Учитель, якщо в чомусь і винен…

Авторка: Ірина Уварова.

Так іноді буває: підсумки зустрічей, бесід, плоди читання складаються раптом наприкінці тижня в одну прозоро чітку, ясну, точну, як закон Ома, тему. Значить — доля, треба писати. Тема напросилася (і тут усе вдало зійшлося) освітянська: весняні  канікули, остання чверть попереду, захотілося мирних (не військових) новин, а вони, ці новини точаться зараз навколо реформування освіти, зокрема, об’єднання декількох природничих предметів в один. Тобто, чергова реформа  пропонує стулити до купи фізику, хімію, географію. Б’ють на сполох щодо решти реформ одночасно педагоги й батьки: роль та значення Учителя нівелюється стрімко (загалом школи як суспільної інституції, кажуть, не треба), і загальне тужіння досягає вершини висновком: дітьми немає часу займатися.

Збивати цей настрій краще у школі, а тут якраз у рідному моєму ліцеї №37 ім. М.Самойловича проводжали на заслужений відпочинок вчителя фізики Анатолія Павловича Корнієнка. Він би ще б працював, але став слабшати зір, до того ж за власним зізнанням, як колись заповів собі – піти зі школи у день 50-річчя педагогічного стажу, так і зробив. Так і напишіть, порадив: мій урок біля дошки тривав півстоліття. Розмова з Анатолієм Павловичем вийшла із теми тривіального: «а що відбувається сьогодні в середній школі?», але за підсумком певним чином відповіла на запитання: чи має готувати майбутніх фахівців Учитель (“перед ім’ям твоїм дозволь смиренно схилити коліна”) або це буде робити забутий Богом і заморочений циркулярами мученик реформ?

Відмінник освіти України, учитель фізики та трудового навчання Анатолій Павлович Корнієнко. Учитель вищої категорії, методист, педстаж – 50 років, нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради, автор цілої низки електронних підручників, співавтор, ініціатор пілотних учнівських проєктів: “Зворотний бік ядерного щита (моніторинг залишків уранового виробництва)”, “Двигун Стірлінга — шлях до енергозбереження”, “Мобільні вітроенергетичні установки”.

А ще Анатолій Павлович — батько воїна ЗСУ, який написав дивовижний “Лист до сина”, що його в інтернеті цитують уже як народну творчість.

«Пишу тобі я, синку, на Донбас. Хоч кілька слів, ти прочитай їх тільки. Четвертий день не додзвонюсь до вас — чи то на фронт не дістають мобілки. Я вірю в те, що ти там ще живий. І неушкоджений, це лиш зв’язку немає. Подай лиш знак, хоч матір пожалій, вона звелась — так вісточки чекає. І я чекаю. Вірю, що тебе не вразить снайпер, чи осколок ГРАДа. А я купив намета в АТБ. Вам з донькою — онука буде рада. Я знаю те, що ти в боях весь час, з тобою поряд побратими гинуть. Ви ж — ВДВ і ви ж – “ніхто, крім нас”, але прошу: назад ні кроку, сину. Бо встануть знов “совєти”, а не ради і будем вчить не мову, а “язик” і підфарбуються під колір колоради ті, хто перефарбовуватись звик. Тримайся, сину, бо за вами — ми. І рідний дім, і прапор жовто-синій. Лише тоді ми будем вільними людьми, коли ви вистоїте. Слава Україні!”. (Син А.П.Корнієнка – Євген служить у ЗСУ вже 10-й рік, майстер-сержант).

Варто прислухатися до монологів Учителя.

– Я народився тут, у Дніпродзержинську 1951 року. Мій рідний дід будував у 1936 році першу чергу ДАТЗ. Історію нашого Соцміста можу розповідати годинами… Навчався я в цій самій, 37-й школі, математику вів І. Т. Воронін та Г. Р. Короткий, фізику – Є. М. Мороз, вона мене і благословила на професію вчителя і спеціалізацію “біофізика”. Ось у цьому шкільному кабінеті фізики я й осягав ази науки.

– … Молодість у нашого покоління була чудовою: вже не такою голодною, як у батьків, але неймовірно спраглою до знань. Це стосувалося не тільки навчання – після школи я вступив до ДДУ на улюблену біофізику – об’їздив-обійшов майже весь світ туристом, захоплювався спортом, а живу і працюю, як і раніше, на Соцмісті, навпроти рідної школи №37… І останніми роками навіть у великий сніг не бачу в нашому парку жодного лижника. Мабуть, лижня стала віртуальною, сидить молодь біля комп’ютерів і нічого з цим не поробиш. Але повернуся до науки. Біофізика – це моя пристрасть, а мій проєкт “Зворотний бік ядерного щита” – мій біль, у проєкті розписано всі хвостосховища небезпечних відходів, усе, чим ми дихаємо, на чому живемо і чому нам не можна звідси їхати. Суб’єктивно вважаю, що ті, хто поїхав звідси, — швидко вмирають; хто залишається — продовжує жити. Уся річ у зменшенні радіаційного навантаження, звичного, до якого організм змолоду пристосувався… Одного разу після публікації в журналі “ВТК” – міжнародне видання об’єднання педагогів, надіслав мені листа вчитель із Німеччини: “Скажіть, а як далеко від вашого міста розташоване це жахливе місце, про яке ви пишете?”. Та живемо ми просто на ньому!

– …Називаю себе “петеушником” – половину життя пропрацював викладачем у професійно-технічних училищах: спочатку в ПТУ-23, потім у професійному ліцеї (колишнє ПТУ-26). Завжди вважав, що школа не зовсім правильно орієнтує випускників неодмінно вступати до ВНЗ, вважаючи відсоток тих, хто вступив, чи не основним показником успішності навчання і самої школи. Повірте, нікому ще вища освіта не додавала людяності, чесності. Я в ПТУ готував хлопців, від яких школа практично відхрестилася, і чимало серед них було таких, які після училища успішно закінчували ВНЗ. Один із моїх учнів Раймонд Рожков під керівництвом професора ДДТУ Ю.Ф.Коровіна отримав скандій промислової чистоти з відвалів СхідГЗК. У ліцеї №37 займалися у мене чудові хлопці, один із них Лесь Однорог захистив проєкт у Малій академії наук щодо вітросилової мобільної установки. У нас в Україні 95% часу дмуть вітри. Ось зараз син у мене на фронті, десь із далекого села вони тягнуть дріт — заряджати прилади й апаратуру. Там не треба великої диверсії, перерізав дріт — рота осліпла й оглухла. А з такою мобільною вітроустановкою вони б горя не знали. До речі, у Леся Однорога абсолютно явно проглядається характер дослідника, є в ньому інженерна технічна жилка. Пропонував йому масу тем, а вибрали ми прикладну — реальну.

– …За що люблю фізику? У ній є якесь шаленство. А в професії — чудова віддача, яку кожен учитель бачить в очах хлопців. Люблю фізику тому, що абсолютно згоден зі словами одного харківського вченого: “Фізика сьогодення — це техніка майбутнього”. І звісно, всі ми 50 років тому мріяли погортати підручник фізики 21 століття. У школі читав, крім фізики ще й астрономію. Вчительство — мій шматок хліба, я прищеплюю людині свій погляд на життя. Це відповідально. Це передбачає найвищу вимогу до себе.

– …Безумовно, що більший досвід і стаж, то прикріше ставало за нашу систему освіти. І всього-то нічого потрібно для її вдосконалення — звільнити вчителя й учня від зайвої писанини, від непотрібного навантаження. Той самий німецький педагог здивувався на моє прохання розповісти про документи, за якими працює тамтешній учитель — виявляється, у них існує один єдиний документ: державний стандарт освіти. Підручник обирає рада школи за рекомендацією вчителя. А в нас плодять моря паперів, усі разом — і вчителі, і школярі зайняті громадськими заходами, забігами на честь і на благо, флешмобами. Вчитися не встигаємо! Взірцем вважається фінська система освіти, кажуть, вона найкраща у світі. Але найголовніше, що зробили фіни — просто усунули управління освітою. Кожна школа — це держава в державі: на вході отримує дітей, на виході видає фахівців. Усе! І не треба ніяких чиновницьких указів. Був тут нещодавно один «великий» педагог із вимогою провести конкурс на виготовлення найкращого пташиного гніздування — тільки не шпаківні! – зі встановленням у найближчих плавнях. У нас найближчі плавні — річка Коноплянка з високим рівнем забруднення промисловими відходами. От і маємо…

…Мрію про Перемогу, вірю у гідних наших хлопців і гідне майбуття країни, а про своє, наболіле і написав я нещодавно такі вірші – спеціально російською:

«Вот говорят: учитель виноват…Из года в год над планами седея, не так учил девчонок и ребят, не те посевы сеял и лелеял. Извечно был проверками гоним, виновен в росте мерзости и лени, и мало кто сегодня перед ним готов смиренно преклонить колени. Ужель и впрямь – учитель виноват в том, что святое мечут на арену, что аргумент не икс, а автомат внес в нашу жизнь большие перемены. Ему на место мелкий бюрократ укажет, делая свою карьеру, и грозным окликом: куда? Назад! Пошлет к доске, как давеча к барьеру. И так не год, не два, десятки лет учитель стонет, а деляга весел, и что ему его ученья свет, – важнее скрип руководящих кресел. Они все ждут, не грянет ли указ, чтоб восклицать как давеча бывало: какой светильник разума угас, какое сердце стало биться вяло! И повторят над нами этот ад реформ и перестроек… Нет, простите, учитель, если в чем и виноват, то это в том, что он еще – учитель»…

– Вибачте за настрій, йдучи на заслужений відпочинок, залишаю у школі гарну зміну – молодих педагогів – завзятих, розумних, сучасних. Впевнений – їм багато чого вдасться досягти. Вважаю, що за нашу школу – сьогоденну й майбутню — треба рішуче боротися, причому так, як я синові писав: «назад – ні кроку».