Про сердечну зраду та винуватий гараж

Авторка: Ірина Уварова.

Згадала оце недавно смішний випадок зі старою знайомою (в усіх сенсах – старою). Запросили нас обох якось на гостини у затишну приватну домівку, то моя знайома, попри застереження господині, затіяла активну – на грані крейзі – гру із собакою господарів. В результаті з’явилася на порозі з безвинно зворушливою посмішкою: у нас м’ячик загубився. Вже потім, години за дві, коли всі гості заморилися шукати того м’ячика, старенька моя подруга спокійно й ніяково раптом зізналася: та я його закинула на дах гаража. Гості на неї здивовано подивилися, дістали з даху гаража ту нещасну іграшку, а я, знаючи особливості норову знайомої, пошепки попросила: ну хоч зараз, хоч раз визнай, що є твоя провина у цій дрібній пригоді. – З чого б це? То був собака винуватий… То випадково… То гараж неправильно стоїть… Мабуть, у кожного є друзі такого ступеня впертості, які нізащо і ніколи не визнають жодної власної помилки. І винуватий гараж завжди знайдеться.

Кажуть, що люди, які не змінюють упродовж життя своїх поглядів, які не здатні критично оцінити реальність та власні вчинки, — не є загалом, скажімо так, — розумними. Звісно, недоторкані життєві принципи існують, але… Чим далі у ліс – тобто у віковий простір, що з кожним роком обмежує можливості, тим важче стає іноді розуміти впертість ровесників. Навіть відносно молоді сьогоднішні пенсіонери, — мудрі у побуті, виважені й розумні у ставленні до власного здоров’я й відносин у родині, — і ті іноді бісять до здиху. У магазині: а от раніше була ковбаса, а от пам’ятаєш сир за радянщини? Чого ж не пам’ятати – у ті ж таки радянські часи вперше потрапила за кордон, то у Братиславі туристка з нашої групи просто втратила свідомість, побачивши десятки сортів сиру та ковбас на полицях доволі скромної країни Східного блоку.

Зрозуміло, справа не в сирі. Бо кажуть, що ми весь час якось дуже легко щось зраджували: то національні традиції, то партійну відданість, то виховні принципи, то методи самолікування. От і сьогодні пишуть у фейсбуці, що якась переселенка сильно образила місцевих (надали людині притулок і все необхідне), назвавши їх зрадниками: «І коли ви встигли стати бандерівцями, довели країну до краю!». Нагадує все це отой «винуватий гараж» – загрузла людина у болоті незрушних переконань (та якби ж переконань – старих звичок, скоріше) і перестала бачити, що світ давно змінився. А слово «зрада» завжди напоготові у важкі часи, аякже – відібрали ж морозиво, не просіть порад з питань виховання, ремонту, обов’язкового блату, дефіциту, народного медикаменту під назвою «керосин» – як засобу лікування ангіни, вибору на виборах і надійності статуту ООН. Тож все це ми зрадили?

Покоління, народжене у 60-ті роки минулого століття, має зараз пам’ятати як Отче наш (втім, якраз цього не пам’ятають) перш за все дату народження. Особливо слова минулого століття. Відпустіть, нарешті, благосні спогади про радянське морозиво, то була безтурботна юність, яка нічого поганого не здатна помічати за визначенням. Віддайте право вирішувати, як влаштовувати життя – і власне, і країни – молодим. Ну не знають вони таблиці множення, а вам вона багато дала? Зате онуки налагоджують вам телефони, гаджети, ноутбуки, програмують дрони, конструюють ракети, віддано виборюють свободу на фронті — і свою, і вашу свободу.

Пишу про дуже банальні речі, але ж несила вже чути про оті винуваті гаражі, «трагічну» ситуацію з крадіжкою двох літер з бюста Брежнєва та ниття сусідки про колишнє щастя щорічного літнього відпочинку на турбазі коксохіму. Недавно натякнула їй на вбогість спогадів та і місця відпочинку загалом, отримала у відповідь повний набір звинувачень у зраді. До того ж у висновку сусідка навела вбивчий аргумент: ти ж колись любила Єсеніна… Ну що тут скажеш? Певні речі досить важко відриваються від серця й мимоволі замислюєшся – то є зрадою власних уподобань, принципів відданості головному: порядним друзям, повазі до людей, розумінню взаємодопомоги? І до чого тут Єсенін: ну, «выткался над озером алый цвет зари» і «отговорила роща золотая», – але ж інші асоціації тепер у серці й голові, і дуже привабливим здається звинуватити увесь світ навколо, бо ж це він стрімко з’їхав з глузду.

Прикладів, на жаль вдосталь. І болить іноді сильно.

«Потім не болітиме, — пише у своєму блозі історик Наталія Васильєва, — ми з Андрійком живемо у Києві трохи більше як рік. Хоча рішення про переїзд я приймала усвідомлено і зважено, воно було логічно обґрунтованим і не спонтанним, весь цей час якась частка мене чинила спротив цьому рішенню. Я не хотіла жити цим життям, я не обирала його! Я не обирала втратити дім, батьківську сім’ю, яка, як і я, вимушена залишити рідне місто. Я не хотіла залишати Харків, вивченням історії якого я займалася 6 років, я й досі ніжно його люблю і завжди любитиму. Я жити не хотіла. Людина, яка цінує життя понад усе, не хоче жити й не може піти з цього світу, бо жага життя все ж таки суттєво переважає. І тому я працювала. Ходила пішки. Говорила телефоном і листувалася в месенджерах. Були світліші часи, були темніші, втім зрештою я, втративши за 2023-2024 роки геть усе, що мала, скинувши останню лусочку свого колишнього життя, знайшла нові опори у самій собі й прийшла до того, що втрачати мені нічого. Я не втратила нічого, бо не втратила саму себе, щоб зі мною не відбувалося. Не бійтеся щось втратити. Справжнє завжди залишиться із вами, якщо справжні ви самі».

…Зовсім при цьому перестали втішати старі звичні формули життя: «Все, що нас не вбиває, робить сильнішими» (ні, вбиває, тільки повільніше!); «плекай своє, а чуже про себе потурбується» (не так, бо виживаємо зараз купкою); «життя своє візьме» (власноруч, як бачимо, воно не вправляється). Але зовсім не обов’язково гамузом перекреслювати все минуле. Досить лише час від часу проводити його інвентаризацію. В чомусь це нагадує, як збирають речі переселенці (яким би не був поспіх і жах під обстрілами, а разом із документами покладуть світлини друзів, не залишать старого собаку або кота, хоч кури чи свині корисніше). Не заберуть із собою – зраджуючи, нібито: побутову техніку, навіть малу, гардини-килими-скатертини-посуд-меблі-кришталь із серванта. А на це ж покладено було багато років життя. Це – те саме минуле, що нібито визначало якість і ступінь досягнень господарів… – Та, годі, то дрібниці, головне – врятували. Врятували саме те (з минулого, — не лише з домівки), що допоможе вижити й зберегти й надалі стійкість разом із готовністю допомагати іншим.

Якраз цього ніхто і ніколи не зрадить.