Тамара Козак: “Мистецтво бути собою — це вчасно змінити олівець на режисерський пульт, а місто — на тишу пасіки”

Так буває, коли ми знаємо про людину щось цікаве, то ототожнюємо її з саме з цим знанням. Про нашу героїню дуже часто пишуть з приводу її перемог на змаганнях лучників, де на фото майже завжди нам посміхається вродлива жінка в якомусь неймовірно гарному костюмі з луком у руках. Насправді ж кам’янчанка Тамара Козак — це не тільки жінка, яка влучає в ціль на турнірах лучників. Вона ще знімає кіно з власним сином і продовжує справу батька-бджоляра. Про зраду родичів у минулому столітті, мрію стати художницею, та відмову від такої жаданої для її ровесниць кар’єри актриси, свої режисерські роботи, а ще про вміння фокусуватись на речах, що приносять радість, та важливість мовчазних кроків до своєї мрії – режисерка, лучниця та бджолярка Тамара Козак розповіла в інтерв’ю “Пильному погляду”.

– Тамаро, Ваше прізвище Козак напряму дає відповідь про далеких пращурів. А наскільки глибоко Ви знаєте своє родове коріння?

– Мої прабабуся і прадідусь по батьковій лінії народилися в Карпатах і належали до унікальної етнографічної групи – гуцули, відомих своїми самобутніми звичаями, мовою та культурою, що формувалися століттями в горах. Тепер я розумію чому мене «гени» кличуть у гори. Батькова заможна  родина мала багато земель, млин, коней, але розкуркулення на Івано-Франківщині було жорстоким процесом впровадження колективізації в 1930-х роках. Мій дід Василь з села Грушки Івано-Франківської області співпрацював з УПА. Все було таємно, але хтось з сусідів доніс радянській владі і його відправили без суду і слідства на 10 років у табори смерті у Казахстан. Помер він від туберкульозу, не побачивши як виросли його діти та онуки. Вже пізніше діда все ж виправдали. Ми навіть отримали доступ до заяви-доносу, в якій виявилося, що його здали “родичі”. Для нашої родини це стало травматичною подією, яка розділила цілу сім’ю.

По лінії мами та ж сама трагічна історія – розкуркулення сім’ї, голодомор 1932-1933 років, втрата рідних. В 1940 роках юною дівчиною мою бабусю Галину насильно вивезли з окупованої нацистами Дніпропетровщини до Німеччини. Після розгрому Німеччини, вона з декількома звільненими дівчатами пішки прийшла до рідного дому. У селі вона зустріла своє кохання – мого дідуся Жору, якого теж рідна країна депортувала, за те що дитиною був у таборах Німеччини. Як покарання, його  відправила працювати на металургійний завод у Дніпродзержинськ. Він жив у бараках, де зараз наш місцевий ринок. А у село приїхав з другом, де і побачив мою бабусю. Одружившись молодята виїхали з села до Дніпродзержинська. Там у бараках народилась моя мама Валентина і мій дядько Микола.

– А де ж пройшло Ваше дитинство?

– Я народилась у селі Троїцьке П’ятихатського району в родині електрика і фельдшерки. Дитинство пройшло у селі Миколаївка, де жили бабуся Галина і дідусь Жора. Дідусь брав мене з собою на рибалку і до коней, де він працював. Я з малих років мала глибокий і цілющий зв’язок спілкування з цими прекрасними створіннями. Вдало ловила рибу і носила з собою аркуш паперу і олівець. Малювала, що бачила. Моя сестра дуже хворіла, її возили на лікування по всьому Радянському Союзі, тому я жила постійно у бабусі й моїм вихованням займалась теж вона.

– А чим Ви цікавились, навчаючись у школі?

– Не можу не згадати Миколу Степановича Ковбасу, який вчив мене малювати, з ним я освоїла професію екскурсовода у музеї. Він прищепив мені любов до історії, й найголовніше – це любов до своєї рідної землі. Мені легко давалися всі гуманітарні науки, а також спорт.

Грала з хлопцями у футбол і круто лазила по деревах, стріляла з рогатки та саморобного лука. Для бабусь-сусідок організовувала концерти, залучаючи до цього хлопців, які  жили на моїй вулиці. Ми з ними танцювали й співали, а бабусі аплодували та казали, що я буду режисером. А бач, як у воду дивилися. Слава про наші театральні вистави та шкільні свята гриміла на весь район.

– Ким тоді мріяли стати?

– Моя мама казала усім, що я стану або лікарем, або ветлікарем. Бо я постійно лікувала усіх тварин зеленкою і йодом. Але після одного випадку мама зрозуміла, що лікар з мене не вийде. Курка зламала ногу, заплутавшись у сітці, а я її врятувала і намазала ногу зеленкою. Потім, прив’язавши їй до ноги дощечку та наклавши типу гіпс, закрила курку у клітці без води і їжі, де вона й померла з голоду.

Багато часу ми проводили з однокласницею у музеї школи, де вивчали історію нашого села і краю. Я навіть мріяла стати істориком-археологом.

А ще з дитинства малювала і вже ближче до дев`ятого класу зрозуміла, що буду вступати у художнє училище. Мої роботи перемагали у районних і обласних конкурсах. Але у долі були свої плани на мене.

– І як же склалися подальші події у Вашому житті?

– Після закінчення школи я поїхала до Дніпропетровська вступати до художнього училища. Жила у знайомих з села. Пройшла екзамени, але потім виявилося що для безплатного навчання потрібен сертифікат про закінчення художньої школи. В мене його не було, тож мене могли зарахувати тільки на контракт.

Зі сльозами я пішла до директора та запитала, чому мене не повідомили раніше, що потрібен сертифікат. Сказала, що у моїх батьків немає грошей, щоб платити за навчання, і я буду тепер тільки пасти корів. Директор був настільки вражений, що я вломилась до нього. Він мовчав хвилину, а потім говорить: “Розкажи вірш чи байку”. Як вердикт почула: “Ти не художниця, ти актриса. Завтра екзамен. Приходь”. А училище-то театрально-художнє. Екзамени пролетіли як одна мить. Результати об’явили – я вступила до театрального. Це ж була мрія усіх дівчаток бути актрисою. Пам’ятаю, що я сіла на сходи й заплакала, бо зовсім не хотіла бути актрисою. Забрала документи й мабуть, ощасливила когось із мрійливих дівчаток, якій поступилася місцем.

Потім побачила об’яву: останній день вступу на факультет “театральний режисер”. І я просто ризикнула, пішла за адресою. Приходжу, а мене записують під номером 402 і розказують, що потрібно з собою на завтра на екзамен. Запитують, у вас же є сценарій, ви готували театральний етюд? За ніч був написаний сценарій і придуманий етюд. Я вступила на бюджет, набравши високий бал. Всі чотири роки вчилася із задоволенням. Грала у всіх виставах, поринаючи у прекрасний світ театру. Ми їздили з виставами по області та брали участь у святкових заходах міста.

Та малювання як не закритий гештальт залишився у серці. І лише коли почалася війна у 2022 році я знову взялась за аркуш і олівець.

– А що було після завершення навчання?

– Я отримала можливість спробувати свої сили працювати у школі з дітьми педагогом-організатором. А паралельно вела танцювальний і драматичний гуртки. У 2002 році пройшла місячне стажування на студії обласного телебачення ДОДТРК. Отримала посаду режисер монтажу і режисер прямих ефірів.

– В яких проєктах Ви брали участь коли працювали на телебаченні?

– Телеканал “Автор ТВ” це була моя любов з першого погляду. Молодий, творчий і креативний колектив разом з директоркою Людмилою Качановою. Обов’язків у мене було багато. Режисер монтажу: документальних фільмів, кліпів, аналітичних і дитячих програм, режисер прямих ефірів, режисер постановник, ведуча розважальної програми “Вітаю”.

Кліп про Дніпродзержинськ, який я створила на музику Михайла Ткаченка, записувався і пересилався за кордон і в інші міста України друзям і рідним. Зараз вільно гуляє інтернетом і ніхто не знає хто ж його колись змонтував.

– Знаю, що Ви навчалися ще й у Харкові…

– Прагнення до візуальної мови, покликання, пошук сенсів та трансформування свого досвіду та фантазії у закінчені сюжети привело мене до думки, що я хочу ще вчитися. У 2008 році я вступила до Харківського університету на кафедру кінотелережисура. За п’ять років навчання я створила короткометражки, кліпи, фільми: нариси, науково-популярне кіно. Стрічки перемагали на всеукраїнських та міжнародних кінофестивалях.   

– А як акторка у фільмах Ви знімалися?

– Як акторка, я зіграла у фільмах своїх одногрупників.

Відео за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=Xw_dXEfJWNs

Співпраця з Галиною Солдатенко переросла у 2019 році у великий проєкт фільм “Незбагненна доля капітана Поля”. У стрічці я зіграла Дороті, кохану жінку капітана Поля. Мій син Микита зіграв роль юного капітана Поля, це був його перший акторський дебют. Згадую: літо, спека 40 градусів, дитина мужньо витримала жаркий костюм і чоботи. Слова Микити після закінчення знімання: “А бути актором це не легко і мама режисер дуже строга”. 

Відео за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=8JOQH5ex2VY

– А коли та як у Вашому житті з’явилось захоплення стрільбою з лука? Бо саме як учасницю та переможницю цих дуже красивих змагань, в яких ви всі берете участь в таких гарних костюмах, Вас знає більшість наших читачів.

– Я шукала для документального фільму “Полонені” антигероя. Передивилась сотні фотографій і ніхто не підходив на роль. І тут у фейсбуці побачила Руслана Завгороднього – тренера клубу “Скіф”, який мав суровий вигляд, потужну харизму та візуально міг би підійти на роль бойовика. Я написала йому та запросила на знімання. А він відповів, що спочатку я повинна відвідати їхні тренування зі стрільби з лука. Я не уявляла себе з луком, але пішла. Перші спроби… і я попала у ціль. І тут в мені спрацювала, мабуть, генетична пам’ять і щось первісне. Це неможливо пояснити. Це просто попадання прямо в серце. Як говорив Руслан, значить все не дарма. На жаль, він загинув на війні, але пам’ять про нього назавжди залишиться в моєму серці.

– Ніколи не бачив Вас сумною, Ви завжди посміхаєтесь. Як Вам це вдається?

– Це позитивне мислення. Особливе ставлення до самої себе, до життя, до подій, що були й до тих, які тільки мають статися. Воно проявляється в очікуванні приємних і хороших речей від життя: миру, свободи, здоров’я, радості, творчості та успішного завершення всіх ситуацій, що відбуваються зі мною.

– А як Ви справляєтесь з негативом у житті, якого зараз чимало?

– Емоції важко контролювати, але можна керувати їх наслідками, перетворюючи енергію негативу на щось позитивне. Які мої  методи проживання емоцій: крик у лісі, дихальні практики, йога.  А ще – випікання пирогів. Робота з тістом активує всі органи чуття. Текстура борошна, запах ванілі чи свіжих ягід, тепло духовки — це практики усвідомленості які допомагають фокусуватися на моменті “тут і зараз»”. Малювання це своєрідна арттерапія, яка  допомагає мені покращити ментальний стан і знизити рівень стресу.

– Бджолярство – це теж терапія? Знаю, що Ви й у цій сфері себе знайшли.

– Я живу подвійним життям: в будні дні я режисерка монтажу, а у вихідні перевтілююсь у бджолярку у другому поколінні. І тут відбувається магія пасіки.  Це справді особливий стан, який бджолярі часто називають “бджолиною медитацією”. Я продовжую справу мого тата, який заклав основу нашої родинної пасіки у лісостепах Дніпропетровщини – там, де ще співають бджоли, де чисте повітря й немає жодних трас чи заводів.

– А про що мріє режисерка, лучниця та бджолярка Тамара Козак сьогодні?

– Найбільша мрія зараз – це перемога України у війні та встановлення миру, що включає безпечне життя, повернення всіх додому та відбудову країни. Щоб кожен знайшов свій дім, свою любов, обійняв своїх близьких і рідних. Щодо особистої мрії, на то вона і мрія, щоб не розповідати нікому, поки не здійсниться. Головне — не розмови, а кроки до втілення мрій, тому краще спершу діяти, а потім говорити про успіх.

Розмовляв Віктор Куленко.