Про місце тяжіння колишнього і майбутнього щастя
Авторка: Ірина Уварова.
Ще на початку нульових (чотири каденції мерів тому) департамент ЖКГ Кам’янського (тоді Дніпродзержинська) вирішив обстежити стан шпилю на будинку зі шпилем. Міську газету, де я тоді працювала, цей факт зацікавив, і згодом керівник ЖКГ надав для публікації базові дані. Стан шпиля у протоколі був оцінений позитивно, у неофіційній телефонній розмові фахівцями, зокрема, було сказано: міцності конструкції вистачить ще на сто років. А от офіційний документ здивував наявністю невідомого до цього терміну: місце тяжіння городян. Це нам, за народною звичкою можна називати цей знаменитий дім Будинком зі шпилем (хоч у місті таких аж три), а офіційно була вказана його адреса (нині проспект Свободи, 51) і поруч вказано оте саме «місце тяжіння», яким підкреслювалося його урбаністичне соціальне значення — центра призначення зустрічей, побачень і навіть точки координатного архітектурного відліку.
А ще була знаменита на усе місто «Марічка» і поруч – Будинок з годинником. На Черемушках – «Чорний гастроном», далі — місце під назвою «на «Космосі»», «Конов’язь» на Соцмісті та ін.
Місце тяжіння. На своєму Соцмісті давно помітила цікаву річ – особисто цікаву, не більше. Школярками, обираючи маршрути прогулянок (зазвичай казали: куди очі поведуть), обов’язково врешті-решт опинялися на затишній ділянці вулиці Чорновола – далі парк, розарій, Палац культури, каток, кафе «Льдинка»… Все – далі, а ми тут. Згодом цей куточок став місцем прогулянок з дітьми, зараз – неспішним моціоном здоров’я з приятельками вихідними. Чого так тягне саме сюди, бо ж зовні немає тут нічого особливо привабливого? Розпитала знайомих, тих, кого вабить доріжка вздовж колишнього дитсадка і колишнього ж шахового клубу. Прислухалася й до себе, і виявилося, що все дуже просто: наші батьки або бабусі саме тут – а це шлях аж до двох дитячих садочків – і приймали іноді рішення: повертаймось додому, сьогодні зробимо дитячий вихідний…
Якось у Києві з групою однокурсників опинилися біля готелю «Славутич» на Русанівці. Повсідалися на лавці у невеличкому парку – когось чекали. Тягнулася розмова, критикували Русанівку за типову радянську забудову, аж тут один з корінних киян запросив усіх вийти з паркової зони до Дніпра: якщо тут не були, то не бачили Києва. Це точно, не бачили, бо на весь горизонт відкрився дивний краєвид правого берега, де блищали куполи церков і неспішно грало море зелене. Диво дивне! Відтоді це місце тяжіння «мого Києва»…
Експерти з урбаністики цілком серйозно пишуть, що оскільки місто є епіцентром соціального життя, то воно автоматично функціонує як жива істота. «Рано чи пізно та частина міста, в якій ми жили, повсякденно стає аналогом нашого особистого біографа: в ній матеріально зафіксовані важливі для нас місця.
Своєю чергою, антрополог Марк Оже намагається зафіксувати міський досвід, щоб виявити, ким ми вже не є. Наприклад, такими не-місцями тяжіння можуть бути аеропорти, вокзали, базари, перехідні зони, адже вони позбавлені історичного і культурного просторового виміру, а тому позначаються як анонімні зони». Тобто, є місцям тяжіння протилежні не-місця.
Краєзнавець Олександр Слоневський свого часу показав у нашому Кам’янському (без Брежнєва взагалі тоді не дуже екскурсійно привабливого) свої місця тяжіння. Історичні будівлі Верхньої колонії, дім по Інститутській, 2, неймовірної краси ковану решітку, що слугувала огорожею цеху зв’язку ДМК, сходові клітини Комерційного технікуму, чудове різьблення на ґанках старих приватних будинків проспекту Гімназичного. На мої захоплені вигуки Слоневський… образився: а ти думала, що наше місто – гуртожиток при заводі? Певний час думала.
Еклектика, алогічність забудови, дороги до прохідних як місця підвищеної нервовості. А якось на виборах зразка 2015 року зацікавилась програмою-одкровенням одного з кандидатів – ключова фраза: що бачать діти в Кам’янському з висоти свого зросту? МАФи, огорожі, побиті тротуари, недоламані кущі.
Зараз живемо інакше: міські парки – традиційні місця тяжіння – набули ошатності та затишку, додалися десятки дитячих майданчиків, зон відпочинку, затишних скверів. І подумалося – а все це складає ауру міста. Це дещо більше ніж соціальна урбаністика, бо місця тяжіння уособлюють строкатість наших біографій, зміни сенсу і стилю життя.
Їздила нещодавно у справах на Лівобережжя. Рідко там буваю, тож зміни помітила відразу: на кожному кроці – салони краси, косметичні кабінети, перукарні. Місця тяжіння жінок. А ще років з десять тому в Управлінні статистики мені, «неписьменній» з огляду на тлумачення чисел, пояснювали значення двох процентів домінування жінок у складі населення міста. Це значить, що з’явиться більше закладів для роботи, дозвілля, побутового обслуговування саме жіночого населення. От і збулося.
… Запам’ятався мені короткий відеоролик із соцмереж на тему «Про усе на світі»: молодий батько виносить із пологового будинку крихітну дитину. А фільмування ведеться від дверей лікарні таким чином, що молода родина видається критично беззахисною на фоні вулиці з безупинним автомобільним рухом, сірих багатоповерхівок, похмурого неба. Оце тобі й ракурс, оце – твій майбутній світ (це ще війни не було!). Місце тяжіння – це ще й місце захисту, сили, подиву, можливо, — й щастя. Можливо, колишнього. Можливо, майбутнього.
