«А скільки того життя, і що ви доброго бачили з лютого»…
У житті стало більше обіймів. Зустріла вчора знайому «пенсіонерку зі стажем» – вона сама себе так позиціює у спільноті друзів і людей, яким не була «представлена». Така собі Тоня, і тільки близьке оточення знає про її працьовитість, небайдужість і п’ять орденів за працю. Людина і на пенсії заклопотана: семеро онуків, город – завжди перебуває у здоровій метушні. То ж і вчора бігла кудись дуже цілеспрямовано. Але зупинилася, раптово обняла й заплакала. – Щойно подзвонили з лікарні, — пояснює, — туди хлопців з фронту привезли, хто в чому був, — терміново потрібні капці й білизна. Вже зателефонувала, кому потрібно, і уявляєш диво: за все життя з радянським дефіцитом не мала жодної знайомої продавчині, а зараз аж троє передзвонили з пропозиціями (звідкіля тільки номер здобули?) – запропонували щось даром, щось подешевше. Все, побігла! Витягаю гроші, що були у гаманці, — ще раз обнялися, і вже обидві плакали в окуляри. «Пенсіонерка зі стажем», відбігши метрів на десять, прокричала у слід: «Дякувати Конгресу США, хлопцям на фронті має стати легше». Про все це – з капцями у двох торбинах.
У відділенні Нової Пошти натрапила на чудовий епізод. Жінка відправляла посилку, трохи затримала чергу через якісь проблеми, а коли все нарешті було завершено, раптово звернулася до оператора: «Денисе, дуже прошу, вийди з-за своєї стійки». Черга захвилювалася, але хлопець вийшов і жінка щиро обійняла його, промовляючи: «Ціни тобі немає, так тобі вдячна, синку!». – Це мама солдата, — пояснив Денис. І черга все зрозуміла. І ніхто вже нікуди не поспішав. І ті, хто був ближче, обнімали маму.
Кажуть, що саме про українців вигадали прислів’я про хату с краю. От не бачу у вислові негативного присмаку: як на мене, йдеться тут про особистий простір, персональний світ (чи світло?). З лютого 2022 року хата с краю стала спільною домівкою, особистий простір розширився без меж – «дякувати Конгресу США, хлопцям на фронті має стати легше», – згадаймо «пенсіонерку зі стажем». І одночасно наш особистий простір звузився до масштабів війни. Застереження щодо обережного ставлення до чужого простору тупо (це слово перекреслю) – щиро перестають діяти. Бо — обійми. Частіші за роздратування, ненависть, лютий гнів, — то майже все в собі.
Натрапила у фейсбуці одночасно на дві речі поспіль: фото дитини у бронежилеті й шоломі, яка очікує замовлення у KFC – це сьогоднішній Харків. І після реклами настільної вази (так воно все перемішано) – на пронизливий пост Єлизавети Птиці.
«Їду з міста на захід. Десь сьома година вечора. Одна на весь вагон. Ну і кіт. Провідниця в традиціях Вєрки Сердючки – гумор, харизма. Вагон блищить. Перекинулись поки стояли, хто, що, куди іду, про війну…Заходить в купе. «Так. Давайте, мабуть, кавусі вип’єте? Молоко є ще». Я кажу, що вже запізно для кави, потім до Тернополя не засну.
«А скільки того життя, ось у вас книжка цікава, ви ж її у відпустці не відкриєте, так ото собі й почитаєте. А хочете, я вас о сьомій ранку збуджу, як раз перевал буде, кіно у вікно подивитесь, що ви доброго бачили з лютого?».
І далі: «Двірник у домі. Суворий такий дядько. Не вітається ніколи. Такий собі сам на розумі. Свариться часто на малих дітей і тих, хто сигналить під шлагбаумом. Ні з ким не говорить. Іду з двору, бачу стоїть з косаркою біля кущів, дивиться в траву. Присів. Я ідучи повз, ризикнула звернутись, бо завжди – «нікому нє здрастє». Кажу, щось згубили? Посвітити ліхтариком? «Та ні, – каже, – тут шкаралупка від яйця когось маленького. Голубенька. Ідіть гляньте. Цікаво, хто ж з неї виріс. Я ще вчора косив у дворі одному. Так там дика польова орхідея росла. Ледь не зрізав. Скільки ж того, красивого, що не видно нам». І включив косарку. З огляду на кількість слів, що він сказав, це річний запас його спілкування зі світом.
У Києві відкрилася виставка живопису Анни Придатко. «Персональне світло» має назву. Не так картини вразили – у відкритих джерелах є з десяток репродукцій, — як коментарі художниці: «Українці — це незупинники, які всупереч труднощам рухають свій світ та країну тільки вперед. Єдина стійкість, якій ми можемо довіряти, виникає “під пресом болю”. І на тлі важкого часу саме світло та спокій прагнуть стати об’єктом пошуку.
Якась зачарована нині весна. Минулого тижня розквітли кульбабки й так рясно всіяли Соцмісто, аж серце… Іду з роботи, нікого не чіпаю, аж назустріч – дві дівчинки років з десять. У кожній в руках не букет – оберемок лагідно-жовтих квітів. «Візьміть, будь ласка, це — для позитиву, маленьких радощів. Вам же потрібно?». Дякую, — кажу дівчатам, — мабуть, потрібно. А це у вас шкільне завдання, чи флешмоб який? «Та, ні, — відповідають, — назбирали цього дива та вирішили дарувати хоч потроху тим, хто невеселий, дещо похмурий…».
І стояли вдома ті квіточки майже три дні. Я була похмурою?
