Дорого. Власним життям та щастям. Буквально.

 Авторка: Ірина Уварова.

«За все доводиться платити — за неціловані долоні, за сивину на рідних скронях,
за душу навстіж всім відкриту…» (поетеса Віра Свистун)

Люблю соцмережі за безапеляційність. Причому – категорично. Сподобалась комусь якась фраза, — прикрась її квіточками, запости й чекай лайків. Жодних сумнівів у власній правоті, як і жодних посилань на автора. Свіжий приклад відсьогодні: «Багато хто вважає, що за все в житті треба платити. Неправда! Найголовніше нам дається безплатно: життя, розум, мрії, любов, щастя… Платимо ми лише за невміння цим користуватися». Як то кажуть: «Красівоє», та хоч би поміж квіточок виділено було: «багато хто»… Можливо, людина вирішила, що мова йде про гроші – десь там є і банкноти серед квіточок, але все ж таки знак оклику після «неправда» я б не ставила.

Моє народження коштувало мамі здоров’я, якщо про дрібніше – у дарунок акушерці піднесли книгу Кроніна «Зірки дивляться вниз» – тоді й книга, і подібні форми подяки були у тренді. Пізніше за народження своїх дітей ми платили гроші. За можливість завагітніти – ще більші…

Щодо розуму, тут теж не дуже складні розрахунки. Я не плутаю розум з вищою освітою, але без життєвого досвіду розум – ніщо. А досвід, погодьтеся, — дуже коштовна річ. Життя просто не дозволяє обійти основні уроки. Тим більше безкоштовно. Тут наведу смішний, дрібний приклад зі своєї юності. Ну, не любила до нестями шкільне креслення. Терплячий вчитель сподівався на проблиск хоч би «четвірки» від мого «гвинта в розрізі», та дарма. «Всі твої витвори залишу собі, — сказав якось. – Зроблю персональну виставку на тему «Абсолютно всі помилки у кресленнях». Не знаю, може й зробив, але я після школи, не вступивши до вишу з першого разу, рік працювала кресляркою – доля наполягла на життєвій «четвірці».

Років з двадцять тому писала про старого робітника слюсаря. Колоритна була людина, мудра й лукава, але педагогічні прийомчики з учнями-практикантами спочатку дещо збентежили й ще довго здавалися спірними. Потрапив колись до рук нашого Миколи Карповича хлопець, якого зараз би назвали мажором. Майстер доручив йому шліфувати деталь – чи то шкіркою, чи напилком – важливо вручну. Та за годину бачить в руках учня електрошліфувальний прилад, яким той шурує, аж дим іде. – Де взяв, навіщо? – Батько прилетів на прохідну, привіз відразу, бо йому моїх рук шкода. Так же легше, воно ж сучасне. – Справа не в цьому, ти маєш відчути руками метал, чим він живе, як підкоряється… Учень не погодився, батько влаштував скандал. – Діла не буде, — тільки й сказав майстер. – За впертість та прагнення перескочити «з першого класу у десятий» без знань та умінь, колись заплатиш травмою. Так згодом і сталося.

Дивна річ – плата за мрії. За справжні – люди життя віддають. А загалом, як то кажуть про щось нездійсненне: мріяти не шкідливо. Але часто – шкідливо. Колись зав. трупи нашого театру (вона давно живе за кордоном), послухавши оповіді актора – керівника юнацької драмстудії, сказала задумливо: І навіщо ми це робимо? – як так? – ми штучно розширюємо юнацтву горизонти мрій: дівчині, можливо, на роду написано вдало вийти заміж, народити діточок, бути щасливою у родинному колі, а тут – Брехт, пошуки ролі й характеру, роки, втрачені на марний вступ до театрального вишу… Ти ж усіх береш, без розбору, а навіщо дівчині шукати чужого щастя.

Питання дискусійне, але пошуки саме чужого щастя – то взагалі дорогий досвід, за підсумком – розплата своїм власним щастям. І на все життя.

Щодо мрій про гроші як мірило щастя, тут навіть бізнес-термін добрі люди підкажуть: лайф-ворк-баланс. Наведу зізнання одного із західних бізнесменів: «Буває, в чомусь людині пощастило, щось дісталося просто так, безкоштовно. Радіє він такій фортуні, тішиться своєю удачею, але проходить час і життя виставляє свій рахунок. Неважливо, скільки пройде років, п’ять чи п’ятдесят, але рано чи пізно йому доводиться платити, і часто — завищену ціну. Такий вже закон на цій планеті. В одній сфері життя прибуде, в інший обов’язково убуде. Все як на вагах. Щастя не дається просто так. Його треба або заслужити, або заплатити за нього. А чим людина поплатиться: здоров’ям, своїми близькими, матеріальним достатком, любов’ю або, може, частинками душі? Це нікому не відомо. Але найчастіше забирають саме те, що найбільш дорого. Так що краще не намагайтеся отримати щось безкоштовно. Все одно заплатите в сто разів більше. І перш ніж щось робити, потрібно замислюватися про наслідки, тому що відкупитися від життя неможливо, воно занадто дорого бере за свої уроки». І далі: «Мені подобається приказка: “Людина народжується двічі: перший раз, коли приходить у цей світ, а другий раз, коли розуміє, для чого народилася.В житті за все треба платити. І якщо людина хоче бути успішною в бізнесі, їй завжди доводиться чимось жертвувати. Я зустрічав успішних людей, які знайшли такий баланс, але це рідкість. Частіше за все, якщо людина успішна в бізнесі, вона розплачується особистими відносинами. І навпаки – якщо людина успішна в особистих відносинах, вона платить якимись нереалізованими можливостями у своїй кар’єрі. Знайти баланс в цьому питанні дуже складно.”

Аби ще простіше – класичний вірш Марини Цвєтаєвої «Люблю багатих»: «… і за те, що їх в рай не пустять, і за те що відводять очі».

До речі колись знайома поетеса Тамара Кулєшова дала зазирнути у зошит, в якому писала вірші. – Ох ти, так тут майже немає виправлень! Це чистовик? – Ні, чернетка. Іноді здається, мені вірші хтось диктує. Але після кожного вдалого рядка – настає розплата – завжди й невідкладно: то захворію, то гроші загублю. Якраз грошей не шкода…

Це вже вдарилася в містику, вибачте, та куди ж без неї, коли — про мрії, про любов і щастя? Всі казочки й Голлівудські фільми мають хепі-енд – класика жанру. Так от, ця класика і породжує категоричні пости: «Неправда! Не за все треба платити». За все, за все. Погано собі уявляю щасливе подружжя розхристаних принцеси з бардом з Бременських музикантів; а казочка про Попелюшку насправді завершується «веселим» абзацом: «І наприкінці Попелюшка наказала засліпити сестер, які претендували на чобіток». Бо ж була доброю… Така любов.

Чесно кажучи, не знаю, за що в цьому житті платити не треба. За просто наше право жити зараз платять хлопці на фронті. Дуже дорогою ціною. Наведу лише зізнання військового журналіста: «Відзнаки за мужність, схильність та повага бійців. Все це «трофеї» військового журналіста. Та за це «задоволення» доводиться платити. Дорого. Власним життям та щастям. Буквально. І якщо ти навіть фізично виживеш, ти все одно втратиш своє нормальне життя та спокій, інколи – родину та друзів, інколи зустрінешся з алкоголізмом, чи ще гірше. Адже війна – затягує, не лишаючи місце для мирного й звичайного. Мирне й звичайне стає прісним та сірим, не цікавим. Без надриву, без емоцій, без адреналіну».

Старість, здоров’я, можливість працювати, ростити дітей – заслуговують, просто так не дається. Скажете: а от літо на дворі, а є дружня підтримка, дощик з веселкою, смішне ластовиння на обличчі малого дитяти, — все то дарунок, безоплатні речі? Тоді почнемо з початку: «За все доводиться платити — за неціловані долоні, за сивину на рідних скронях,
за душу навстіж всім відкриту…»