Микита Неманов: «Я поставив собі за мету зібрання предметів мистецтва Японії, щоб подивитися на них наживо, доторкнутися руками»
Юрист Микита Неманов має досить рідкісне захоплення – японістику. До Кам’янського він переїхав з Луганщини, вимушений двічі полишати домівку, працює юристом, а вільний час присвячує японістиці, охоче ділиться захопленням з зацікавленими містянами. У Центральній бібліотеці Кам’янського Микита Неманов провів уже цілу низку дуже цікавих виставкових та лекційних заходів. Про лицарів Японії на базарі у Первомайську, меч сін-гунто на килимі друга дитинства, уроки життя від «Сонячного самураю», героїку як поштовх до обрання професії, а ще про «звання заклепника» та лекції з японістики для подолання песимізму Микита Неманов розповів в інтерв’ю для «Пильного погляду».
– Як починалося Ваше захоплення Японією?
– Я народився у місті Первомайську Луганської області. Батько працював на шахті, мама – на авіаційному заводі. Було прекрасне дитинство, є що згадати. Ми мали величезну бібліотеку, та на книжки я спочатку не дуже звертав уваги.
Але якось, коли мені було років з 10, потрапили ми з мамою на місцевий ринок, і я помітив на прилавку просту на вигляд, невеличку книжку – м’яка обкладинка, не дуже яскрава, – називалась «Лицарі Японії». Попросив маму її купити, – а до читання мене активно залучали вдома, то мама, не вагаючись, ту книжку придбала.
Сподіваюся, наша бібліотека вціліла в окупованому Первомайську, а ту книжку я завжди зберігаю особливо, бо з неї саме і почалося захоплення Японією. Коли читав, заворожений був, у першу чергу, естетикою, мистецтвом Японії. Прості чорно-білі світлини, а я мріяв побачити в натурі все, зображене у книжці.
По долі, та і батько часто про таке казав, я впевнився, що мрії, то щось недосяжне. Якщо здійсняться, то диво. Скоріше маємо говорити про мету і шлях до неї. А мрії? Я от мрію за своє життя побачити освоєння глибокого космосу. Це й було б дивом. Цікавлюся космосом, астрофізикою, розумію, що глибокий космос – завдання, недосяжне поки що, але все ж мрію. Решта — це мета. Я поставив собі за мету зібрання предметів мистецтва Японії, щоб подивитися на них наживо, доторкнутися руками. Завдяки родині, всебічній підтримці батьків і бабусі, мета почала свій шлях до здійснення.
– Зараз, коли можливості інтернету неосяжні, уявити собі формування японської колекції не важко. А як Ви знаходили японське на Луганщині на початку 2000-х?
– Ви не повірите, але в тому ж Первомайську знаходив багато корисного, а поруч у нас є місто Кадіївка (Стаханов) з великим заводом і великою ж барахолкою. Японські монети, фарфор 40-50-х років минулого століття, – скоріш за все привозили це моряки.
Досі стоїть перед очима незабутня картина. Забігли ми якось до домівки мого друга дитинства, ще малими. Там килим висить на стінці, як належить, на ньому дві шашки, а поруч – сін-гунто – японський меч сержантського складу. Тепер мені зрозуміло, що, мабуть, дідусь друга воював у Маньчжурії у Другу світову. А тоді, онімівши від захвату, лише попросив: а можна взяти, доторкнутися? – Та ні, дорослі будуть сварити…
Зі знайомою дівчиною ходили ми на спортивні заняття, і якось вона сказала: я ж наполовину японка. – Як так? – У мене дід японець… Я познайомився з тим дідусем, він був полоненим, потрапив у радянський табір після війни. Потім трудова робота на шахтах, зустрівся він тут зі своєю любов’ю і залишився в Україні. Багато років працював на шахті інженером по наладці. Це, до слова, про глобалізацію світу.
На початку свого дев’ятого класу натрапив я на фільм по телевізору «Сонячний самурай». І от – про роль мистецтва у житті людини! Головний герой фільму переживав важкі випробування, долав бідність, і маленька дочка якось раптом йому запропонувала: давай я полишу навчання, братиму уроки шиття, підшиватиму кімоно, то будуть якісь гроші. – Ні,- сказав їй батько, – освічена людина знатна знайти життя в будь-які часи. Продовжуй вчитися. Ця фраза запала в душу мені. І моя мама завжди з подивом згадувала ті часи: раптом ти так змінився, відмінно закінчив школу, згодом з червоним дипломом інститут.
Здавалося б, дрібниці, але той фільм і дотепер залишається одним з найулюбленіших. Фільм знято за книгою Сюхей Фудзісави «Тигр у бамбуковій траві». Шукаю вже довгий час перше видання цієї книги в оригіналі.
Навчався в інституті я в Одесі, і не проходило дня, щоб не вишукував якісь речі на знаменитих одеських барахолках. Згадуючи студентські роки, багато хто розказує про веселощі, походи, поїздки, дівчат та розваги, а я відчував, що маю віддячити батькам гарним навчанням. Тому і згадати можу лише наполегливе навчання, спорт, решту часу на вихідних – одеські базари. Мене там за п’ять років вже знали усі. Мабуть, і зараз, як приїду, багато хто згадає.
– Ваше захоплення Японією мало вплинути на профільність освіти, але Ви юрист, чи немає тут суперечності?
– Розумієте, романи про лицарство у XIV столітті зробили зі справжніх лицарів саме улюблених романних персонажів. Так і література, яку я читав, у тому числі й героїчний епос, дала поштовх до прихильності ідеалам справедливості, чесності, відкритості.
Навколо нас багато несправедливості, підлості, і поштовхом до обрання професії стала якраз японська героїка: своїми, нехай скромними силами сприяти встановленню світла, справедливості.
– А як виникла ідея читати лекції з японської тематики, проводити виставки колекційних експонатів? На диво, Ви збираєте у центральній бібліотеці доволі велику аудиторію, що, на мій погляд, свідчить не стільки про інтерес до Японії, скільки про захоплення глядачів талантом лектора.
– Я почав читати свої лекції не так давно, на початку повномасштабної війни. Мабуть, це наслідок того ж ідеалу – долати сірість, тривожність, песимістичні настрої людські. Ідея така: а давайте я вам, друзі, зроблю життя трохи яскравішим. І всім це сподобалося.
– Готуючись до інтерв’ю, я не встигла багато прочитати, зокрема, шкода, що не маю уявлення про кодекс самураїв…
– Я вам більше скажу. Такого кодексу… не існує, це вигадка початку 20-х років минулого століття. Книга є, але це цілковита белетристика. На початку 20 століття її почали просувати на тлі підйому керівних кіл у Японії та мілітаризації. Ніяк його не сприймав ніхто. Це те ж саме, що детектив вважати за посібник з криміналістики, не більше.
– Але ж є легендарні фільми, ті ж «Сім самураїв».
– Саме цей фільм являє собою дещо унікальне – візуальне виголошення ідеї Куросави. Це не історична сповідь, хоч і з опорою на дух, гарне розуміння історії, але в першу чергу – художнє виголошення світогляду Куросави. Зараз так не знімають.
Загалом, я припинив дивитися сучасне кіно через суцільне перевертання історичних фактів. Ну зніміть, як було, це набагато цікавіше, але ж диктує усе кон’юнктура ринку.
Загалом, за терміном істориків та реконструкторів, відношу себе до так званих «заклепників». Дивлюсь сучасний фільм про кінець середньовіччя, про XV століття і запитую, чому герой обряджений у лаштунки XIII століття, а в руці у нього вигадана зброя, що нагадує китайську. Навіщо? Є величезні музеї, є дуже багато знавців історії, які скажуть, яка заклепка була у XIII столітті, яка у XV. Винайміть консультанта-реконструктора, він навіть безоплатно підкаже, як треба, бо ці люди, горять, своїм захопленням вболівають за правдивість, автентичність кожної деталі.
До того ж є прекрасні книги, є чудові лекції онлайн. Це дуже цікаво і дійсно пізнавально. Цілу низку цікавих заходів я вже провів у Кропивницькому та Кам’янському, зокрема, виставку японської гравюри, і на кожну лекцію приносив якусь річ показати людям.
Сьогодні лекція буде про пожежників періоду Едо. Подивіться на річ, яку я приніс.
– Це жетон пожежного?
– Ні. Це нагорода за службу. І вона не державна. Відгадайте, від кого? Від мешканців міста! Тобто містяни зібрали кошти, виготовили нагороду і вручили героям. Там взагалі техніка гасіння пожеж дуже цікава. От що, на вашу думку, першочергово мали робити пожежники, отримавши сигнал про надзвичайну ситуацію?
– Ну, розвертати техніку, боротися з вогнем…
– Ні, вони розвертали… знамена. Пожежний стоїть з прапором на найвищій точці, і це означає, що його бригада прибула першою. Інші пожежники з маленькими сокирками заскакують на дахи та починають розбирати будівлі. Ще групи з величезними віялами женуть вогонь у бік полів і тонкою смугою по місту відводять небезпеку на канали або заливні лани.
Гасити пожежі звичними для нас методами у місті Едо до початку періоду XVIII–XIX століття не було сенсу: скрізь дерев’яні споруди, деякі пересувні конструкції домівок, аби не пропускали вітру, просочували лляним мастилом, яке горить ще краще. Так, у японських бригад були насоси, пожежні шланги, але їх використовували рідко. Загалом у період Едо пожежники були дуже кваліфікованими теслярами та будівельниками.
А ще… Гасіння пожеж було справжнім видовищем, уявіть, XVIII століття: в кіно не підеш, інтернету немає, а тут пожежа – вау, всі – до видовища. Тому людина на даху з прапором, – краща реклама видовища і… чудовий чинник фінансування бригади. Влітку пожеж там не було, – підвищена вологість, дощить постійно, а пожежникам теж хочеться їсти, то вони могли б і підпалити домівку. Деякі пожежники приходили до господарів, а у нас є інформація, що у вас тут скоро буде пожежа. Давайте вирішимо питання на дружніх засадах. За такі речі пожежних суворо карали, але і господаря навіть «законної» пожежі на 30 діб затримували у тюрмі. Я спочатку не розумів цієї традиції, а згодом дотямив: господаря таким чином просто рятували від гніву сусідів.
– Ми всі більше спрямовані – на матриці етнічній – до чогось європейського, більше зрозумілого, орієнтованого на Захід. В цьому плані японська культура, література, музика, філософія залишаються дещо незвіданими, екзотичними.
– Я думаю, мистецтво і культура не мають прив’язки до території або людини. Я однаково люблю Чайковського, Сен-Санса, Дебюсі. Цікавий був у мене нещодавно випадок, що майже навіяв містичні відчуття, хоч я далекий від езотерики та магічного мислення.
Якось я придбав портрет японського імператора Мейдзі, і на мій подив бабуся, побачивши цей портрет, спитала: ой, хто ж це тебе намалював? Вона дістає фотографію мою шкільну на випускному, де у полупрофіль, з такою ж невеличкою борідкою, я страшенно виявився схожим на Мейдзі. І от люди запитують мене інколи, мабуть, ви у якомусь житті були японцем? Я сміюся, але, якщо серйозно, то все залежить від того, як ти цей світ відчуваєш. Естетика, японська філософія, світогляд мені дуже близькі по духу.
У японців є поняття милування незримим, знаходження краси в тому, чого не існує. З дитинства я любив дивитися на місячне павутиння. Восени дивишся на місяць крізь дерева, і сплетення гілочок створює сітку павутиння незриму. Був здивований, що ці ж почуття знаходив згодом в описах японських письменників.
– Захоплення японським яке особливе посилання Вам надає?
– Важко сказати, скоріше за все, це активування інтересу до пізнання нового. Кожна річ у колекції містить цікаву історію, підходи й методи до її створення. Нещодавно придбав японську таріль. Це була цікава історія. Продавець каже: я тобі відправлю її поштою, запакувавши у надійну коробку, щоб не розбилася. Коробка дісталася йому від батьків, вона міцна. Отримую посилку і бачу, що таріль запакована в унікальний японський чайний короб, сплетений у XIX столітті з ротанга. Це просто диво! Починаю розпитувати продавця тарелі, звідки короб. – Та це прабабка з Шикотану привезла, зберігала тут сипучі та травки. Таріль – це, звичайно, круто, але ж короб виявився унікальною річчю.
– Є якась особлива улюблена річ у Вашій колекції, чи це не варто називати колекцією?
– Мабуть, не варто. Тут діє «прокляття дракону», коли й те, і це хочеться придбати. Грошей не вистачає, іноді й простору бракує. Є тут свої нюанси та певні душевні роздирання. Сам розумію, але внутрішній дракон, завжди щось вимагає… А щодо улюблених речей, то всі вони для мене важливі.
– Як збігається, чи співіснує Ваше захоплення з професією юриста, чи не є це рятуванням від важкої роботи?
– Щодо роботи, скажу відразу: я її люблю, вона ніколи не була для мене тягарем. Обрав професію за душевним покликом і ніколи не ходив на роботу, як на роботу. Двічі переселенець – спочатку з Первомайська до Кремінної, потім – до Кам’янського. Від’їзд з Первомайська відчувався як втрата домівки, друзів, знайомих. Та якось це було легше, ніж від’їзд з Кремінної. Можливо тому, що у Первомайську я т був 20-річним, а від’їзд з Кремінної відбувався у більш зрілому віці, то й відчувався важким. У першу чергу це пов’язане з тим, що бачив, як спадок наш національний знищувався. Було відчуття, що ми втрачаємо те, що вже не зможемо відновити.
Натрапив недавно на відео зі Святогірська. Дерев’яна унікальна церква спалена. Пам’ятник Артему, національний спадок ЮНЕСКО, має пошкодження. Лавра майже зруйнована, мостів не існує. Ліс навкруги вигорів, і війна підступає все ближче. Це велика національна трагедія. Намагаюся зараз дати людям щось цікаве, скромними силами якось відволікти від страшних, тривожних думок. До війни я не читав лекції, в основному – робота, спорт. Але зараз дуже вражають втрати близьких, друзів, і не менше втрати унікальної спадщини.
Міста Донбасу мають багатовікову історію. Та ж Кремінна веде свої існування з XVIII століття. Біля вокзалу були унікальні споруди. Знаєте, багато міст Донеччини будували британські інженери, архітектура унікальна. Це я не кажу про розкрадені музеї, до того ж ворогом знищені цілі екосистеми. 200 тисяч гектарів лісу Кремінної, Серебрянський ліс — це рідкісні природні ареали. Найбільше бентежить одна думка: за все це ворог має відповісти. Не можна забувати, не можна прощати. Це усіх стосується.
Розмовляла Ірина Уварова.
