Про дітей у батьків на роботі й монстрів в кабінетах

Згадую ще один чудовий епізод, коли в гості до нас в редакцію прийшла колишня колега з хлопчиком (в міру активним, але ж – хлопчиком!), якому понад усе хотілося побігати. Гострі предмети та зайві кутки якось убезпечили – бігай! Тільки не відволікай редактора й оті двері не відчиняй! – Чому? – здивувалася дитина. Кращої відповіді не придумали (журналісти ж), ніж сказати: там страшне та й хиже, там монстр! Чи треба казати, що за п’ять хвилин хлоп’я вже задоволено сиділо на столі у редактора і кричало у повному захваті: ніякий ти не монстр, не страшний і не хижий, як сказали у сусідньому кабінеті!

Скажете випадки поодинокі, анекдотичні – ну, все буває, а дітям на роботі у батьків та й взагалі – на роботі – зась, не місце. Нє-є. Життя демонструє інше.

У вільному від забобонів та застережень західному світі шановані корпорації на випадок «дитину залишити ні з ким» убезпечують «гострі предмети та зайві кути» цієї не лише суто батьківської проблеми. Вже років з двадцять, як великі компанії запровадили на власній базі дитячі кімнати, найняли вихователів, і, між іншим, це стало значною перевагою компаній при наборі співробітників. Дітей-підлітків керівники західних корпорацій часто самі запрошують на місце роботи батьків, при чому не на коротку екскурсію, а на цілий день або навіть тиждень. Опікується ними спеціальна людина, орієнтована на те, щоби визначити потенційний кадровий резерв.

У США 1993 року з’явилася акція “Візьміть дочок на роботу”, яку вигадав фонд підтримки жінок Ms. Foundation for Women, відтоді вона щорічно проводиться в четвертий четвер квітня. Через десять років громадськість вирішила, що несправедливо обмежувати права хлопчиків (з умовою, що акція спочатку була спрямована на “гендерну рівноправність”). Програму розширили, вона стала називатися “Візьміть своїх дочок і синів на роботу”. Батьки беруть дітей на один (або навіть кілька) днів із собою на роботу і розповідають про свою професію. У 2018 році журналісти, наприклад, привели своїх дітей на роботу в Білий дім: вони змогли нарівні з батьками поставити кілька запитань Дональду Трампу.

У Сабріни Парсонс, генерального директора американської компанії Palo Alto Networks, троє дітей. Якоїсь миті вона зрозуміла, що не готова більше розриватися між дітьми та кар’єрою, жити в стресі й почуватися нікчемною матір’ю. Вона приводила синів в офіс, а іноді й офіс “перевозила” додому. Виявилося, це ідеальний варіант: її особиста продуктивність зросла, а в дітей завжди була поруч мама. Практика брати з собою дітей стала частиною культури компанії, і всім співробітникам зробили гнучкий графік роботи. Тобто вони самі мають право вирішувати, о котрій годині починати і закінчувати.

Як це вплинуло на ефективність роботи? Продажі збільшилися, компанія стала більше заробляти, а співробітникам більше не треба розриватися між кар’єрою і дитиною. У Palo Alto вважають, що для працівників важливі не безкоштовні обіди, зручна лаунж-зона, настільний футбол та інші розваги, а визнання їхнього права на особисте життя і права бути поруч із дитиною.

Не дуже звичне раніше явище – діти у батьків на роботі, і досить немалий попит на це явище – помітили й в Україні. Судячи з інформації у відкритих джерелах, ми ще обережно опановуємо цю практику – масштаб не великий. Але маємо можливість спиратися на чужий досвід, то ж не поспішаючи, віднаходимо власні методики. Деякі підприємства створюють спеціальні дитячі кімнати (дитсадок в офісі). Особисто мені сподобався один з відгуків про таку кімнату: «Зате немає тут нелюдів-вихователів, як у дитячому садку». А про «місце роботи підлітків» відгук звучав перспективно: «Протягом цілого дня діти не просто стають “тінню” своїх батьків: для них проводять різні конкурси, презентації та допомагають освоїти ази професії батьків».

Тут доцільне невеличке відхилення від теми: нещодавно спитала знайому вчительку, що вона робить у відпустці, типу, чи корисно релаксує. Ага, — відповіла та зовсім не радісно, — Вчора ходила мити парти у класі. – О, так раніше ж ми, учні, самі їх мили. – Зараз не можна до такого залучати дітей, сувора заборона! На тлі цієї, можливо, вкрай справедливої суворої заборони, діти у переважній більшості із задоволенням відвідують місця роботи батьків, охоче допомагають, але, зрозуміло, що мова іде про офіси, освітні, медичні, торговельні, готельні заклади, осередки культури тощо.

Дитяче враження від батьківської роботи на рівні підсвідомості, а тим більше свідомості, певним чином впливають на вибір професії. Можливо, навіть, і значним чином, бо з першого погляду важко пояснити свіжі підсумки цьогорічної вступної кампанії до вишів. За популярністю майбутніх професій на останньому місці опинилася педагогіка; дещо дивує незначний процент обрання IT-технологій та медицини; а найбільш дивує перше місце: українські випускники масштабно обрали для свого майбуття напрямок «психологія»…

Окремим рядком теми «дитина у батьків на роботі» виступають заклади культури. Подивіться на біографію видатних акторів, режисерів, художників, музикантів, — там обов’язково буде зізнання: «я виріс за лаштунками театру (художньої майстерні, консерваторії, знімального майданчика)».

Досить спокійно вже доволі давно, не дивлячись на «суворі заборони», народ сприймає допомогу підлітків у кав’ярнях, будь-яких ремісничих майстернях (щоби ви знали, у конкурсах з гончарного мистецтва, наприклад, часто перемагають саме підлітки), приватних пекарнях. А що? Загальний заробіток – до фамільного гаманця, на потрібні й цікаві всій родини придбання.

А чи спрацьовує тема «дитина на роботі у батьків» у галузях, традиційно закритих від дітей, зокрема на промисловому виробництві? Тут теж мова не іде про короткочасні, часто малозмістовні профорієнтаційні екскурсії на заводи. Цікаве явище відкривається щодо нових (відносно) трендів у наслідуванні батьківської справи на виробництві. По-перше, інститут наставництва дуже змінився у бік фамільного наслідування професії, тобто люди з деяких пір воліють передавати тонкощі майстерності лише своїм дітям або іншій рідні. Слюсар, токар, зварювальник, автомеханік зуміє влаштувати навчання дітей у гаражі.

А решта?

– Ніколи не були у батьків на роботі, хоч завжди хотілося побачити, що воно і як, – розказував знайомий. – Мама з татом працювали на закритому «режимному» заводі, і, зрозуміло, про тонкощі жодної справи нам з сестрою не розповідали. Але якось сталася цікава розмова батьків за вечерею. Вперше ми почули справжню суперечку, де мова йшла про критичну аварійну ситуацію, що сталася на виробництві того дня. Пожежа цистерни поряд із небезпечними речовинами загрожувала вибухом, тож побігли на місце аварії апаратники, оператори, слюсарі – всі! І от суперечка батьків стосувалася нерозважливості кожного. – Ти мала б залишитись на місці, бо могла ж зрозуміти, що на аварії буду я і можу загинути. Дітей на кого залишили б? – Ні, — заперечувала мама, — я була ближча до аварії, встигала туди раніше, а саме ти мав би залишитися на робочому місці. Тут батьки побачили наші стривожені обличчя, і мама підбила підсумок: не зважайте на цю розмову, таке буває рідко. Але дуже прошу: ніколи! за жодних умов! нашу роботу не наслідуйте. Обирайте що завгодно, тільки не це!.. І далі знайомий продовжив: не змовлялися і навіть не оговорювали серйозно із сестрою власного професійного вибору, але пішли саме туди, де працювали тато з мамою.

Тема дітей у батьків на роботі має безліч відтінків. «Коли я був дитиною, тато якось взяв мене на роботу. Його начальник прийшов і спробував принизити його просто на моїх очах, на що тато досить грубо йому відповів. Його звільнили наступного дня. Він розповів мені потім: “Я завжди зможу знайти собі нову роботу, а ось повагу у твоїх очах втратив би навіки”.

«У дитинстві іноді ходила до мами на роботу. У будівлі було кілька організацій, серед яких був і суд. Коли там нікого не було, я заходила до зали суду погратися в космічний корабель: крісла були кріслами пілота корабля, і я нашкрябала на них цвяшком зображення кнопок зі стрілками. От, напевно, суддя здивувався, коли побачив! А ще дуже любила залазити на лаву підсудних і читати те, що було написано на ній. Пам’ять у мене хороша, тож у 8 років я «блищала» такими цитатами, як “Береженого Бог береже, а небереженого — конвой”.

Наш військовий розмістив у фейсбуці прегарний пост про дитячу працю. Тут трохи ширше тема: не у батьків на роботі – у Батьківщини. «Сиджу в авто на стоянці в Вінниці біля Гроша. Підходять три хлопчаки років по десять. – Дядь, можна вам фари безплатно протерти? – Тріть.. Протерли, подякував, пішли … Відійшли, порадились про щось і знову до мене. – Дядь, ми зароблені гроші віддаємо мамі, а вона віддає на ЗСУ. Можна все, що заробили, ми вам віддамо?” …..Вибух мозку! Нас ніколи не перемогти! Сльози самі течуть»…