруч». І чому тут дивуватися, якщо здивування настільки швидкоплинне і майже не чинить мотивувального впливу на розумові процеси й дії людини, то які ж його функції? Основна функція здивування полягає в тому, щоб підготувати людину до ефективної взаємодії з новою, раптовою подією і її наслідками.
Кажуть, що здатність дивуватися свідчить про змогу переживати світ як заново створений. Подив означає постійно відкриту можливість бути й мудрим, і дурнем. Збереження цієї здатности зі знаком мінус поруч зі здивуванням зі знаком плюс – свідчення зв’язку особи із самою собою і можливістю розвитку, який вона сама визначає.
«Для мене щастя, — зізнається дівчина у ФБ, — це щоденна здатність до подиву. Ранок, кава, молитва, повітря, пробіжка, трамвай та що завгодно можуть дивувати тебе. Якщо ти лише здатен до подиву. Такий подив намалює на твоєму обличчі посмішку, що на цей день стане емблемою твого щастя. Пригорни цей день міцніше і дозволь собі бути щасливим, мандруючи стежинами життя радісним і благословенним.
Загалом приємно дивують люди – ті, які поруч, і ті, хто вдалині. Хто поклав на себе місію – нагадати світові про гідність. Щодня виборюємо її дуже дорогою ціною. З отим непереборним оптимізмом сім’ї переселенців, силою духу воїнів, здатних ще й відволікати рідних у тилу від проблем, настроями бабці-ангела у мохері. І таким чином демонструємо всьому світу вартість гідності. Ми ніби привертаємо увагу до чогось надзвичайно людського. І це не може не дивувати.
Обирайте щастя, спотикайтесь об нього, підіймайте…
