День тренера: спортивні наставники Кам’янського згадують кумедні епізоди з професійного життя

Сьогодні, 19 липня, в Україні відзначається День тренера. В Кам’янському працюють п’ять дитячо-юнацьких спортивних шкіл, дитяча футбольна школа «Надія», багато різноманітних спортклубів, секцій на базі шкіл тощо. Тож це професійне свято дуже багатьох людей, які діляться зі своїми вихованцями не тільки досвідом, а спостерігають, іноді протягом багатьох років, за їх успіхами та невдачами, дають змогу повірити в себе та свої сили, надихають на особисті та спортивні рекорди, а ще дарують тепло, турботу та вкладають душу в кожного свого підопічного. Але у кожного тренера, не зважаючи на досвід, є історії, про які він чи вона досі згадують з посмішкою. Саме про такі кумедні епізоди тренерського життя «Пильний погляд» попросив згадати та розповісти місцевих спортивних наставників.

Юлія Азізова, тренерка зі спортивної акробатики:

– Одного разу на початку моєї тренерської кар’єри я так старалася показати дітям нову вправу перекид вперед (звісно без розминки), що з розгону впала прямо перед ними. Діти голосно і довго сміялися, а я піднялася і сказала: “Головне – правильно падати!”. Цей випадок запам’ятався, бо тоді зрозуміла: тренер має не тільки вчити, а й показувати, що помилки – це нормально.

Едуард Аноткін, тренер з армліфтингу:

– В 1982 році я навчався в ПТУ № 22 (п`ятнадцята група) на помічника машиніста теплотяга. Якось прийшов журналіст з газети “Знамя Дзержинки”, щоб зробити репортаж про заняття фізичною культурою, зокрема гирьовим спортом. Насправді героєм репортажу планувався інший учень. Але на той момент в наявності у спортзалі була тільки гиря вагою 32 кг. І підняти її зміг тільки я. Таким чином саме моє фото потрапило на шпальти газети. Після цього я став “знаменитим”, і це підштовхнуло мене продовжити займатися атлетичними видами спорту. Тож начебто випадковість, але вона визначила моє подальше життя.

Тетяна Борис, тренерка з волейболу:

– Це був 1998 чи 1999 рік. Ми їхали в електричці на змагання в Кривий Ріг та між собою розмовляли, сміялися і жартували як зазвичай. Я тоді тільки розпочала свою тренерську діяльність і мені було майже 20 років. Дівчата часто до мене зверталися: «Тетяна Миколаївна! Тетяна Миколаївна!» Коли ми приїхали на станцію та готувалися вже виходити всією командою, одна жіночка, яка сиділа поруч, каже мені:” Я всю дорогу ніяк не могла зрозуміти хто серед цих дітей Тетяна Миколаївна”.

Геннадій Молоков, тренер з боксу:

– Якось ми поїхали на чемпіонат області, і один хлопчик забув документи. На мандатній комісії я пообіцяв наступного дня привезти документи, а поки що запропонував ксерокопію. Мені натякнули,  якщо хочеш, щоб пропустили на змагання, йди до магазину. А я завжди, коли їду на змагання, передбачаю різні обставини, тому приїжджаю “укомплектований”. Взяв із багажника пляшку горілки, заходжу до кімнати, а мої вихованці з подивом запитують: «А навіщо вам горілка?». Довелося пояснювати. Пляшку передав у “мандатку”, а наступного дня привіз їм документи.

Вже під час наступної поїздки на змагання, один із моїх вихованців приголомшив: “А ви знаєте, моя мама каже, що ви випиваєте”. Я з подивом запитав: «Чому вона так думає?». А хлопець каже: «Я розповів їй, що ви у багажнику возите спиртне”. А я йому на це: “А ще у мене в багажнику лежать сокирка і саперна лопатка. То виходить, що я ще й маніяк?”

Євген Свіжевський, тренер з тхеквондо:

– На початку моєї тренерської кар’єри я виконував удар з розвороту по мішку — і той, не витримавши, гепнувся на підлогу — ланцюг обірвався. Учні спочатку завмерли, а потім почали сміятися: “Оце так сила!” А один серйозно так ка: “Я теж так навчусь бити”. Я відповів: “Добре тренуйся і в тебе все вийде. Бо техніка працює, коли в ній є сила, дух і здорове почуття гумору!”.

 Юлія Свіжевська, тренерка з тхеквондо:

– Я розпочала свою тренерську кар’єру коли мені було тільки 19 років. Тому мене спочатку часто плутали з моїми вихованцями. Особливо, коли приходив хтось із батьків до спортивної зали та запитував у мене — де знайти тренера. А потім дивувалися, коли чули, що саме я і є тренерка. Деякі не могли повірити та перепитували скільки ж мені років.

Вікторія Щербина, тренерка з боксу:

 – Якось під час змагань у ДЮСШ №1, коли мій вихованець мав за кілька хвилин виходити в ринг, а я тоді працювала суддею, він підійшов до мене і серйозно так каже: “Можна в туалет? Дуже треба!” Ну звісно, відпустила. Час бою настав… А його нема. Чекаємо 5 хвилин… 10… Оголошують поразку через неявку. А він, як потім з’ясувалось, спокійненько так пересидів свій бій у туалеті. Отак ми програли бій, навіть не почавши!

 Підготував Віктор Куленко.

Редакція «Пильного погляду» вітає тренерську спільноту Кам’янського з професійним святом та бажає спортивним наставникам міцного здоров’я, творчого надхнення, талановитих та вдячних вихованців й нових перемог!