Лікарка Ольга Степанова: «Наш лікар ще зберігає людяний підхід, тут дивляться людям в очі»
Протягом цього року ми розповідали про сімейних лікарів Кам’янського, які за результатами громадського опитування, що проводилось до професійного свята медпрацівників, були визнані найкращими. Наша остання героїня цього проєкту — Ольга Володимирівна Степанова, завідувачка структурного підрозділу (Лівобережна філія) КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги», лікарка загальної практики сімейної медицини. Про доленосні речі у дитинстві, надзвичайний досвід сільського лікаря, лікарську тему… домашнього насилля, а також про те, без чого не буває майбуття – «Пильний погляд» поспілкувався з лікаркою Ольгою Степановою.
– Яким був Ваш шлях до медицини?
– Не скажу, що змалечку мріяла стати лікарем, якось все саме по собі склалося: в сім’ї завжди допомагали людям. А ще – це смішно зараз згадувати – у всіх дитячих іграх (пам’ятаєте, у нашому дитинстві була гра «Зірниця»?) була «медсестрою» або «лікарем». Доленосна виявилася річ. У старших класах вирішила обрати медицину, вступила до Дніпропетровського медінституту на факультет «лікувальна справа». Стала терапевтом, і проходила інтернатуру у міській лікарні Самару (Новомосковська). У лікарні були кардіологічне, терапевтичне, пульмонологічне відділення, а у поліклініці довелося пропрацювати два місяці – там якраз була кампанія щеплення від дифтерії, то ми, інтерни, допомагали. Гарний досвід був. Спочатку я прийшла до кардіологічного відділення, де у палатах інтенсивної терапії проходили лікування люди з інфарктами, то перший мій пацієнт мав інфаркт.
– Напевно, страшно було?
– Ні, зовсім ні. Ще під час навчання я працювала медичною сестрою у хірургічному відділенні госпіталю інвалідів війни, там були післяопераційні палати, то певного досвіду – не боятися – тоді набула. Подальша доля складалася досить цікаво, бо після інтернатури я потрапила до дільничної лікарні Магдалинівського району терапевтом. Але практично це вже була праця сімейного лікаря: твої пацієнти – і діти, і дорослі, і вагітні. Все доводилося робити – і хірургічне шиття, і приймання пологів…
Лікар у селі – незамінна людина! До речі, там люди ніяк не погоджувалися визнавати, що ти – терапевт. «Лікар – значить маєш знати та робити усе потрібне: зашити рану, зробити щеплення дитині, прийняти пологи. На обслуговуванні у нас було п’ять сіл, то ми не мали ані суботи, ані неділі, а рятувало те, що нас було аж два лікарі…
До речі, відразу після інтернатури, змолоду, здавалося, що знаєш і можеш геть усе. То вже з роками приходить досвід і певні сумніви. А от у Магдалинівському районі очікування пацієнтів (лікар – значить усе можеш!) збігались з моєю упевненістю, молодим завзяттям. Я вже коли сюди, до міста, переїхала, то багато чому щиро дивувалася: у селі могла абдомінальну пункцію зробити пацієнтові дома (хворий важкий, нікуди не може доїхати), а тут все інакше – треба покласти хворого до лікарні…Було у селі й таке, що приходиш за викликом до породіллі, а вона вже народила. І що, ти будеш мораль їй читати? Допомагатимеш!
Мені завжди було цікаво працювати з дітьми. Це зараз і терапевтів навчають педіатрії, а мені у селі доводилося все осягати самій. Вдень працюєш, а увечері-вночі – читаєш, навчаєшся нового.
Робота в селі – досвід неоціненний, позитивний досвід. Пам’ятаю, була там дуже сніжна зима, і от ситуація: ніч, хуртовина, а мене викликають на дальню околицю – йти кілометри три-чотири. Сніг по коліна, а йдеш. Тільки-но вправилася там, ледве допленталася додому, знову виклик – на інший бік села, і вже 2 години ночі…Я зовсім не жалкую про ці роки.
Ми приїхали до Кам’янського у 2002 році, я працювала терапевтом, але ще у 2000 році пройшла навчання із загальної практики лікаря сімейної медицини. Ще в селі пройшла ці курси, оскільки там це було конче необхідно. А у місті практика сімейної медицини була запроваджена у 2012 році.
– Що Ви вважаєте головними ознаками гарного лікаря?
– Знаєте, у мене є пацієнти, які виїхали за кордон на початку війни. І от приїжджає жінка на тиждень додому – провідати рідню, то обов’язково знайде час прийти на прийом: «Я – до вас, мені потрібно, щоб ви відкоригували курс лікування, бо там лікуватися майже неможливо». Ті, хто повертається з-за кордону, починають цінувати наших лікарів – за чуйність, доступність, людяність. Частина пацієнтів змінила відношення різко, вони раніше намагалися диктувати мені, як їх треба лікувати, а зараз вже інше.
За кордоном це зовсім неприпустимо – щось радити лікарю, або прийти просто за рецептом. Там лікарі цінують свій час, свій диплом, і ті, хто це розуміє, ставляться адекватно, а хто не розуміє, тому важко. Пальчик зламав і чотири години просидів у черзі, аби зробити рентген та накласти гіпс (і рентген, і гіпс, можливо кращі за наші, але ж…), а згодом ще шість годин черги, щоби той гіпс зняти.
Щодо людяності – це і є ознакою гарного лікаря – то вона має бути професійною рисою. Звичайно, існує певний алгоритм лікування, і можна, як за кордоном, мовчки оглянути, мовчки виписати рецепт і все. А наш лікар ще зберігає людяний підхід, тут дивляться людям в очі.
– Як Ви знаходите взаєморозуміння з пацієнтами, чи завжди це просто?
– Звичайно, не просто. Вже набувши певного досвіду, можу сказати, що спілкування з пацієнтом телефоном – вкрай недостатня річ, а багато людей на цьому наполягає заради економії часу. І виписувати ліки, які пацієнт сам собі призначив, — ніколи не буду. Пацієнт дуже часто не в змозі повною мірою зрозуміти важкість свого стану, і поки ти його не побачиш, уважно не обстежиш, діла не буде.
До речі, оскільки я керівник структурного підрозділу, до мене приходять іноді зі скаргами на лікарів. І частіше за все помилки виявляються спільними – і хворого, і лікаря, бо пацієнт наполягав на своєму, а лікар пішов у нього на поводу. Про себе скажу: допоки я не побачу пацієнта, не дам жодних рекомендацій.
Я намагаюся завжди триматися правила: перед прийняттям рішення, обов’язково оглянути пацієнта. Молодь іноді поспішає, але я пояснюю, доводжу, передаю свій досвід.
Свого часу, коли я приїхала сюди працювати, завідувачкою відділення поліклініки була Ліна Миколаївна Манько, Заслужений лікар України, досвідчена й шанована людина. Вона охоче ділилася досвідом, всіх складних пацієнтів ми дивилися разом для прийняття спільного рішення. Я теж зараз кажу своїм колегам: якщо пацієнт складний, давайте виробимо спільну думку й тоді оберемо вірний шлях. Ліна Миколаївна завжди говорила: до пацієнта – максимум уваги. Це основи пропедевтики, риса лікаря на все життя. Вчителі у мене були гарні.
– Що викликає Вашу стурбованість зараз?
– Стало багато психосоматичних захворювань, стресових станів. Часто люди приходять нібито з простими скаргами, а коли починаєш розбиратися, то на перший план виходить психосоматика. Побутує у нашому суспільстві й досі думка, що людина здатна самостійно подолати нервовий стан. Здатна. Але далеко не кожна.
– Звідки Ви самі черпаєте енергію для роботи, для боротьби з професійним вигоранням?
– Уявіть собі – здебільшого саме у роботі. Мені подобається моя професія, хоч звичайно, люблю відпочивати. Важко, але знаходжу час для серіалів, книжок, театру. У побуті всі лікарі не мають зайвої години. Моя сім’я вже давно звикла до того, що працюю 24\7. Буває затримуєшся на роботі на пізнього вечора, бо якщо приходить пацієнт без запису, я не можу сказати йому «до побачення» – сумління не дозволяє. І медична сестра у мене – така ж сумлінна, тому й затримуємося до останнього пацієнта. Ті люди, які вчиняють інакше, мають професійне вигорання. А може, і професія там і не починалася.
Ми маємо постійно навчатися, і зараз є дуже багато корисних курсів, програм вебінарів. Це цінно, що ти можеш набувати знань, не виходячи з кабінету.
– Що вивчаєте зараз?
– Зараз займаюся темою боротьби з гендерним, психологічним, домашнім насиллям. Це наразі актуально.
– Я вважала завжди, що це справа поліції та соціальних працівників…
– Ні, тема ця – і соціальна, і медичного профілю. Лікар зі свого боку має можливість запідозрити прояви домашнього насилля.
Тема лише розгортається зараз, але проблема існує давно.
– Про роботу сімейного лікаря ми поговорили, а тепер – про турботи адміністративні, чим живе Лівобережна філія, чого потребує наразі?
– Щодо матеріального забезпечення – гріх скаржитися: у нас виконано дуже гарний ремонт в амбулаторіях, денному стаціонарі. Створено навіть дитячу гральну кімнату. Маємо все необхідне обладнання у доброму стані, є новий рентгенапарат, а щойно отримали для нашої філії сучасний мамограф – зараз іще триває ремонт приміщення, де його встановлять. Це значне досягнення, що створить максимально зручні умови для обстеження, доступності послуги, а значить – своєчасного виявлення патологій. Всі кабінети обладнані сучасними меблями, є генератори, до яких за відсутності світла ми підключаємо кабінети УЗД, кабінет щеплення, біохімічні аналізатори. Півтора місяця тому отримали потужний генератор, і зараз йде підготовка до його підключення. Тоді, сподіваємося, працюватиме й інтернет за відсутності світла. Для ведення дітей до трирічного віку маємо налагоджену систему роботи: є фахівці, автівка, планшети-ноутбуки, тобто, все, що потрібно.
Єдині у місті ми маємо можливість проводити УЗД судин і суглобів за електронним направленням безкоштовно.
А про що ще мрію?
Доцільно було б організувати школи здоров’я для пацієнтів. Ми вже колись починали запроваджувати подібне для людей, хворих на цукровий діабет: запрошували на такі заняття і хірургів, і ендокринологів. Згодом через пандемію справа припинилася, але важливо це продовжити, організувавши ще й школи для людей із судинним ризиком тощо. Можливо, проведемо анкетування пацієнтів з опитуванням, які школи їм наразі потрібні. Все необхідне для цього маємо.
– Чи є у Вас кадрові проблеми?
– Єдине, що турбує, у нас мало молоді, працюють в основному люди поважного віку. Зараз приходять кадри з-поміж ВПО: лікар УЗД, два сімейних лікарі, медичні сестри.
– З чим би Ви хотіли звернутися до людей?
– Завжди зберігайте у собі людяність. За будь-яких умов залишайтеся людьми, бережіть душі – і свою, й чужі. Довіряйте лікарям: якщо є довіра, то це вже 50% одужання. Якщо печуть сумніви, діалогу не буде. Є пацієнти, які роками ходять по колу – обирають лікаря, і міняють їх по десять разів, бо самі не дуже розуміють, що їм потрібно. Зазвичай, є з цим і певні проблеми.
Берегти треба й свою репутацію, своє покликання, чистоту серця. І обов’язково віру та надію, без цього не буває майбуття.
Розмовляла Ірина Уварова.
