Юлія Федоріва: «Мою творчість, мою поезію розбудила війна»

Перша лірична збірка молодої поетеси та оповідачки з Кам’янського Юлії Федорівої «Перший подих душі» вийшла у Харківському видавництві Укр-Паблішер. У книжці — гарні ліричні вірші та п’ять невеличких оповідань – про кохання й розлуку,  про тривоги війни й світло надії. Всі – датовані роками війни: 2022-2025… І в усіх творах – суцільне тепло і щирість. Передмова до книжки, що має унікально невеличкий наклад – 50  примірників, коротенька, щира й невибаглива: «Юля народжена і закохана у своє рідне місто Кам’янське, за фахом – хімік, випускниця НМетАУ. З 13 років експериментує не лише з формулами, а й зі словами. Та перші справжні вірші з’явилися у 2022 році – поезію розбудила війна»…  «Пильний погляд» поспілкувався з молодою письменницею з приводу виходу її першої книги.

– Пані Юліє, свою першу книгу Ви подарували бібліотеці №2 Центральної бібліотечної системи міста, до того ж саме тут і відбулась її презентація. За традицією перші примірники дарують близьким…

– А я практично виросла у цій бібліотеці – в усіх сенсах: приходила сюди майже не щодня з дитинства і зростала творчо. Тут теж всі мені близькі і рідні. А щодо книжки…Настільки для мене особлива ця книжка, навіть сказати не можу! Це –  як дитина, тому що ці мої вірші — перші українською мовою, пробуджені війною і написані за останні три роки. Оповідання — взагалі перші у житті. Я пишу вірші з 13 років, але так сталося, що українською тільки в роки війни. «Перший подих душі» вмістив у собі все надбання моє життєве, все, що прийшло натхненням саме українською.

Я  автор-початківець, хоч перший досвід доторку до літератури маю з дитинства, але якщо подивитися пильно, то все ж перебуваю на самому початку свого творчого шляху. Зараз це перша книжка вийшла, та я дописала вже другу, це роман «Історія життя однієї дівчинки», і саме тепер  працюю над ілюстраціями до роману.

До речі, в цій першій книжці ілюстрації й дизайн робила я сама. Від обкладинки, — от я так це бачила, — до назви, до кожного слова, до кожної картинки. Я хотіла перш за все, щоб коли люди брали книжку, то відчували теплий, щире посилання авторки, щоб все  було зрозуміло. І — нічого зайвого. Книга ця така ніжна, тендітна, як я її уявляла у своїх мріях.

От ми зараз – у бібліотеці, а знаєте:  багато років пройшло, як я не навідувала цю бібліотеку, так склалося, не мешкала тут поряд, а зараз забігла з подарунком. І мене впізнали, я впізнала працівників! Це настільки приємно, душевно, ми тепер знову  співпрацюємо.

– Розкажіть трохи про себе – авторці рядків: «Я чую дощ, він тихо плаче правду», напевне є що сказати.

–  Народилася в місті Кам’янському, тут і проживаю. Маю  37 років, а народилася 21 березня — в День поезії — так сталося, такий збіг.  Працюю керівником відділу планування на підприємстві, тобто не дуже творча у мене така професія, але це як подивитися… Мешкаю на Соцмісті, де я народилася, і куди нещодавно  повернулася. Маю чоловіка, в мене двоє дітей, молодшому два рочки.

Тобто, зараз якраз всю творчість мою, — таку бурхливу, — я проходжу з малим на руках, з немовлятком. От як синочок з’явився, і я пишу, пишу, пишу, не дивлячись ні на що. Діти, ви всі це  знаєте, — це не просто, тому часто  ночами пишу.

А вірші ліричні, вони всі присвячені моєму чоловіку.  Чому так? Ми в шлюбі вже 12 років, були різні етапи, виникали якісь недомовленості. Та коли через війну я  поїхала з України, саме тоді зрозуміла, як мало ми кажемо один одному слова кохання. Що є люди, без яких ми не можемо жити й дихати. От і всі мої вірші, навіть якщо про війну, то все одно — про кохання,  про турботу, про захист.

Я писала чоловікові. З далекої країни, дві тисячі кілометрів звідсіля. Я йому писала і надсилала ці листи — як захист, як оберіг. А він спочатку лише дивувався… Півтора року я витримала у розлуці й потім повернулася. Але вірші почала писати там, за кордоном, і було таке  почуття, що вони народжуються самі. Ти думаєш, як він там? Я тут читаю, а вдома ракети летять. Коли я приїхала в Україну, відразу відчула: у нас все гаразд. Це відстань наблизила, дала розуміння, що все ж таки ми створені один для одного.  «Я дихаю тобою, я кохаю – твій запах, погляд, сміх… Я кілометри думкою долаю, щоб ти мою любов відчути зміг».

Є у мене вірші про війну, бо цю тему ми не можемо оминути. І не тому, що це «модно», як зараз кажуть, а тому, що болить.

– Чи навчалися Ви письменству, хто були Ваші вчителі?

– Постійно навчаюся в улюблених поетів і письменників, а зараз мені просто пощастило, бо проходжу курс письменства в Академії «Риба» на семінарі Любка Дереша (ред. сучасний український письменник). Це була моя величезна мрія, і на минулий свій день народження попросила своїх друзів: не обирайте зайвого, а подаруйте мені трошки грошей на навчання. І от у січні цього року з’явився курс Любка Дереша , а у мене зібралося вже декілька новел.

Ще одна з моїх викладачок – письменниця Ірина Говоруха, а додатково два викладачі були з Англії. Нам такий потужний фундамент давали, що й сам народжував натхнення, якщо маєш якісь творчі задатки. Бо – немає бази, то не буде фундаменту.

Здавалося, розбираєш елементарні речі: є літературний герой, як він має виглядати й говорити, щоб читач у нього щиро повірив. Просто? Але саме цього початківцям часто не вистачає. «Не робіть довгі речення. Не додавайте зайвого. Не «лийте воду». Раніше багатослів’я було досить поширеним явищем, але зараз потрібна динаміка, швидкий розвиток дії. Люди хочуть щирих і глибоких емоцій.

І от вчора я отримала високу оцінку за свою новелу, і ця новела увійде до збірки Академії «Риба». Загалом і в реальному житті події дуже швидко розвиваються. Ти працюєш, працюєш, і приходить час, коли бачиш результат. Творчість з базовим фундаментом. Диплом Академії письменства. Врешті-решт – життя, наповнене коханням і змістом.

Розмовляла Ірина Уварова.