Нове життя – зі старих троянд і «цяці-Стугни»

Авторка: Ірина Уварова.

Прибираючи на книжкових полицях, завжди зачепишся (буває й надовго!) за якусь дрібницю: щось відкладеш – перечитати терміново, щось переставиш у задню книжкову шеренгу під гаслом «або пізніше, або ніколи». А тут натрапила на дивну річ – у декількох книжках, навіть у медичному довіднику, знайшла на пожовклих аркушах власні плани докорінної зміни життя. Сорокарічної давнини, двадцятирічної… Привіт з неосяжного мирного минулого (і чим тоді життя могло не влаштовувати?). Першим пунктом усіх планів було – отримати водійські права: батько часто давав «рулити» мотоциклом. Другий – вивчити досконало іноземну мову (варіювалися аж три), далі – різноманітні курси від стенографії, швидкого читання до масажистів, сценаристів і рекламників. Для виправдання неосяжності планів скажу одне: пунктів «пізнати себе» та «висадити сорок трояндових кущів», як у Попелюшки, не було.

Майже нічого не здійснилося, окрім коротких курсів англійської. Зрозуміло, ті курси були заочними, і після перевірки контрольних викладач надсилав оцінки та рекомендації. Одна з них після трійки з мінусом виглядала так; «Складається враження, що ви пішли кривою доріжкою поспіху та волюнтаризму». На цьому шлях самовдосконалення зупинився на вік.

Зараз, судячи з соцмереж, тема докорінної зміни життя набуває масштабності. Можна було б зрозуміти, аби це стосувалося вимушених переселенців, людей, які втратили близьких на війні. Та переважним чином – ні. Вдосконалюйтесь, не втрачайте часу, обирайте перше число місяця і починайте! Починайте що?

Отут цікаво. Найважливіша порада в усіх публікаціях психологів, експертів, письменників – спробуйте все, прагнучи неможливого. І коли починати? А тоді, як «відчуєте, що життя перестало приносити задоволення, що дратує оточення, що погано спите». Людоньки, ви того? І це публікації не вчорашні, свіженькі — на фоні Харкова, військових втрат, повітряних тривог щоночі.

Права оцінювати поради, як починати нове життя, не маю ніякого, бо це не вдавалося мені самій. Але здорові приклади бачу! Знайома педагог у свої 60+ вступила до юридичного вишу й успішно навчається. Планує у майбутньому створити систему ефективного захисту учнів і вчителів, налагодити певне безконфліктне середовище в окремо обраній школі. Ще одна ровесниця – сильно бальзаківського віку – проходить курси військового психолога – чи то служити піде – у неї й чоловік, і син на фронті, — чи то підтримувати своїх.

Життя у нас зараз щодня нове, воно самостійно карбує версії особистостей, іноді такі, яких люди самі від себе не очікували. «Я залишилася в Україні, щоби почати нове життя», «я рятую дітей і починаю нове життя за кордоном», «лише на фронті знайшов себе і гідне нове життя»…

Іноді у фейсбуці натрапляю на прекрасні войовничі пости Тетяни Чорновіл, відомої у минулому неоднозначної політикині. Спочатку повномасштабної війни вона вправно і відважно воює артилеристкою. От від кого не очікувала! Міркуючи про нове життя (а справжні політики мають бути саме там, на війні), Тетяна пише іноді дивні речі: жаліє матерів військовослужбовців, вони – мучениці, але себе відчуває у рідній стихії – я воїтельниця і не заважайте критикою цієї, нібито, не жіночої риси. У всіх мам від її постів кров у жилах холоне, але людина знайшла нове життя, за яке їй, особливо як політику, — великий респект.   «Про Чорновіл завжди говорили або захоплено, або зневажливо, — пише Галина Осарчук. – Її чоловік загинув у 2014, під Іловайськом. І я навіть пам’ятаю, що обговорювалось, що вона якось «не так» горює. І що їй варто дітьми займатися, а не у бій рватися. Розумієте, річ у тому, що саме такі от «божевільні» і «неадекватні» рятують, як правило, світ. Принаймні, першими йдуть на війну. Тетяна ще у 2018 році, бувши народною депутаткою України, пройшла військовий вишкіл за програмою підготовки офіцера запасу, склала військову присягу та отримала звання “молодший лейтенант”. Фах артилериста (-тки) Чорновол здобула в Національному університеті оборони України ім. Черняховського екстерном, без відриву від роботи у Верховній Раді. До речі, тоді теж активно писали, що Таня якось знову «не так навчалась». Нагадаю, що саме вона за час свого депутатства активно лобіювала збільшення оборонних замовлень для захисту України. Зараз Таня на війні. Воює українською Стугною».

Про Стугну Тетяна каже: «Це реально – цяця. Я не живу мріями, лише – дійсністю. Тримаю вузький сектор зору – не можна відволікатися на дрібниці. Я іноді закриваюся навіть від сімейного життя, щоб до мене не пробивався інший світ. Звук вильоту ракети – надихає…».

Тепер – до тилу. Не знаю, як самих переселенців, а мене дуже дратують публікації про те, що вони починають нове життя «з чистого аркуша». У людей попереднє щасливе життя не було брудним аркушем, а починають нове — на майже порожньому місці. Є суттєва різниця, погодьтеся. Майже рідною людиною стала мені переселенка Рита (зі Слов’янська), яка розпочала нове життя у Кам’янському…з курсів української мови та плетіння маскувальних сіток. Попри все пережите залишається оптимісткою, дуже енергійною, самодостатньою людиною. І тут усе збігається з дійсно ефективними порадами фахівців: «Важливо пам’ятати, що ви не жертва обставин та долі. Все залежить лише від того, хто ви та що робите. Звинувачувати інших у своїх проблемах — лише одна з форм заперечення. Наберіться терпіння та почніть змінювати своє життя самостійно. Це не вдасться зробити всього за пару днів або навіть тижнів, тому дайте собі час і поступово все складеться саме так, як ви хочете. Якщо ви хочете змін, потрібно робити хоча б маленькі кроки назустріч своїм цілям. Більшість із нас розуміють це, але забувають у скрутні часи. Не чекайте, що хтось чи щось зробить усе за вас. Відповідайте за своє життя самостійно. Звичайно, корисно отримувати важливі уроки з пережитого і розуміти, який досвід не варто повторювати, але жити в минулому це зовсім інша історія. Зробіть висновки та йдіть далі. Ваше минуле — лише низка етапів життя, які зробили вас таким, яким ви є». Слов’янській Риті вдалося створити новий проєкт себе. Згодилося минуле, бо за визнанням цієї відважної жінки, вона ніколи не відчувала себе жертвою обставин, готова була ризикувати й навіть мріяла лише дієво.

Рита зачитувала мені зі своїх книжок: «На запитання «чи треба пливти за течією, чи проти неї?», є лише одна правильна відповідь: «Треба плисти туди, куди треба». Але оскільки протягом життя, буває, що зносить, треба вчитися плисти проти течії. Навчитися діяти незалежно від обставин і всупереч їм. Не вирішувати — не можна».

Щойно повернулася Рита з короткої поїздки до рідного Слов’янську – їздила «провідати, що там залишилося». Вперше на моїх очах плакала, повернувшись у Кам’янське. Що трапилося, розбомбили вщент домівку? – Ні, там троянди розквітли, розумієш?.. Точно такі, як до війни. А життя вже таким не буде. – Рито, перестань. Раптом заспокоїлася. – І розмовляй зі мною українською. Точнішим буде не «перестань», а «припини»! І слава Богові: нове життя – зі старих троянд і повернення до мови – ріднішої та точнішої.