Ігор Сухий: «…Якщо у музичному колективі будуть всі музиканти гарні, але поганий барабанник, то це буде одразу видно»

Себе у майбутній професії він уявляв вже з дитинства – “ударною установкою” тоді слугували каструлі, відра та інші місткості, що могли видавати щось подібне до барабанних звуків. Мрія здійснювалась поступово, з невеличкими перервами, що вносило життя. Наразі вже майже 30 років, як він реалізовує той проєкт, який придумав у дитинстві з тими самими каструлями, – тільки грає на справжній ударній установці в оркестрі музично-драматичного театру ім. Л. Українки в Кам’янському. При цьому має шану колег по цеху, любов глядачів та кохану дружину актрису. А нещодавно відсвяткував свій 55-річний ювілей. Про початок свого творчого шляху, армійську музику, досвід роботи таксистом, захоплення хеві-метал, роль зачіски у відносинах з майбутньою дружиною та роботу в одному з найкращих музичних колективів України –барабанник театрального оркестру Ігор Сухий розповів в інтерв’ю «Пильному погляду».

– Ігорю, коли вперше Ви сіли за барабани та, що спонукало Вас опанувати саме цей інструмент?

– Вперше пробувати грати на барабанах я почав десь у 14 років. Чесно кажучи, мені барабани подобались з дитинства. Колись ми з батьками були на весіллі і я тоді побачив як «наживо» грають музиканти, як грає саме барабанник. І те, як вони грають мені дуже сподобалось. Тож надалі мені дуже кортіло навчитись грати саме на ударних інструментах.

Спочатку вчився самостійно, десь щось у когось піддивлявся. Бувало що брав каструлі, пластикові відра, перевертав їх і грав на такій імпровізованій «ударній установці». Це був самий початок моєї музикальної кар’єри. Потім поступив до нашого музичного училища, яке закінчив у 1992 році. Правда навчався з перервою. Я пішов до училища після десяти класів, відучився один курс і мене призвали до армії. Я відслужив два роки, повернувся і довчився.

– Служили «за спеціальністю»? Грали у якомусь військовому музичному колективі?

– Можна сказати, що зі службою мені пощастило. Я служив у ансамблі пісні й танцю 2-ї танкової армії, яка входила до складу групи радянських військ у Німеччині. Пощастило, що я міг займатись своєю улюбленою справою, та ще й за кордоном. Але армія – це армія. Тобто були певні нюанси, про які не хочеться згадувати. Нас дуже сильно «діставав» замполіт, який постійно нам казав, що ми займаємось не тим чим треба, що нам потрібно бігати з автоматами та рити окопи.

– Після того, як закінчили музичне училище, працювали за фахом?

– Так, я одразу почав працювати в Дніпропетровському театрі опери та балету. Але через рік пішов звідти, бо це якраз був початок 90-х років і на зарплатню у театрі було важко прожити. Тому я пішов працювати водієм таксі. Кілька років займався цим, але у 1998 році вирішив повернутись у професію і прийшов працювати до Дніпродзержинського музично-драматичного театру.

– І з того часу Ви весь час працюєте без перерви у нашому театрі?

– Була одна невеличка перерва. Я окрім театру грав у складі досить відомого у місту гурту «Еліксир». У 2003 році ми виграли музичний конкурс «Краще разом» і після цього рік працювали за контрактом у Києві. Ми тоді робили записи на студії та зняли два кліпи. До речі «писались» ми на легендарній студії Еббі Роуд у Лондоні, де записувались  The Beatles, Pink Floyd і Стінг.

– А чому для заробітку Ви пішли працювати саме водієм, а не спробували грати у якомусь кафе чи ресторані, або на святах?

– Річ у тім, що у 90-і роки різко знизився попит на музикантів, які грають «живцем». З’явились комп’ютери, синтезатори, мелодії створювалися за допомогою сучасних електронних технологій. У кращому випадку, хтось фоном щось підігрував таким комп’ютерним мелодіям на гітарі. Це, по-перше. А по-друге, більшість ресторанів і кафе позакривались. Тому музичних колективів, які могли б грати на різних заходах та у ресторанах просто не стало. У нас тоді у 90-й роки в Україні у музиці був такий же провал, як і у футболі (посміхається).

Саме фінансове питання змусило мене покинути музику. Водієм я отримував зарплату, еквівалентну приблизно 20 доларам, і це були не такі вже великі гроші на той час. Але в театрі я отримував ще менше – десь п’ять доларів.

– Це правда, що барабанник — це одна з основних фігур будь-якого музичного колективу від ансамблю до оркестру?

– Так. Я можу сказати так, якщо у музичному колективі будуть всі музиканти гарні, але поганий барабанник, то це буде одразу видно. І навпаки, гарний барабанник може «витягнути» колектив, у якому інші музиканти недостатньо професійні.

– У Вас є якісь улюблені гурти? Яку музику слухаєте, коли є час?

– У молодості, як і багато моїх друзів, захоплювався хеві-метал. На той час моєю улюбленою групою була Metallica. Але з віком я поступово відійшов від такої музики. Наразі я не можу назвати якусь свою найулюбленішу групу. Зараз я слухаю різну музику. Напевне, я б виділив стиль, який мені подобається – це бігбендовий джаз. Крім того, коли є якісь твори, які потрібно зіграти, то я слухаю в них партію барабанів, і навіть інколи виписую їх в ноти.

– Звернув у вагу, що коли Ви граєте на сцені у складі оркестру, то відділені від інших музикантів склом. Це для чого робиться? Для того, щоб, якщо Ви раптом не втримаєте паличку, вона не полетіла у людей?

– Ні, це просто такі вимоги від звукорежисерів. Якщо цього бар’єру зі скла не буде, то барабани «лізтимуть» в кожний мікрофон, який є на сцені. Це спричиняє певний шум і призводить до спотворення чистоти звучання колективу у цілому. Щоб цього не відбувалось, був розроблений ось такий акваріум для барабанів, який називається Drum Shield. Ці екрани з’явились відносно не дуже давно. Коли я починав свою кар’єру у музиці, їх ще не було. А зараз з таким акваріумом грають дуже багато колективів за кордоном і у нашій країні. Особливо коли барабани грають у складі симфонічного оркестру зі скрипалями та з духовою групою.

– А  бувало так, що Ви не втримували паличку і вона кудись летіла?

– Бувало, але якщо й випускав паличку з рук, то вона далеко не летіла, а падала поруч.

– Ви досить давно працюєте у нашому театрі. Вас пізнають на вулиці?

– Дуже рідко, але буває (сміється). Проте набагато рідше ніж наших акторів, у тому числі й мою дружину Тетяну.

– До речі, чим свого часу вона Вас привабила?

– Своєю красотою, своєю чарівністю. Ми ж чоловіки спочатку оцінюємо жінку візуально (посміхається). А Тетяна – дуже гарна. Тому я одразу звернув на неї увагу. Проте вона не одразу відповіла на моє бажання зблизитись. Так що мені довелось докласти зусиль, щоб вона перемінила свою думку щодо мене.

– Навіть, не зважаючи на те, що Ви барабанник і, як ми вже говорили раніше, одна з ключових фігур в оркестрі?

– А для неї це не мало значення. Тим більше, що їй не подобалась моя зачіска, а я на той час носив довге волосся (сміється). Я поступово зменшував довжину свого волосся, і коли вже робив Тетяні пропозицію, то в мене вже була коротка зачіска. Не скажу, що я навмисно це зробив, але зараз вона не хоче, щоб я знову відпускав волосся, то я цього і не роблю.

– Скажіть, а Вам взагалі цікаво працювати саме у театрі, а не у якомусь музичному колективі?

– Так, цікаво. Мені було цікаво працювати й в оперному театрі у Дніпрі, і у нашому театрі. Я навіть поясню, чому. У театрі у Кам’янському я зіграв багато музики, якої не грають в інших театрах. Наш оркестр по складу, по рівню музикантів дуже потужний. Я впевнений що по Україні до повномасштабного вторгнення ми були одним з найкращих подібних колективів. Та й зараз ми теж виглядаємо досить пристойно. Я більше скажу. Таку музикальну палітру, яку ми граємо: від класики до джазу і року, не кожен колектив в Україні може грати.

 

– Зараз, з урахуванням віку, Вам важко продовжувати грати на барабанах?

– Ні. По-перше, це моя улюблена справа. А займатись улюбленою справою ніколи не важко. А по-друге, музиканти, як спортсмени постійно тренуються. І тренуєш ти якісь конкретні групи м’язів, які залучені, коли ти граєш. І коли ці м’язи достатньо натреновані, то ти працюєш без проблем.

– Так і спортсмени рано чи пізно йдуть зі спорту, коли вже фізично не «витягують».

– Дуже важко, коли ти граєш підряд кілька годин. Я свого часу грав і на весіллях і на випускних вечорах. Я пам’ятаю ми якось грали на випускному вечорі в школі з 10-ї години вечора до четвертої години ранку. То це було важко.

А коли ти граєш звичайний концерт, який триває десь дві години, то це нескладно. Це нормально. До цього ми звичні. Хоча бувають і «важкі» концерти. Наприклад, концерт «Рок-шоу. Золоті хіти», складався з двох частин і у другій частині були так звані «бойовики» – найбільш хітові композиції. То його грати було важкувато. Але це тому, що ми не так часто граємо подібні концерти. Коли ти граєш постійно, ти водночас тренуєшся, і тому перебуваєш у відповідній формі.

Тож я ще «витягую» (посміхається). Коли зрозумію, що вже не «тягну», тоді напевне перестану професійно грати. Я взагалі вважаю, що з творчої професії потрібно йти вчасно, щоб люди не сміялись з тебе, коли ти знаходишся на сцені. Проте маю надію, що для мене цей час настане ще не скоро.

Розмовляв Віталій Доброгорський.