Валентина Яланська: «Без пісні себе не уявляю. Коли виходжу на сцену, то всі життєві негаразди раптом кудись зникають, а за спиною ніби крила виростають»
Пісню недарма називають душею народу. Особливо славиться своєю пісенною культурою наша рідна Україна. У Кам`янському теж чимало талановитих виконавців народної пісні. І це не тільки професіональні співаки й музиканти, а й люди, для яких пісенна творчість — не професія, а неодмінна умова життя. З однією з таким творчих особистостей, яка присвятила аматорській сцені й народній пісні більш як півстоліття поспілкувався «Пильний погляд». Чудовий голос Валентини Яланської можна почути на різноманітних сценічних майданчиках Кам’янського. Так, протягом усього літа вона є незмінною учасницею так званих «сеансів арттерапії» біля кіноконцертного залу «Мир» на Лівобережжі.
– Пані Валентино, як і коли пісня стала невіддільною частиною вашого життя?
– Хоча я народилася у звичайній робітничій сім`ї, але музика й пісня оточували мене змалку. Моя мама замолоду зачаровувала своїм співом усе Романкове, батько майстерно грав на гармоні, а дідусь, відомий на всю околицю столяр-червонодеревник, був ще й віртуозним скрипалем-самоуком. Тож мої музичні та вокальні здібності проявилися вже у дитячі роки, понад усе я любила співати. Це помітила шкільний викладач музики Людмила Анатоліївна Журавель, яка порадила батькам віддати мне до музичної школи, а згодом мене відвели до капели бандуристів, що працювала при Палаці культури металургів. Було це, страшно сказати, у 1969 році…
Я була наймолодшою учасницею капели, якою тоді керували Прокіп Павлович Шпитяк та Степан Карпович Крицький, котрі дуже уважно й турботливо ставилися до молодого поповнення. З легкої руки баяніста Володимира Ловчикова в колективі мене жартома називали «наше сопляно» замість «сопрано». Цей колектив тоді був дуже відомим, як то кажуть, «гримів» на всю країну, капелі бандуристів було одночасно надано звання «заслуженої» та «народної», що на той час було великою рідкістю.
Досить сказати, що у 1971 році нашій капелі було довірено виступати перед делегатами чергового, 24-го з`їзду КПРС на головній радянській сцені – у Кремлівському палаці. Досі у пам`яті збереглися незабутні враження від того концерту, злива оплесків, крики «браво», причому, у першому ряду сидів «зоряний генсек» Леонід Брежнєв і навіть підспівував, коли ми виконували «Реве та стогне Дніпр широкий», а після концерту підійшов до нас, аби поспілкуватися із земляками.
– А як далі складався Ваш життєвий та творчий шлях?
– Батьки хоч і підтримували моє захоплення музикою та вокалом, але вважали, що після школи слід отримати «серйозну» професію. Тож закінчити музичну школу по класу бандури я так і не встигла, бо, як слухняна донька, вступила до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Але без пісні й музики себе вже не уявляла.
На щастя, в інституті також існував студентський ансамбль бандуристок, де мене радо зустріли, і саме в складі цього колективу я побувала на своїх перших закордонних гастролях в Угорщині та Чехословаччині. А навідуючись додому, при першій ще нагоді поспішала до Палацу культури металургів на репетиції капели.
Повернувшись уже дипломованим фахівцем до рідного міста, стала працювати в одній з будівельних організацій і продовжила співати у капелі, яка за ці роки стала моєю другою сім`єю. А коли вже створила власну родину, один за одним з`явилися на світ двоє синів, то навіть це не стало на заваді улюбленому захопленню. Чоловік поставився до нього із розумінням, а моя мама взяла на себе частину турботи про онуків, щоб я могла продовжувати виступати на сцені. Згодом і сини, коли трохи підросли, звикли до того, що їхня мама – людина творча.
Тож завдяки підтримці моєї сім`ї я мала змогу брати участь у закордонних гастролях, адже в ті часи Дніпровський меткомбінат підтримував тісні дружні стосунки із металургами чеського міста Тржинець, де ми двічі виступали в рамках культурного обміну. Було й чимало інших гастрольних поїздок неосяжними просторами колишнього СРСР, участь у всеукраїнських та всесоюзних фестивалях народного мистецтва.
Продовжувала виходити на сцену й після того, як моя рідна капела бандуристів припинила існування. На жаль, наша унікальна капела бандуристів, відзначивши у 2012 році своє 85-річчя, незабаром перестала існувати. Останньою її керівницею, до речі, була моя колишня наставниця Людмила Анатоліївна Журавель. Пізніше виступала в складі й дуету, і тріо бандуристок, була учасницею та солісткою багатьох фольклорних груп та вокальних колективів, таких як «Славута», «Вербиченька», «Джерело» та інших.
У пісні – все моє життя, тож і нині ніколи не відмовляюся, коли запрошують виступити на якомусь святковому заході чи концерті, причому не лише як співачки, а часом й ведучої. І дивна річ, коли виходжу на сцену, то всі життєві негаразди чи болячки раптом кудись зникають, а за спиною ніби крила виростають…
– Пані Валентино, на одній зі світлин Ви зображені поруч із першим Президентом незалежної України Леонідом Макаровичем Кравчуком. Розкажіть, за яких обставин відбулася ця зустріч?
– Це було влітку, здається,1994 року, незадовго до дострокових президентських виборів. Завітавши до нашого міста, Леонід Макарович відвідав Дніпровський меткомбінат, де саме зводилося нове відділення машин безперервного лиття заготовок. Також він виявив бажання ознайомитися із житловим котеджним містечком для металургів, споруджуваним за участю югославських будівельників поблизу Романкового. Напередодні мені зателефонували й дали доручення — у святковому національному вбранні привітати почесного гостя і вручити хліб-сіль на рушнику. Пам`ятаю, я навіть власноруч написала віршоване привітання, але від хвилювання у найвідповідальніший момент мало не збилася. Леонід Макарович поблажливо посміхнувся й віддячив поцілунком…
Замість післямови…
Нещодавно пані Валентина відзначила свій день народження. І хоч про вік жінки говорити не прийнято, але те, що 55 років з них вона не розлучається з піснею і сценою – щира правда. Скільки пісень у її репертуарі — годі й підрахувати. Але понад усе вона закохана у народну пісню.
Свого часу про обдаровану співачку-аматорку Валентину Яланську чимало писалося у місцевих ЗМІ, а її яскраві портрети з бандурою навіть прикрашали жіночий настінний календар та набір кольорових листівок, присвячених нашому місту. Крім того, нарис про неї було вміщено у книзі заслуженого журналіста України Володимира Базарянінова «Дзержинка: роки і долі» під промовистою назвою «Мама, яка співає».
Талановита артистка, невгамовна творча натура, чарівна жінка – це все про неї. А ще вона любляча й турботлива дружина, матуся й бабуся двох чудових онучок. «Так що зараз той нарис треба було б назвати «Бабуся, яка співає», – жартує Валентина Володимирівна.
Побажаймо їй здоров`я і натхнення, щоб і надалі ще довго дарувати людям радість і насолоду своїм мистецтвом, адже позитивні емоції нам конче потрібні у ці непрості часи.
Підготувала Світлана Луньова
