Наталія Худіч: «Я мріяла хоч якось бути причетною до театру»

Головна художниця Кам’янського театру ім. Лесі Українки Наталія Худіч за запрошенням театрального інституту ім. Збіґнєва Рашевського у минулому році протягом двох місяців працювала в міжнародній артрезиденції  у Польщі. Повернувшись додому, Наталія з головою поринула у роботу, бо як раз розпочався сезон новорічних свят, який є одним з «найгарячіших» у театрі та нові ідеї, які художниця привезла із закордонної подорожі, була нагода втілити в життя. Про свої враження від роботи у Польщі, про те, як здійснилась мрія маленької дівчинки з Покровська, що гарно малювала та марила театром, про свій ще не досить довгий, але насичений досвід роботи у театрі ім. Лесі Українки в Кам’янському, а ще про бокс та дев’ятиразовий перегляд вистави «Метод Гронхольма» – Наталія Худіч розповіла «Пильному погляду».

– Розкажіть, будь ласка, як починався Ваш шлях на ниві образотворчого мистецтва?

Я народилася у місті Родинське Покровського району. Мої батьки працювали на шахті й ми переїхали до Покровська, ще коли я була зовсім маленькою. Саме у Покровську я почала малювати, коли мені було чотири роки. З огляду на це моє захоплення, батьки досить рано віддали мене до художньої студії. На жаль кілька днів тому в будівлю, де знаходилась ця студія, росіяни влучили ракетою… Я також навчалась у музичній школі та займалась у театральній студії. Але, оскільки краще за все у мене виходило саме малювати, то цим я зараз і займаюсь. Я закінчила художню студію і потім художню школу з червоним дипломом. Але це вже було тут у Кам’янському – тоді ще Дніпродзержинську, куди ми переїхали з мамою.

– Але окрім творчих напрямків, наскільки мені відомо, у Вас були досить вагомі успіхи у боксі…

– Я б не сказала, що у мене були якісь видатні результати у боксі, але я дійсно займалась боксом вже у Кам’янському у відомого тренера Івана Васильовича Карповича. Бокс мені допомагав зосередитись та заспокоїтись. Я вважаю, що це дуже корисний досвід.

– Як потрапили до нашого театру?

– Якщо чесно, то театр завжди був моєю мрією. Я дуже хотіла працювати у театрі, я мріяла хоч якось бути причетною до театру. У мене був певний період, коли серйозно збиралась вступати до театрально-художнього коледж у Дніпрі.

У 2013-2014 роках я постійно ходила на всі вистави у нашому театрі. Мене тоді дуже вразила постановка вистави «Метод Гронхольма» і я дев’ять разів її дивилась.

А потім так сталося, що в театрі була вакансія реквізитора, і мені знайомі запропонували спробувати себе в цьому напрямку. Це було у 2021 році. Пів року я пропрацювала реквізитором, а потім, оскільки у мене були навички малювання, мене почали потроху залучати до підготовки вистав. Сергій Анатолійович (Сергій Анатолійович Чулков – головний режисер Театру ім. Лесі Українки) помітив, що деякі предмети реквізиту я виготовляю власноруч і запропонував мені спробувати підготувати ескізи до вистави «На всю котушку», яку ставив Віктор Васильович Попов.

– Хвилювались?

– Так, звісно. Я на цій виставі поєднувала роботу реквізитора й художника і для мене це був перший випадок, перший досвід такої повноцінної роботи з режисерами. Тому я намагалась прорахувати все до сантиметра, я клеїла макети, підбирала реквізит, намалювала багато різних ескізів. І як мені здається, вистава у підсумку вийшла досить непоганою.

– Яких знань не вистачало на посаді художника в театрі?

– Не вистачало розуміння специфіки театру. І саме те, що попередньо я попрацювала з реквізитом, дало мені досвід спілкування з акторами, дало мені розуміння якихось специфічних речей, притаманних тільки театру.

Так, я можу, наприклад, створювати певні речі: якісь предмети меблів або деталі інтер’єру, але на театральній сцені вони повинні мати свої унікальні особливості. Меблі мають бути міцними, але такими, щоб їх можна було легко розібрати й зібрати знову. Подібних нюансів досить багато і всіх їх треба враховувати.

– Коли вам запропонували обійняти посаду головного художника театру?

– Після початку повномасштабного вторгнення художниця, з якою я працювала у театрі, виїхала за кордон і мені доручили завершити роботу по її виставах. Напевне моя робота сподобалась і згодом мені запропонували вже офіційно стати художницею в театрі.

– Чим взагалі займається головний художник театру?

Ой, це складне питання (посміхається). Та майже всім. Оформленням концертів, розробкою і виготовленням декорацій для вистав, підбором або виготовленням предметів реквізиту, підбором одягу, взуття, аксесуарів. І ще багато чим.

– Робота над якими виставами Вам особливо запам’яталася?

– Перше, що спадає на думку – це корона для злої чаклунки з казки «Зоряна мандрівка». Ми її клеїли з картону, але всередині вставили металевий каркас, щоб вона тримала форму. Тому були певні складнощі в роботі з нею, але було й цікаво. Хоча мені важко щось виділити. Мені взагалі подобається щось придумувати, щось майструвати.

Коли ми працювали над постановкою «Мишоловки», то там потрібно було зробити багато металевих предметів для каміна: решітка, інструменти та підставка для них. І зробити їх треба було так, щоб вони відповідали тому часу і виглядали досить стильно, або – аристократично, оскільки дія вистави відбувається у післявоєнній Англії. Я, якщо чесно, дуже люблю працювати з металом. Це, можна сказати, «безвідмовний матеріал»: порізали, зварили, пофарбували – і все готово.

– В Польщі як художник-постановник Ви були залучені до роботи над перформативним читанням Майка Йогансена «Подорож вченого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швайцарію». Прем’єра відбулась у Драматичному театрі ім. Арнольда Шифмана, який відомий своїми сміливими експериментами та високим рівнем постановок.Що найбільше запам’яталося Вам від роботи у Польщі?

– Мене вразило, що репертуар театру планується одразу на цілий рік. Також у них є певні відмінності в роботі виробничих цехів, там все дуже чітко структуровано, і є чіткий розподіл – хто за що відповідає. Крім того, у польських театрах активно використовують при підготовці вистав сучасні технології. Достатньо зазначити, що у бутафорському цеху Польського театру, де ми працювали, є три 3D-принтери, на яких «друкується» необхідний реквізит. Корони, мечі, обладунки та ще якісь історичні предмети – це все у них друкується.

Ми, на жаль, поки що не можемо собі цього дозволити. І це кажу не тільки про наш театр, а й про інші українські театри. У польських театрах кожного року виходить багато прем’єр і використання сучасних технологій прискорює роботу над новими виставами. Також вони можуть собі дозволити використовувати якісь масштабні декорації. У них для цього є кошти.

Я була вражена, коли побачила, як на сцену висипають чотири з половиною тонни різаної гумової крихти, яка виглядає як пісок на пляжі.

– Чи складно було працювати в інтернаціональній групі, чи не заважав роботі мовний бар’єр?

– Ні, ніяких проблем не було, оскільки ми працюємо в одній сфері, а інколи могли порозумітись навіть без слів. Ставила п’єсу відома в Україні режисера Світлана Олешко, директорка Харківського театру Арабески. На жаль 19 грудня вона померла. В неї був рак, але коли ми починали працювати у цьому проєкті, то не знали про її хворобу.

Актори у виставі були залучені польські. Я відповідала за сценографію та підбір костюмів. Я могла просто намалювати креслення або ескізи та без слів показати, що мені потрібно. А з завідувачкою костюмерного складу театру ми дуже швидко найшли спільну мову, бо вона розуміє українську мову, а я – розумію польську. У спілкуванні з іншими польськими колегами, якщо була така потреба, то я зверталася до гугл-перекладача.

– Напевне наш театр наразі не може собі дозволити придбати 3D-принтер, або висипати на сцену три тони гумової крихти, але щось з того, що ви побачили у Польщі, можна у нас реалізувати? Є якась користь від цієї поїздки?

Так, безумовно. Те, що ми подивились, як працює подібна структура в іншій країні, дало нам розуміння того, що хоча напрямки наших театрів схожі, але їх стилістика і типаж – певною мірою відрізняються. І я думаю, що можна з урахуванням отриманого досвіду стилістично трохи змінити й наші вистави. Ні в якому разі – не кардинально, бо у нас насправді дуже гарний театр зі своїм стилем, з потужною технічною базою. Але можна щось зробити трохи інакше і це, впевнена, піде на користь театру, бо це зробить його більш «європейським».

Головне – це мислити трохи по-іншому. І ця поїздка підштовхнула мене до певної переоцінки наших можливостей. Вона  спонукала подивитись на свою роботу і функціонування театру в цілому трохи під іншим кутом. І з урахуванням цього, я буду намагатись переходити на складніші форми візуальної реалізації концепції вистави – мислити більш глобально, масштабніше.

Розмовляв Віталій Доброгорський.