Згадуючи легенду: що спонукало важкоатлета Султана Рахманова перед Олімпіадою – 80 покинути Дніпродзержинськ і переїхати до обласного центру
«Пильний погляд» продовжує розповідати про людей, пов’язаних з Кам’янським та олімпіадним рухом, – видатних спортсменів та особистостей. Ім’я Султана Рахманова, чемпіона Європи та світу, олімпійського чемпіона було внесено до Книги рекордів Гіннеса, як найсильнішої людини планети на той час. Про те, чому Султан Рахманов не став боксером, а пішов у важку атлетику, чому в радянські часи чиновники прохали спортсмена змінити номер на його машині та, чим образили важкоатлета робітники ДМЗ в нашому місті, розповіли тренери та спортсмени Кам’янського, з якими товаришував видатний важкоатлет.
Перед Олімпіадою – 80 Султан Рахманов кілька років жив та тренувався у Кам’янському (Дніпродзержинську). Олімпійський турнір приніс спортсмену «золото» у суперважкій категорії. Він побив два олімпійські рекорди та випередив знаменитого Василя Алексєєва і Хойзера з НДР. Рахманов підняв у ривку 195 кг та в поштовху 245 кг, набравши в сумі 440 кг.
Володимир Ніколіч, к.м.с. з важкої атлетики, виступав у напівсередній вазі (на фото ліворуч):
– Мама Султана Тетяна Коваленко родом із села Дніпровокам’янка (Верхньодніпровщина). Батько з Каракалпацької АРСР (Узбецька РСР). Народився Султан у Середній Азії, а занесло його сюди після того, як старший брат, який займався боксом, приїхав на батьківщину матері. Султан ще пацаном трохи займався боксом. Якось на пляжі трохи підкачаного, стрункого хлопця побачив Володимир Степанович Устич і запропонував зайнятися важкою атлетикою. Султан спочатку відмовлявся, посилаючись на заняття боксом. Але тренер таки наполіг на своєму.
Після кількох років занять штангою на Рахманова вже зробили ставку. І з ним почав займатися Едуард Павлович Бровко. На той час хлопець уже був одружений. І для того, щоб забезпечити сім’ю житлом, а спортсмену приділити більше уваги для тренувань, йому облспорткомітет запропонував переїхати до Дніпродзержинська і влаштуватись на роботу на Дніпровський металургійний завод (тоді в Радянському Союзі не визнавали професійного спорту і практично всі спортсмени десь значилися). В 1973 році Рахманову дали квартиру у Дніпродзержинську по вулиці Миру в будинку № 21. А наступного року ми з ним вступали до Київського фізкультурного інституту. Він уже був членом олімпійської збірної СРСР, отримував стипендію. Тренувався Рахманов по індивідуально розробленому плану, за своєю методикою на “Дзержинці”, куди до нього з Дніпропетровська кілька разів на тиждень приїжджав тренер Едуард Бровко.
Перед олімпійськими іграми 1980 року Рахманов вже переїхав жити до обласного центру.
Після золотого виступу на Олімпіаді німці подарували йому “Джип”, на номері якого було написано “СУЛТАН”. Тоді це було в дивину. Його потім довго просили високопосадовці змінити номер.
Ще пригадую такий випадок, коли Рахманов виграв якісь змагання, німці зробили прямо на ньому вимірювання параметрів його тіла. Через деякий час йому прийшла посилка зі спортивним костюмом. Форма так вдало була пошита, без жодної вади. І це попри те, що Султан трохи додав у вазі. Ми були вражені мистецтвом німецьких закрійників. Треба сказати, що тоді з боку закордонних спортсменів та простих людей було до нього більше уваги та допомоги, ніж від наших функціонерів.
Востаннє я зустрічався із Султаном Сабуровичем у 1996 році, коли у Дніпродзержинську вперше проводився турнір штангістів “Богатирі Придніпров`я”, присвячений йому. Організатор змагань Олексій Петеримов запросив тоді багатьох відомих важкоатлетів та тренерів. Я тоді був присутній як гість. Не зміг виступити, бо побоявся ризикувати здоров’ям, адже в мене обидві руки поламані.
Олексій Петеримов, тренер з важкої атлетики (на фото крайній ліворуч):
– Моє знайомство із Султаном Рахмановим відбулося у 1981 році в Новосибірську, де я, як головний тренер області, проводив чемпіонат Радянського Союзу. Делегація із Дніпропетровська із семи осіб на чолі з першим секретарем міськкому КПРС Володимиром Ошком приїхала у передостанній день, коли всі номери готелю були зайняті. Адміністратор готелю надіслав їх до мене. Довелося Євгена Бровка, Зіновія Архангородського, Султана Рахманова та ще кількох людей поселити у мій двокімнатний “люкс”. Рахманов тоді виграв змагання. А після переїзду до Дніпродзержинська ми з ним бачилися на чемпіонатах області. Якось зі столиці їхали в одному купе. Зробили застілля і Султан разом із нами співав пісню “Ой, мороз, мороз”. А 1996 року на честь нього я провів у Дніпродзержинську турнір “Богатирі Придніпров`я”. Тоді було найбільше представництво спортсменів (близько двохсот), які представляли дев’ять областей України. Надалі ми їздили один до одного у гості. Якось Султан побував у мене вдома з дружиною та сином. Приїжджав він і на змагання, що проводились на повітрі біля палацу культури “Хімік”. Потім добре посиділи на бенкеті у кафе “Свояк”.
Олександр Таркін (на фото ліворуч) , тренер з важкої атлетики (пішов з життя у березні 2018 року) згадував у розмові з автором у 2016 році:
– Вперше з Рахмановим я зустрівся у спортклубі “Дзержинка” на початку 70-х років. До Дніпродзержинська Султан приїхав уже майстром спорту. Він трохи потренувався у Юрія Калашника, потім у дніпропетровця Погорілого. А до участі у змаганнях найвищого рангу його підвів уже Едуард Павлович Бровко, який кілька разів на тиждень приїжджав на “Дзержинку” та у старій залі проводив із Рахмановим тренування. До речі, Едуард Павлович не зміг поїхати на першість України у Рівному, де Султан виступив та отримав звання майстра спорту міжнародного класу. Довелося з ним їхати мені. Я тоді вважався тренером на “Дзержинці”. Здається, це був 1974 рік. Тоді Султан у ривку підняв штангу вагою 160 кг і штовхнув 230 кг.
А до Дніпропетровська Рахманов перед Олімпіадою – 80 переїхав з кількох причин. Якось ми допомагали йому робити гараж. Чекаємо на автокран для того, щоб поставити перекриття. А його нема й нема. Тоді Рахманов дзвонить до директора спортклубу “Дзержинка”, який обіцяв надати кран. А Зубрицький відповідає, що забув про прохання. Султан смачно послав його якнайдалі та після цього вирішив поїхати. На його переїзд до Дніпропетровська вплинуло також негативне ставлення деяких робітників цеху ремонту металургійного обладнання на ДМЗ, в якому він значився. Чоловіки почали висловлювати невдоволення, що Рахманов отримує гроші, не виходячи на робоче місце. Я ходив у цех, пропонував людям прийти та подивитися, як проводить тренування Султан. Деякі з розумінням поставилися. Але були й такі, що категорично не сприймали мої слова. А Рахманов був людиною гордою, тому таке ставлення робітників його дуже образило.
Підготував Віктор Куленко.
