Як будували та відкривали стадіон “Перемога” у Дніпродзержинську

Рівно 69 років тому, 4 вересня, в Кам’янському, тоді ще Дніпродзержинську, був відкритий стадіон “Перемога”. Спортивна споруда на 15 тисяч глядачів, вважалася в 50-60-х роках 20 століття однією з найсучасніших в УРСР. В ті часи це було таке собі спортивне місто в нашому Дніпродзержинську, де проводилися чемпіонати Радянського Союзу, змагання Центральних спортивних рад, різні турніри найвищих рангів, виступи відомих співаків та театралізовані шоу. У багатьох мешканців міста залишилось чимало спогадів, пов’язаних зі стадіоном «Перемога». Навіть ті, хто не мав відношення до спорту, точно провели не одну годину на трибунах, вболіваючи за спортсменів, аплодуючи виступам зірок, чи просто спостерігаючи за яскравими святковими шоу, які в ті часи готували для місцевих мешканців спортивні та культурні заклади міста. Тому історія стадіону «Перемога» – це значна частина історії Кам’янського. Про те, що раніше було на місці спортивного комплексу, чому територія будівництва була обнесена колючим дротом і охоронялася вартовими з чотирьох веж, що за труба в людський зріст проходить під футбольним полем, та хто підіймав прапор під час офіційного відкриття стадіону – “Пильному погляду” розповіли наші земляки, на очах яких майже 70 років тому відбувалось будівництво, а потім й відкриття стадіону.

Новий стадіон

Тепер мало хто пам’ятає, що стадіон “Перемога” мав відкриватися не 4 вересня, а 28 серпня 1955 року. У ті часи перенесення відкриття таких значних об’єктів були можливі лише у виняткових випадках. І на сторінках газет намагалися якнайменше давати таку інформацію. Що загальмувало на тиждень відкласти пуск стадіону “Перемога”, ми так і не дізналися.

У газеті “Дзержинець” від 30 серпня 1955 року є лише така інформація: “У зв’язку з тим, що приймальна комісія виявила деякі недоробки, міський комітет з питань фізкультури та спорту та громадські організації заводу вирішили урочисте відкриття стадіону провести 4 вересня” (стиль тексту відповідає газетній публікації).

Рішення про будівництво в Дніпродзержинську одного з найбільших в Україні на той час спортивних комплексів приймалося у 1953 році. Роботи йшли швидкими темпами. І вже за два роки стадіон, вартість будівництва якого складала 14 мільйонів карбованців, був відкритий. Свою назву стадіон отримав на честь 10-річчя перемоги над фашистською Німеччиною.

“За два роки до відкриття у балці поблизу Ленінградської вулиці розпочалися земляні роботи з виймання ґрунту та підготовці майданчиків для трибун, футбольного поля, бігових доріжок, — писав І.Преображенський у матеріалі “Новий стадіон”, опублікованого в газеті “Дзержинець” 23 серпня 1955 року. – І ось сьогодні можна з радістю відмітити, що кропітка робота будівельників підійшла до завершального етапу. Понад 20 тисяч квадратних метрів займає площа цієї величної спортивної споруди. Головний вхід на стадіон звернений до вулиці Руставелі, прикрашується 15-метровою аркою, яку увінчують чотири великих скульптури: в центрі спортсмени, один з яких метає спис, другий — штовхає ядро, по боках — лижник і лижниця.

Входимо на стадіон. Зі східного його боку знаходиться мала трибуна на 2 тисячі глядачів і головний корпус, де розміщені кімнати для настільних ігор, змагань у шахи й шашки, методичний кабінет і радіовузол. Фасадна частина головного корпусу прикрашена барельєфом Леніна і Сталіна, прапорами братніх радянських республік, має зручні підходи й під`їзд.

Спортивні споруди нового стадіону роблять його одним з кращих в республіці. Тут розміщене футбольне поле нормального розміру з біговими доріжками, дві доріжки для стрибків у висоту з жердиною, дві ями для стрибків у довжину, сектори для штовхання ядра, ями для стрибків у висоту.

У північній частині розміщені три тенісних корти, стільки ж волейбольних майданчиків і площинок для гри в городки, два баскетбольних майданчики, запасне тренувальне футбольне поле з трибунами на тисячу глядачів.

Надзвичайно продумана, зручна для глядачів споруджена центральна трибуна. Вона прикрашена портретами керівників партії й уряду, мальовничими панно, стендами, наочною агітацією на спортивні теми. Центральна трибуна вміщатиме до 18 тисяч глядачів. Для їх зручності в бік Ленінградської вулиці зроблені сходи з виходом до трамвайної зупинки…”.

Спогади свідків та учасників тих подій

Валентина Федорівна Єфремова, 79 років, майстриня виробництва ПТУ № 49

“Під третьою колоною (яку вінчав метальник списа) цієї величної арки входу на стадіон знаходилась хата моєї бабусі Меланії, яка жила на вулиці Руставелі, — згадує Валентина Федорівна. – Городи жителів спускались вниз до теперішнього футбольного майданчика. Коли почалося будівництво, хату знесли. Дуже чітко пам`ятаю, що за хатою був викопаний резервуар для води, ми називали його басейном. В пам`ять врізався випадок, коли якось в кінці зими я йшла додому з десятої школи через балку. Замість того, щоб пройти по містку, пішла по кризі через струмок і провалилася. А там де зараз на стадіоні стоїть табло, щось робили жінки-зечки. Я стала звати на допомогу, і до мене рвонула одна жінка. Охоронець почав кричати “Стій! Стріляти буду!”, але вона його послала матом і витягла мене з води. Я перелякана побігла наверх до бабиної хати”.

Ленінградська вулиця проходила через Бараннікову балку. Перед початком будівництва стадіону зробили колектор для відведення води.

“Пам`ятаю як після сильної зливи, з району порохових складів майже в колектор затягнуло домашніх кіз з козенятами. Але вони чудом зачепилися повідцями за кущі, — згадує В.Єфремова. – Бруковану дорогу розмило якраз в районі колектора. Привезли пісок, і в нього чоловіки сидячи вкладали камені. Цих мужиків чомусь називали “бессарабами” (можливо вони були з Румунії чи з Молдови). Дорога від побудованого стадіону була відділена стовпцями”.

Григорій Васильович Никифоров, 77 років, тренер з тенісу СК “Прометей”

Бараннікова балка в ті роки тягнулася від залізниці й вниз, майже до вулиці Широкої.

“До будівництва стадіону на схилах балки тренувалися мотогонники, а діти каталися на санках, — розповідає Григорій Никифоров. – Коли розпочалося велике будівництво, то з вулиці Колеусівської на відкритих машинах привозили десь близько трьохсот зеків-чоловіків. Вони вирівнювали землю, виконували бетонні роботи. Котлован і прилегла територія були обнесені дерев’яним парканом, а зверху колючим дротом. На чотирьох вежах стояли озброєні солдати”.

Коли йшли футбольні зустрічі на вже побудованому стадіоні, багато глядачів дивилися гру зі схилу балки, а трибуни були майже порожні.

“Тоді Михайло Прокопович Аношкін розпорядився поставити там величезний дерев’яний паркан, висотою метрів з десять, — продовжує розповідати Г.Никифоров. – Але пацанва виявилася хитріше. Збирали гроші одному на квиток, він залазив на паркан і дражнив міліцію. Поки міліція там з ним розбиралася, ми ватагою перелазили паркан в інших місцях. Використовували й дренажну трубу, яка проходить під стадіоном. Та міліція швидко “розкусила” нас, і вже чекала на виході. Досі по трубі (в людський зріст) дзюрчить струмок, вода якого тече по балці, де розташовані будиночки садівників”.

В середині 60-х років минулого століття, перед початком будівництва басейну і Палацу тенісу цей район балки почали засипати.

“Землю завозили з різних будівництв міста. Їздив каток зі спеціальними костурами, утрамбовуючи ґрунт, — продовжує згадувати Григорій Васильович. – У холі Палацу спорту “Прометей” знаходиться макет, де можна побачити цю частину спорткомплексу ще до будівництва басейну, ДЮСШ та Палацу тенісу. У районі нинішнього готелю “Олімпія”, басейну “МіКомп” і фундаменту катка, який хотів збудувати Аношкін, раніше стояли бараки. На місці двох дев’ятиповерхівок був приватний сектор. Коли спускалися від арки вниз до стадіону з двох сторін доріжки стояли гіпсові скульптури баскетболістів і борців. Для зручності глядачів в бік Ленінградської вулиці були зроблені сходи з виходом до трамвайної зупинки. Один туалет знаходився тут же, а інший (він і досі стоїть) біля запасного поля. Був ще й третій. Але його відразу “перепрофілювали” мотоболісти, перетворивши в роздягальні. Внизу запасного поля, в 20 метрах від тиру, стояла ще одна арка. На жаль, вже її немає”.

Іван Олексійович Вишницький, 83 роки, тренер з боротьби СК “Прометей”

“Представник з Москви (не пам’ятаю прізвище) запропонував директору ПХЗ Михайлу Аношкіну скористатися рельєфом місцевості нижньої частини балки, щоб побудувати стадіон. Дуже вигідна улоговина ідеально підходила під трибуни. Тільки лавочки було потрібно поставити і все. Не треба навіть бульдозерами рити чашу стадіону. Вона вже майже готова, — розповідає Іван Олексійович. – Перед будівництвом “Перемоги” під стадіоном проклали колекторну трубу діаметром вище людського зросту. Там зараз вже, мабуть, по коліна брудом замулило. А засипати балку почали в 1964 році, коли будували Дніпродзержинський залізничний вокзал. Звозили звідусіль різний мотлох, побутові відходи. Тоді ж прибрали два аркові входи зі сторони вулиці Ленінградської”.

Михайло Степанович Вергун, 94 роки, призер спортивного товариства “Металург” з класичної боротьби

Михайло Вергун в середині 50-х років займався класичною боротьбою у тренера спорттовариства “Металург” Я.М.Тимофєєва.

“Якову Михайловичу Тимофєєву сказали в спорткомітеті міста, що на відкритті стадіону “Перемога” прапор повинні виносити й підіймати борці. Це діло він доручив мені (на фото крайній праворуч), Василю Луценку, Миколі Гайдадею та Олексію Лисенку. Таким чином, піднявши прапор на 18-метрову щоглу, ми потрапили в спортивну історію міста”, – розповів М.С.Вергун.

На жаль, на початку 90-х років дві центральні скульптури вхідної арки зруйнувалися. А сама арка, трибуни стадіону та запасне поле сьогодні мають жалюгідний вигляд. Тож чи буде у стадіону «Перемога» нове життя — покаже час.

Підготував Віктор Куленко.