Сімейний лікар Валерій Дробков: «Я не маю чарівних ліків, щоб ото лежали вони у скриньці «для своїх», зате маю чарівне слово»

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну до Кам’янського приїхали багато людей з окупованих ворогом територій. Для когось наше місто було просто транзитним пунктом, а для когось стало новою домівкою. Діти пішли до дитячих садочків та шкіл, дорослі – стали за прилавки, працюють на підприємствах, школах, лікарнях тощо. Багато професіоналів вже змогли зарекомендувати себе, як гарних спеціалістів у своїй сфері. Саме з такою людиною – сімейним лікарем амбулаторії №17 Валерієм Дробковим, який у травні цього року став одним з десяти кращих сімейних лікарів Кам’янського (за результатами громадського опитування городян), поспілкувався «Пильний погляд».

 – Чи складним був ваш шлях до медицини?

– Зовсім ні. Шлях до медицини почався з дитинства, адже у мене мама й тато, бабуся з дідусем, тітоньки й дядьки – практично уся рідня більшою або меншою мірою мали стосунок до медицини. Батько працював невропатологом, мати – кардіологом-терапевтом, тому із самого початку було зрозуміло, яким шляхом я піду. Я пішов. І мені подобається, бо нічого іншого я з дитинства не чув і не бачив. Так воно все іде, жодного разу про свій вибір не жалкував. Я просто не бачу себе деінде, крім медицини, якщо чесно. Ну, от зовсім не бачу себе у якійсь іншій сфері. Це – моє, тут моє місце.

У 2007 році я закінчив школу і зразу ж вступив до Луганського Державного медичного університету. В ті часи він іще був «нормальним». У 2013 році закінчив виш, і тоді вже якісь речі навколо ставали незрозумілими. Саме у 2014 році у нас із дружиною одночасно – вона теж лікар – був перший рік інтернатури, і ми синхронно спостерігали за подіями в Україні. Дивом встигли закінчити перший рік інтернатури у Луганську, а заочний цикл починався у лютому. Саме тоді сталася Революція Гідності, а ми отримали розподіл у Кремінну. Пів року вдалося там пропрацювати, а завершувався цикл вже у релокованому Луганському університеті — в Рубіжному (тепер університет переїхав до Рівного).

Сімейними лікарями почали працювати у Кремінній і так тривало до березня 2022 року. На початку повномасштабного вторгнення події стрімко почали розвиватися дещо північніше Кремінної, тобто у нас був деякий час для роздумів.

Згодом постійні обстріли почали вимотувати й нашу Кремінну. Уявіть, у поліклініку вже ніхто не приходив! Зверталися лише за довідками про смерть, і це було страшно з усякого погляду: смерть — від обстрілів і те, в яких умовах ми ці довідки виписували. А що робити? Це було єдине, чим вимушені були займатися. Трохи пізніше почалися більш інтенсивні обстріли, а у нас на той час дитині було сім місяців, і ми зрозуміли, що треба полишити місто.

Ось так і виїхали до Кам’янського, куди нас запросила рідна сестра мого батька. Місяць пожили у неї, потім стали наймати квартиру, влаштувалися на роботу. Тітка, звичайно, не хотіла відпускати, все тужила: як же ж ви самі, як же ж без допомоги. Дуже її любимо і цінуємо, але ж у кожного своє життя, тим більше у нас мала дитина: приїхали, як на голову впали. Все ж вирішили самостійно відповідати за власне становлення.

– Чи важко було відразу знайти роботу на новому місці?

– Зовсім неважко! Ви знаєте, проходив у перші дні по приїзду до міста біля Лівобережної поліклініки, от і влаштувався сімейним лікарем. Міста не знав, йшов на базар, а у мене за звичкою диплом, і вся решта документів – при собі. Так мало бути в останні роки перебування в Кремінній, коли все своє – з собою. Зараз вже немає цієї звички – відпустило, а тоді документи завжди носив при собі. І от, дай, думаю, зайду до поліклініки. Без проблем, тоді ще відділ кадрів був розташований саме тут, кадровики відразу зацікавилися, запросили.

Зустрівся з керівництвом і ще подумав: на вулиці середина місяця, мабуть, скажуть – приходьте першого числа. А тут – ні: починайте роботу з понеділка. Я прийшов у той понеділок і працюю сімейним лікарем тут уже два роки й три місяці. Прийняли мене дуже добре, як свого. Колектив – шикарний, керівництво – шикарне, скрізь відчуваю людське відношення, ніхто нікого не ображає.

– А як складалися від самого початку відношення з пацієнтами?

– Багато з «моїх» належали до числа таких же, як ми, вимушено переміщених осіб. Спочатку було багатенько таких… В них дуже складні долі, а мене найбільше вражали люди з Маріуполя. Хтось із них зараз вже поїхав далі, є й такі, що повернулися назад. Але загалом вражали їх розповіді про те, що в Маріуполі відбувалося відразу ж після повномасштабного вторгнення. Як місяцями люди жили в підвалах з малими дітьми без світла і води, як помирали цілі сім’ї. Як бувало таке, що бабусі й дідусі виживали, а молоді – ні. Або діти загинули, а дорослі залишилися. Дуже страшні речі… Зараз непокоїть ще й інше явище: бувають пацієнти дуже занедбані якісь.

– В якому плані?

– І в загальнолюдському, і в медичному плані. Одинокі, неохайні, похнюплені. Дивно, але виявилося, що причиною такого стану стало життя, покладене на «комуналку». Знаєте, для старшого покоління не заплатити своєчасно за комунальні послуги – це щось страшне. Це – «трі года расстрєла».

І бабулька краще нічого не з’їсть, але заплатить останнє за той газ. Я одній такій старенькій кажу: от вам 80 років, у вас нікого немає, і свою квартиру ви нікому не залишаєте. Ну, поставте ж себе – себе особисто – у пріоритет. Не відріжуть вам газ, не виключать опалення! Можливо, у цих людей є субсидії або рідні допомагають, але ж звичка економити й тут дається взнаки.

Це ще одна тема – люди воліють відкладати життя на потім. Пріоритети ставлять собі дивні, наче долю можна поставити на паузу, доки іде війна. У мене з війною пріоритети дуже змінилися, можна сказати, навіть кардинально. Родичка тужить постійно: там у Кремінній залишилася квартира, все майно! Кажу їй: залишилося – нехай стоїть собі, але ж ви – тут, ви – живі, дитина – жива-здорова, росте, ходить у садочок, радіє, усміхається, — то що вам ще потрібно для життя? Навіщо ті старі речі, та нерухомість. Зате ми живі, нам вдалося виїхати нормально, а послухайте, що розповідають люди, яким поталанило менше.

– Доки чекала зустрічі з вами для цього інтерв’ю, чула як добре про вас відгукуються люди, записані на прийом. А з кабінету часом лунав навіть сміх. Веду до того, чи є у вас якісь власні закони та правила поводження з пацієнтами?

– Звичайно – це людяність у першу чергу. Загалом нам усім в усьому не вистачає саме людяності, теплого відношення. Інколи думаю: я призначаю ті ж самі пігулки, що інші лікарі, але лікують не лише пігулки. Я не маю чарівних ліків, щоб ото лежали вони у скриньці «для своїх» і я ці чарівні пігулки на чотири частини не ділю…

Та маємо інше – наше слово, це теж ліки. Інколи людям достатньо просто сказати слова підтримки, дати надію що їх розуміють, їм співчувають. Людям, як правило, не треба аж надто багато, не треба всіх обіймати, бо ж ми не родичі, але людяного слова буває достатньо. Особливо тим, які натерпілися: переміщеним особам, тим, хто втратив рідних, тим, хто має рідних на фронті. Їх треба підтримувати, щоб люди розуміли: вони не залишені наодинці із своїми бідами і тривогами. Вони потрібні людям і державі.

А я працюю у державному закладі. І я теж на своєму рівні відбудовую державу, а моя поведінка відображає загальну державну політику. І розумієте, в чому щастя? Існує страшенна потреба відчувати себе корисним, бачити, як людям стає краще. Без цієї роботи ти просто не існуєш і розумієш, що саме життя, власна твоя доля потребує від тебе рятувати інші життя. Оце і є професійне кредо, таким бачу і своє щастя, і наше майбутнє.

Не можу дозволити неповагу. Ні, — я іноді ладен запитати: от ви прийшли, а чи були записані на прийом? Але все одно всі знають, що прийом відбудеться, допоможу, проконсультую.  Людяність має зберігатися у будь-які часи, у будь-яких обставинах. А все інше – похідне від цього.

– Що зараз викликає ваше особливе занепокоєння?

 – Загалом – це настрій наших людей. Стурбованість, тривога, коли люди жахаються вже не обстрілів, а навіть звуків, — відбиваються на загальному рівні захворюваності. Ці стани охоплюють не весь спектр захворювань, але зростання кількості серцево-судинних захворювань – це на першому місці; шлунково-кишкових – на другому місці — пов’язане з переживанням стресових ситуацій.

В рази стало більше інфарктів та інсультів, до того ж вони помолодшали. Якщо раніше дикістю був інфаркт у 40 років, і ми запитували: що це ти робив, пив алкоголь літрами чи курив по вісім пачок на день? Але ж нормальні люди таких страшних речей не роблять, але маємо зараз дуже молоді інсульти й інфаркти. Онкологія, мені здається, теж пов’язана зі стресами – її стає більше і розвиваються онкологічні захворювання значно швидше. До війни ми бачили, що онкологія атакує поступово, і люди встигали розпочати боротьбу з хворобою своєчасно, а тепер бачимо стрімкий розвиток. От, наприклад, людина працює, кожен рік робить флюорографію, а тут у паузі між обстеженнями маємо пухлину легень і вже метастази. Це щось не те…

– Не менш важкі стреси переживають, мабуть, і лікарі, чи є у вас власні рецепти, де берете ресурси для збереження активності, життєвої енергії?

 – Мені особисто допомагають люди, мої пацієнти. Я – їм допомагаю, вони – мені. Часом надихають своїми прикладами, досвідом подолання важких ситуацій, витримкою й тим, що після тяжких випробувань мають сили боротися. Надихають люди, які себе ставлять у пріоритет, які країну ставлять пріоритетом. Дуже надихають ті ж маріупольці, які стали розмовляти виключно українською, Звичайно, ще поганенько, але зцілення і моральне, і фізичне йде впевнено, на всіх рівнях.

Як жити зі стресом? Та просто – жити! Коли війна закінчиться, стреси не припиняться в одну мить. Буде ще повоєнний період, думаю, досить важкий. Це і є життя. І не треба постійно тішити себе очікуванням позитивних змін лише у майбутньому.

– Як ви уявляєте своє майбутнє, чи ставите амбітні кар’єрні задачі?

 – Якось уявляю. Звичайно є можливості кар’єрного зростання, але воно мені не горить. Для мене важливіше радість від того, що я роблю саме зараз, важливо мати час для сім’ї. для відновлення енергії, щоб допомагати тим, хто цього потребує. А кар’єра сама прикладеться, якщо ти – на своєму місці.

– А яким бачите майбуття своєї дитини?  

 – Сподіваюся, що син, коли виросте, матиме бажання залишитись в країні – перш за все. Сподіваюся, що ми зможемо вибудувати нову Україну, в якій він захоче залишитися. Для цього ще є час – син іще маленький. Звичайно, якщо він забажає поїхати кудись, я не буду заважати, але наші справи лише тоді чогось варті, коли їх захочуть продовжити діти. У нашої родини була можливість виїхати у будь-якому напрямку, але це не мій вибір. Навіщо їхати туди, де ми – чужі, де ми – ніхто. Я навчався на бюджеті, мене держава вивчила для чогось, то я маю це розуміти. Ну, такі в мене поняття. Просто мене так виховали – відчувати близькість до країни. Якщо я її полишу в важкий час, навіщо жити? Цікаво і важливо саме тут допомагати людям і будувати щось нове.

– Чи спілкуєтесь ви з колишніми однокурсниками, можете зробити якісь висновки щодо професійної реалізації на невеличкому зрізі вашого випуску?

– Можливо, це буде не зовсім коректно. Досить малий масштаб, але деякі приклади вважаю досить типовими. Переважна більшість наших дівчат пішла у косметологію і саме там знайшла успішну реалізацію. У хлопців складалося по-різному. Більшість залишилася тут і люди добре працюють. Деякі виїхали з країни, причому у різні боки; одиниці, але вони є, — залишилися в окупації (про них нічого не знаю). Багато хто тут в Україні зараз обрав для себе роботу травматологами, анестезіологами. На фронті воюють двоє. А є однокурсники, які постійно їздять на так звану кадрову підтримку – це робота на деокупованих територіях. Кожен вибирає собі своє.

– Є люди, яким ви вдячні?

 – Звичайно! Батьки, дружина, ті, хто залишається поруч, мої пацієнти, мої вчителі, що навчали медицини – не все ж написано у книжках. Головна професійна якість – людяність, вона й передається від людей. Плине час, можуть змінюватися — і змінюються — протоколи лікування, та базове – людяність — залишається.

Розмовляла Ірина Уварова.