Що я зроблю після війни – притулюся до рятівників…
Авторка: Ірина Уварова.
Складна справа зараз – читання новин і порад. А як без них? Надають, зокрема, різні поради: війна – це не лише збройний конфлікт, а й боротьба людей, кожен з яких має свою правду та емоційне напруження. В умовах сьогодення дуже важливо відволікатись та знімати напруження, це покращить ваш фізичний та моральний стан, а також дасть вам сили на відновлення після закінчення війни, бо життя не стоїть на місці та рухається вперед. Які методи рекомендують фахівці? Почніть читати книгу, яку ви вже давно хотіли, але за якихось умов не купували чи до неї не доходили руки. Відновіть свої заняття улюбленою справою. Хобі не лише поліпшить вам настрій та відволіче, а й надасть вам натхнення та енергії на цілий день. Намагайтеся наблизити перемогу: перетворіть своє хобі та вподобання у сферу волонтерства. Для вас — це моральна розрядка, а для України — вагома підтримка. Почніть складати список «що я зроблю після війни». Це допоможе вашому мозку працювати на ваш порятунок. Рятуйтеся гумором. Це надійний щит для мозку, щоб трохи знизити кортизол…
…З початку війни однокурсниця з Черкаської області навіть уночі телефонувала з оцим легендарним: «як ти?». – Усе норм. – Тримайтеся там, — у відповідь, — а хочеш – тулись до мене. (Це її улюблене слово – тулись) – Бери паспорта, решту забезпечимо! Згодом прийшла моя черга до «як ти?», тим більше однокурсниця Ольга живе у єдиному в їх містечку «хмарочосі» і ризик влучання при ракетній навалі минулої зими для її району був великий. – Зайшла до нашого підвалу-сховища, — розповідає Ольга, — глянула скільки нас тут тулиться, уявила, як тяжко працюватимуть хлопці-рятівники – а я багатьох знаю особисто. Нє, — думаю, — не додаватиму їм роботи. Ото під тривогу гуляю на вулиці. Воно, знаю, небезпечно, але віднайшла собі корисне хобі: сирени гудуть, а я тиняюся вулицями, читаю оголошення. Коли вчора десь гепнуло, то якраз під час вибуху стріла шедевральний папірець на дереві: «Куплю до колекції речі ленінської епохи, от тільки старі магнітофони не пропонуйте». Стою, сміюся, аж люди зі сховища повилазили подивитися, чи не з’їхала я з глузду. Так і відволіклися від тривог, а мені цікаво – ракетні уламки можна вважати речами ленінської епохи?..
Завжди живе Ольга з гумором, з невиправним оптимізмом. Згадую, як складали іспити в універі, і одна з хронічних відмінниць завела, як у старому магнітофоні ленінської епохи звичне ниття: «хоч би трієчку поставили…». – А вийдеш після іспиту з четвіркою, то знову тужитимеш, чому ж не п’ять? – зауважила Ольга. Й ниття припинилось. Колись вона забула «заліковку», то вирішила змотатися до гуртожитку на таксі. Тут треба сказати, що дівоче прізвище Ольги збігалось з прізвищем головного ДАЇшника Києва, а перше, що вона заявила групі, коли встигла до нас приєднатися перед іспитами, — приїхала безплатно! – Це ж як? – здивувалася група – ніхто того ДАЇшника не знав, зрозуміло. – А просто показала заліковку! – От які тут таксисти, — захоплено вигукнув одногрупник з Голої Пристані (Херсонська область), – поважають твої відмінні оцінки.
Розмовляючи телефоном, перебираємо з Ольгою після чергового «як ти?» міста і долі одногрупників: у Василя з Житомира два сини на фронті; з Миколою – живе у Пологах на Запоріжжі – давно зв’язку немає; Марійка з Ічнянського району керує великою волонтерською спільнотою; Петро дивом вижив у Бучі, врятував родину сусідів: вагітну жінку та ще й з малою дитиною, зараз всі десь у гуртожитку, як замолоду; в Івана, який і на пенсії не полишив журналістського фронту, у лютому раптово не витримало серце – дружина написала у ФБ: розправив крила і полинув у вирій…
– А ти вже думаєш, що перше треба зробити після Перемоги, після війни? – питає Ольга. – Та якось… пережити б… витримати б… – Нє, тулись до мене. Перше, що зробимо, — рішуче планує Ольга, — то ти починай уже думати про широку географію та замовлення квитків! – побуваємо у містах усіх наших одногрупників. Найперше — зберемося у Києві, біля червоного корпусу університету!…
Є різні реакції на біду, — вона на війні й загальна – одна на всіх, і особиста, бо по-різному складаються наші долі, та й емоційно ми не однакові. Що робити з ненавистю? Ще складніше – що робити, коли до ненависті звикаєш? Чи можна відволікатися від війни? Кінець кінцем – де твоє місце на полі бою? До речі, Ольга добре знає місце на полі бою: допомагає ЗСУ, вимушеним переселенцям і міським рятівникам. Останнім, зрозуміло, допомагає не тим, що «тиняється» під час тривоги на вулиці, і її не треба буде відкопувати, — а реально: готує смачненьке, пече, щось для них шиє.
А якраз тим фактом, що «тиняється», – теж рятує від тривог. До її жартів і вічно кипучого оптимізму тулюся не лише я. Ольга не була старостою студентської групи, але якось саме навколо неї гуртувався народ. А що то були за конспекти в однопрізвищниці головного ДАЇшника – іменини серця! Років з десять, мабуть, після універу ними користувалися наступні покоління. І вдячно телефонували. І зараз, впевнена, розширена географія продовжує поповнюватися, бо легендарне «як ти?» лунає у мобілці Ольги вже від майже незнайомих людей.
… А хотіла ж написати про інше. Про плани після Перемоги, про те, що зробимо найперше у мирні часи. Про прості мрії: зустрітися нарешті, обійняти, поплакати разом, згадати все… А тут згадалося гнівне заперечення Ольги: що значить – «якщо доживемо?». Не «якщо», а «коли»! Чи може тобі моїх рятівників прислати?! Вони такі, що й на Дніпропетровщину відрядження виб’ють! Сама поки що приїхати не обіцяю – є справи.
І як після цього відсторонено, байдуже цитувати поради експертів щодо користі планування майбутнього, бо воно ж реально рятує від тривог і стресів? Поради порадами, експертам – експертове, але якщо поруч є рятівниця Ольга, до якої завжди можна притулитися, то, погодьтеся, то є зовсім інша справа.
Ви вже трохи притулилися?
