Нема дурних, або Хто такий Кощій Безсмертний

Авторка: Ірина Уварова.

 «Людям, які ніколи не читали казок, важче опановувати життя, ніж тим, хто читав. Вони не мають того досвіду мандрівок дрімучими лісами, зустрічей з незнайомими, які на добро реагують добром; не мають знань, що набуваються разом з Котом у чоботях або Віслюковою шкірою. Мова іде не про безпосереднє моралізаторство, а про більш тонкі уроки. Про ті, що просочуються у підсвідомість і створюють людську мораль. Про ті, що навчають перемагати й довіряти. Може навіть і кохати…». Чарльз де Лінт.  

Прочитала про відкриття реабілітаційного центру психологічного відновлення для дітей, які постраждали від війни й, яких лікують виключно казками. І якось відразу зрозуміло стало – якими саме казками. Сто процентів у тих казках нема дурних і новому поколінню зовсім не потрібен Кощій Безсмертний.

Жодних протиставлень або порівнянь з цього приводу. Вистачить того, що у польських дитсадках, де виховуються евакуйовані з-під обстрілів українські діти, є оголошення: «Повітряні кульки заборонені!»; а спроба читати нашим дітям про того ж Кощія Безсмертного наражається, як правило, на суворе дитяче заперечення: «Та ми його дронами! І годі про це».

Коли з великим подивом прочитала, що відоме, фільмоване Роу «Морозко» (дурнуватий герой насправді – морозить і гарну і погану дівчину, «по-доброму» ще й питаючи: «Тєпло лі тєбє дєвіца?») за кордоном не пішло. Там діти разом з батьками з жахом вибігали з кінотеатрів, а деяким треба було згодом виливати переляк. І мова іде про країни, де культивуються казки братів Грим або Шарля Перро – не адаптовані, вони страшніші за твори Хічкока – самі подивіться у Гуглі подробиці вовчого ласування бабусею та Червоною Шапочкою. Далі з іще більшим подивом узнавала, що великі казки, романи з продовженням, на яких росло моє покоління, взагалі безсовісно вкрадені, як то: Буратіно – Піноккіо, Чарівник Смарагдового міста – Країни Оз, Айболит – Доктор Дулітл. Решта зі скрипом зубовним залишила західне авторство, бо ж… ну… ніяк. Піонер гуся не образить, з гномом не зв’яжеться, та й радянські пам’ятники нікого не здатні поплескати легковажно по плечу з доброзичливим: «Ти ще міцний старий, Розенбом!».

Тоді казки, тим більше віршовані, виховували пильність у першу чергу. Відомий автор пісень Євген Долматовський не дарма написав свого знаменитого дитячого вірша «Ґудзик». Там піонер знаходить у пилюці іноземного ґудзика, мчить на заставу і викриває японського шпигуна (вмерти можна!): «Четыре дня искали бойцы по всем дорогам, Четыре дня искали, забыв покой и сон, На пятый отыскали чужого незнакомца И быстро оглядели его со всех сторон. А пуговки-то нету! У заднего кармана! И сшиты не по-нашему широкие штаны. А в глубине кармана – патроны от нагана И карта укреплений советской стороны. Ребят тут похвалили за храбрость и сноровку И долго жал им руки отважный капитан. Ребятам подарили отличную винтовку, Алешке подарили гремучий барабан. Вот так она хранится, советская граница. И никакая сволочь границу не пройдет! А пуговка хранится в Алешкиной коллекции. За маленькую пуговку ему большой почет!».

Сучасна дослідниця пише: «В моєму дитинстві ще було багато російських казок: Васіліси Прємудрі, Ємєлі та Івани-дуракі. Проте вже дітям якось несвідомо обирались лише українські казочки. Це я помітила значно пізніше, коли виявила, що мої підрослі діти не знають, хто такий Кощій Безсмертний. Тоді це ще не було життєвою позицією, просто чомусь більше приваблювали чудові подорожі Котигорошка, створення світу з яйця-райця».

А ще є казочка про Василя-невмираку. Така собі історія про те, як бідний чоловік Василь мав цілу купу дітей і тяжко працював, щоб їх прогодувати. Так втомився, що одного разу подумав: «Краще б уже вмерти… Де там смерть моя?». А вона й озвалась до нього. Каже: «Не можна тобі вмирати, бо в тебе ще купа малих дітей. Давай краще тебе лікарем зроблю, щоб якось легше було. Будемо працювати в парі. Ходити до хворих. І якщо я стану в головах у хворого — будеш казати, що такі справи, що треба помирати. А як в ногах — кажи, що вилікуєш». Так і зробили. Прийшли до хворого, Василь назвався лікарем. Смерть стала в головах. Василь як побачив, взяв палицю, та як перетягне Смерть по спині: «Ану стань, де треба, бачиш у цього чоловіка теж купа дрібних дітей». Перейшла Смерть, стала в ногах і за кілька днів чоловік одужав. Відтоді Смерть вже боялась ставати в головах і всі, до кого б не заходив лікар Василь, — одужували. А коли прийшов час самого Василя вмирати, то він собі змайстрував таке ліжко, щоб крутилося. Тільки Смерть хоче в головах стати, він ліжко обертає і вона опиняється в ногах. Крутився-крутився, аж поки образилась Смерть, пішла, сказала «Не прийду більше!». Так собі Василь і жив далі, і прозвали його за те Невмиракою.

Якось привертає увагу те, що серед українських казок багато таких, де селяни чи козаки мають справу зі смертю або нечистою силою. І не те щоб ворогують з ними, а якось так все повертають на свою користь — то запряжуть чортів у віз, то верхи скачуть, то змушують Смерть тютюн нюхати. Якась така хитрість, яка дозволяє переграти набагато сильнішого ворога. І це щоразу якось виходить невимушено, майже випадково, козак нібито погоджується: «Ну, вмирати, то й вмирати… але спершу тільки оце востаннє хочу люльку викурити…» А тоді не змигнеш — вже й викрутився.

Дослідники фольклору пишуть: «Існує твердження, що фольклор визначає українця землеробом, який дбає про поля і врожай. Але, детально розглянувши казковий епос, можна зробити висновок про хибність цього стереотипного бачення.

В українській народній казці, поряд з господарюванням і турботами про врожай, гарно вживаються мотиви мандрів, романтичні спроби “змінити світ на краще”, ліричні історії любові й відданості. Тут досить рівномірно представлені як село, так і місто, що свідчить про різнопланове бачення життя давніми українцями. Абсолютно автентична і неповторна риса цього фольклорного жанру в Україні – образ жінки. Берегиня, господиня та красуня має бути обов’язково працьовитою, що є національним ідеалом жінки. В українській народній казці опис позитивної героїні не обмежений констатацією її фізичної краси – великий акцент робиться на моральних якостях, що є доволі суттєвою особливістю в порівнянні з казковим епосом інших, навіть споріднених східнослов’янських, народів.

Соціально-побутові казки містять цікаву інформацію про спосіб життя, турботи й основні життєві принципи наших пращурів. В них детально розповідається про етапи роботи в тому чи іншому напрямку та ступінь важливості любові до праці, якою у всі віки славилися українці. Для прикладу, згадаємо такі казки: “Мудра дівчина”, “Про липку і зажерливу бабу” та “Дідова дочка й бабина дочка”. Кожен народ має свій особливий ідеал людини й вимагає від виховання відтворення цього ідеалу в окремих особистостях. Ідеал цей у кожного народу відповідає його характеру, визначається його суспільним та громадським життям, розвивається разом з його розвитком, і з’ясування його становить найголовнішу задачу кожної народної літератури. Такі якості як мудрість, миролюбність і довірливість традиційно виховувалися нашим народом у дітей з допомогою казок з самого раннього віку.

Цікава ситуація розглядається в казці «Десять працівників» (за переказами М. Коцюбинського). Зайшов я якось до однієї жінки в будинок – Одаркою звали жінку. Дивлюся, а у неї в будинку так чисто, та так красиво. Діти вмиті, чисто одягнені, обід зварений. – Як ви встигаєте все зробити? – Запитую я у Одарки. А вона каже: – Як же мені не встигнути! У мене служать десять хороших працівників. Вони мене слухають: що не скажу – все зроблять, один одному допомагають! – Які ж це у вас працівники? – А ось вони! – Засміялася Одарка і поклала на стіл своїх десять пальців. У цій казці немає напруги, але залишається загадка. У сюжеті створена атмосфера чистого і затишного будинку, образ акуратної та успішної господині, і йде пошук відповіді на питання – в чому секрет успіху? Жінка не нарікає, не скаржиться, її відповідь свідчить про одне – вона свідомо і повністю взяла на себе відповідальність за свій будинок і сім’ю. І при цьому у неї вистачає фізичних і душевних сил на жарти та загадки. Безумовно, саме такий образ жінки-трудівниці, наділеною фізичними та душевними силами й при цьому ще й гумором, був традиційним ідеалом українського народу.

І в нашому колективному несвідомому — зокрема в народних казках, можуть бути підказки, як перемагати. Нам необхідно згадати весь досвід минулих протистоянь, застосувати його до сьогодення і вивести власні стратагеми.

Може, варто почати потроху майструвати таке вертке ліжко, щоб до нас більше не можна було підступитись і стати в головах?