Наталія Любімцева: “Діти здатні навчити нас безумовній любові: до людей, до життя, до дрібного і великого»

«Пильний погляд» продовжує проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня – вчителька початкових класів ліцею №25 Наталія Петрівна Любімцева.  Про випробування майбутньої професії на ровесниках у дитинстві; компоненти, з яких складається любов до дітей; традиційні “обійманці”; вміння не тільки навчати, а й навчатись в тому числі й у дітей, а ще про розмови з малечею про війну, бо у кожного другого тато на фронті – Наталія Любімцева розповіла в інтерв’ю для «ПП».

– Як починався Ваш шлях до професії?

– Скільки я себе пам’ятаю, завжди мріяла бути вчителькою. Як ото написала перший в житті твір у першому класі на тему «Ким ти хочеш бути?» – зі щирим дитячим зізнанням – вчителькою, так і сталося. Пам’ятаю, що випробовувала майбутню професію на ровесниках, на своїй молодшій  сестрі. Оскільки у мій час екзамени ми здавали кожного року, то я завжди брала когось під опіку, готуватися до іспиту.

Вагалася лише з вибором предмета, вчителем якого стати. І гуманітарні, і точні науки давалися легко, довго вибирала – математика чи філологія, – але початкова школа об’єднала усе.

– Як на мене, вчитель початкових класів – найскладніша професія: Ви навчаєте не лише писати, читати, а й поважати знання, формуєте світогляд.

– Декан нашого факультету в інституті, де я навчалася, на першій же лекції сказав так: «Вчителів математики до педагогічного вишу може привести інтерес до математики. Філологів — любов до мови. А  вчителя початкових класів привела до школи  тільки любов до дітей».

Головне в нашій професії – любити дітей. Слухняних і не дуже, тихих і галасливих, різних, не завжди «зручних». Адже ідеальних дітей, як і людей не буває.

– Талант любити дітей – це вроджена якість? Вона набувається з досвідом, чи виховується в родині?

– Напевно, вміння любити дітей складається з багатьох компонентів, з усього, що дає доля… Ця людська якість певним чином закладена в нас генетично, з дитинства виховується в родині. І звичайно, є речі, які набуваються з досвідом.

Найкраще ми переймаємо від своїх батьків, вчителів, людей, яких зустрічаємо. Загалом для мене любити дітей – природно. Чи можна навчитися цього? Важко відповісти… Це має бути твоїм з дитинства. Згодом освіта, люди, які оточують, – все це впливає. Ти часто щось робиш і розумієш – на рівні інтуїції. А інтуїція – це досвід і знання з точкою відліку – любові до дітей. І я своїй інтуїції довіряю.

А ще мені  завжди подобалася психологія, тому отримала другу вищу освіту та здобула і цю професію. Вже четвертий рік я поєдную роботу вчителя початкової школи з роботою психолога.

– Ви, вчителі, постійно навчаєтеся, це безперервний процес на все життя. А чого Ви навчаєтеся у дітей?

– О, багато чому! І діти в класі, і мій маленький онук дуже легко і швидко набувають цифрових навичок. Комп’ютерна техніка, телефони, інші гаджети. Цифровим технологіям на сто відсотків діти навчать тебе і підкажуть, і зроблять як треба. Моєму онукові ще не було трьох років, коли ми помітили, що він самостійно транслює з телефону на телевізор мультфільми. Згодом навчив цього і всіх домашніх.

Дитячі питання часто спонукають до пізнання нового. Та головне, діти здатні навчити нас безумовній любові: до людей, до життя, до дрібного і великого. Вони люблять нас не за якісь певні якості, багатих чи бідних, розумних чи не дуже, вони люблять, і все.

От ми кожні чотири роки набираємо перші класи, і є у моїх колежанок давній жарт: на ці чотири роки ми стаємо молодшими. Закоханими в життя, натхненними дитячими оченятами, здатними відкривати світ знову й знову. Приходять маленькі, безпорадні, спочатку за вчителькою ходять як курчатка, і ти думаєш – знову починається нове життя, нове цікаве спілкування. Повірите, я за ними починаю  скучати вже на початку канікул. І наточене вчительське око помічає скрізь щось цікаве: оце ми намалюємо на першому уроці, про це  треба обов’язково розказати, а це – показати. Телефон за літо забивається шкільними нотатками. Кажуть, йдеш у відпустку, значить залишаєш роботу за порогом школи. У мене так не виходить.

– Чи бувають для Вас складні дитячі питання, як ви  розмовляєте з дітьми про війну?

– Вчителі проходять на цю тему багато тренінгів, курсів. Діти “читають” нас, дорослих. Наш настрій, наші тривоги, наші страхи. Тому, я підтримую рекомендації психологів: з дітьми про війну треба розмовляти, як з дорослими. Війна поруч. Діти чують тривогу, вибухи. Досить часто доводилося стикатися із панічними атаками, підвищеною тривожністю. В нас достатньо досвіду пропрацьовувати ці явища. Пояснюєш людині, особливо дитині, що це нормальні відчуття для тих ненормальних умов, в яких ми перебуваємо. Вчимося справлятися з тривогою — дихаємо, перемикаємось тощо.

– Але ж дитинство має бути безхмарним, хоч якоюсь мірою…

– Має бути… В моєму класі навчаються діти, які у зв’язку з війною вимушені були переїхати. З Маріуполя, з Авдіївки, з Харкова… Діти, які пережили набагато більше, ніж ми можемо розказати.

У нас в ліцеї, до речі, не простий шкільний дзвоник, а музичний.  Замість власне дзвоника, звучать сучасні українські пісні. І щодня о 9-й годині – відлік годинника – Всеукраїнська хвилина мовчання. По завершенні звучить Гімн України. Це особливий, щемливий момент. Співає вчитель, співають діти. Проникливо, з гордістю, тримаючи долоньку на серці. Головне, що все відбувається без примусу.

А про війну діти нам розповідають, майже у кожного другого – тато на фронті.

Так, діти початкової школи не повинні постійно горювати з не дуже зрозумілих дітям причин.  Це про ваше питання щодо безхмарного дитинства. Ще до війни ми дуже багато говорили про Голодомор, Голокост, і мали  інші дати до якихось трагічних подій. Я думаю, це було перебільшенням, у повному обсязі –  зайвим. Це нагнітання жахіття.

Треба правдиво про все, але витримано, дозовано, з розумінням, які чуттєві душі перед тобою, які оченята, однаково здатні щиро перейматися казкою і реальністю. Я категорично проти, щоб діти горювали. Але тема війни — це про нашу віру в Перемогу, про нашу стійкість, про нашу “недитячу” силу.

– За правилами сучасної школи, вчитель не може торкнутися дитини, підвищити голос. А як же втішити дитину, коли треба?

– Ви не дуже вірно розумієте ситуацію. От згадую, як мої «першачки», які прийшли до школи понад 10 років тому і зараз закінчили вже 11 клас,  були дуже чутливими до обіймів. Дуже любили “обійманці” – така була наша багаторічна традиція. Теперішні учні досить часто потребують тілесного контакту. Але  втішаючи через доторк, просто потрібно сказати: «Можна я тебе обійму? Можна потримаю за руку?».

Ох, та аби ви бачили, як вони туляться до вчительки на перервах! У складних ситуаціях дитина має відчувати себе захищеною.

– З батьками Вам легко знаходити спільну мову?

– Загалом не легко, бувають  і досить складні випадки… Діти за визначенням більш вдячні, і ми більше з ними контактуємо. У мене ж немає обов’язків й можливостей виховувати батьків. Але іноді є гостра потреба достукатися до батьківської відповідальності.

– Зараз звичним явищем стає репетиторство у початкових класах. Кажуть, що це, знову ж таки, –  спроба замінити батьків на домашніх вчителів?

– З роками я стала більш толерантною у відношенні до того, що діти повинні обов’язково знати, вміти. Чую часто про підготовку малечі до школи, нібито: «Школа вимагає, щоб до першого класу діти писали, читали, рахували». Ні, школа хоче, аби діти розмовляли, вміли слухати. Спілкуйтеся з дітьми, розмовляйте, намагайтеся чути одне одного! Просто гуляйте, малюйте з дитиною, розфарбовуйте, ліпіть з пластиліну, з глини, з тіста…

Я свою дитину спеціально не вчила читати і рахувати, все відбувалося мимохідь. Підіймаємося на десятий поверх (ліфт не працює), бачимо цифри — номери поверхів, рахуємо. Повертаємося назад – у зворотному порядку. Йдемо вулицею: це клен, це тополя. Читаємо вивіски на магазинах.

Щодо репетиторства. Якщо репетитор – спеціаліст, то це розвиток дитини. Будь-які додаткові заняття –  це розвиток  пам’яті, уваги, світогляду. Це привчає дитину слухати дорослого, дотримуватися інструкцій.

– Загалом, вчитель початкової школи має вміти все на гарному рівні – співати, малювати, ліпити. А ще – конструювати, шити, бути психологом, мамою… Мені важко об’єднати  все це словом «методика».

– Педагогіка – це життя, а вчитель – не лише про знання. Коли дитина ще не достатньо засвоїла табличку множення, кажу: ти можеш підглядати. – Ні, – заперечує, – я хочу сам. Коли ти не примушуєш, часто виходить набагато краще.Дуже стимулюють змагання. В нашому класі ми використовуємо авторські медальки “Кращий читач” місяця. При цьому мірилом є не кількість прочитаних слів, наприклад, а особистий прогрес – хто досяг більшого на власному рівні. Це справді стимулює і називається спеціальним терміном «формувальне оцінювання».

– Ваше відношення до постійних освітніх реформ.

– Мені здається часто, що ті, хто їх ініціює, в школі не працювали. Але є зміни в цьому напрямі. Впровадження Нової української школи відбулося через навчання тренерами-вчителями, нашими колегами-практиками. За таким же принципом відбувається впровадження науково-педагогічного проєкту “Інтелект України”. Я особисто — регіональний тренер проєкту. Ми часто спілкуємося з розробниками програми, маємо безпосередній зв’язок. Також маю досвід психологічної експертизи підручників НУШ. В цьому році проводжу апробацію підручників з читання та української мови в 4 класі. Таким чином, маю надію, ми, вчителі-практики впливаємо на  перебіг реформ.

Ми з дітьми ще любимо визначати настрій кожного дня. Наприклад, сьогодні жовтий колір цеглинки Лего – гарний настрій, синій – не дуже… Вибудували дві вежі. От сьогодні була тривала повітряна тривога, то синього з’явилося чимало… Але ж ми маємо право на будь-який настрій. Радимося, як із поганим вправлятися. Тут в пригоді стає і моя «додаткова» психологія.

Важливо вчителю просто розуміти те, що робиш, для чого робиш, і діяти згідно з цим розумінням.

До речі, я двічі брала участь у сертифікації. ЗНО, самооцінювання й, на мене, найскладніший етап — вивчення досвіду. Найскладніший, напевно, тому, що в один день — уроки з участю експертів, самоаналіз уроку, самопрезентація, інтерв’ю. Сертифікація для мене – це досвід, “прокачування”  власних “скилів”. Ми навчаємося постійно, ви праві, і важливо, завжди розуміти, на якому ти рівні, щоб його утримувати.

– Щоб Ви зараз хотіли побажати дітям та їх батькам?

– Мирного життя насамперед. Мирного дитинства. Головне зараз – безпека дітей. Це найперше, найголовніше. Бережіть себе, здатність мріяти, радіти життю.

Розмовляла Ірина Уварова.