Наталія Буданцева: «Треба давати дитині змогу і помилятися. Бо ми ж всі – люди, ми не рОботи, щоб сіли й все відразу гарно зробили»
«Пильний погляд» продовжує проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня – вчителька-логопединя початкової школи «Дніпряночка» Наталія Іванівна Буданцева. Про тонкощі професії корекційного педагога; лялькову терапію зі дзвониками, що розвивають слух; борщ з фетру; допомогу ШІ, а ще про зростання кількості малечі з мовними вадами; заняття, які потребують терпіння, але приносять результат та важливість відзначати навіть маленькі успіхи дитини Наталія Буданцева розповіла в інтерв’ю для «ПП».
– Яким був Ваш шлях до професії? Чи була вона омріяною?
– Людина починається з дитинства, і я пам’ятаю, як малою садила ляльок перед собою, навчала їх читати та писати… Дуже хотілося бути саме вчителькою початкових класів. Але мої батьки чомусь порадили інше: “Спробуй дошкільне виховання”, – тобто, більше батьки мене націлили. Зараз я їм дуже вдячна за те, що працюю саме з маленькими дітками, адже можна так сказати: ми стоїмо біля початків становлення людини. Ми створюємо такий фундамент, на якому людина буде себе будувати впродовж всього життя. Тому я дуже вдячна батькам за цю підказку.
Я народилася тут, у Кам’янському, і живу весь час тут. Перша моя освіта – це дошкільне відділення. Закінчила Бердянський педагогічний інститут у 1993 році.
Працювала спочатку (буквально два місяці) вихователем, згодом – на посаді методиста, але все одно мене більше цікавила безпосередньо робота з дітками. У дитячому дошкільному закладі «Дніпряночка» була вакансія логопеда, але я спочатку працювала за сумісництвом (і методист, і логопед). Це було важкувато, адже адміністративна робота займала багато часу. Тому відразу, як з’явилася можливість, перейшла на посаду логопеда. Згодом поступила в наш Дніпропетровський інститут післядипломної освіти, – там за два роки давали другу вищу освіту (вони працювали на базі Інституту Драгоманова – до нас приїжджали лектори звідти), і у 2012-му здобула освіту – корекційний педагог, вчитель-логопед, дефектолог. З правом роботи в дошкільних закладах і школах.
– Посада Ваша – “вчитель-логопед”. Тобто, Ви ще й викладаєте якісь предмети?
– Ні, дивіться, у нас так і є у назві професії – “вчитель”, бо ми навчаємо дітей правильно вимовляти звуки, правильно говорити. Взагалі, коли батьки приходять із запитом: “нам потрібен логопед”, і ми обстежуємо дітей, то йдеться не лише про виправлення вимови звуків, а взагалі про навчання розмовляти. Бо коли є вади у звуковимові, тоді страждає і будова речення, і вміння скласти розповідь. Тобто логопед і є вчителем.
Зараз у мене вища категорія, є звання “вчитель-методист”, я його отримала у 2018 році. Дуже така цікава історія вийшла про це присвоєння. Тоді були досить великі вимоги для набуття цього звання. Щоб його отримати, треба було і досвід роботи гідно представити, і виступити перед радою з атестації, тобто, дуже потужна робота. А потім наша директорка запропонувала презентувати досвід роботи у Києві, в Асоціації дошкільних працівників. Тоді Асоціація впроваджувала STEM-освіту, і керівник напрямку Катерина Крутій запросила до участі в майстер-класах вчителів, хто може поділитися цікавим досвідом. А в мене була тема на той момент: “Стабілізація психоемоційного стану дитини засобами арттерапії”, – більше – лялько-терапії.
І я туди повезла свої ляльки, це такі ляльки-мотанки, ляльки-зерновушки (в середині крупа), ляльки для розвитку фонематичного слуху – там дзвоники в середині. Фонематичний слух – це не тільки розрізнення звуків мови, а широке поняття. Чому виникає у дітей порушення звуковимови – бо дитина не чітко чує звук. А у моїх ляльок є дзвоники різної потужності: тоненько дзвенить, грубіше. Це поступовий шлях від немовних звуків до мовних. Так от, цих ляльок я й повезла до Асоціації.
А згодом я надрукувала статтю про цю роботу – “Технології розвитку здібностей”. Зацікавилися темою та моєю методикою і в журналах “Вихователь-методист”, “Логопед″, низці профільних видань. Так і вийшло, що я отримала звання вчителя-методиста.
– Розкажіть трошки детальніше про свою унікальну методику, це звучить просто як щось дуже нове і цікаве.
– Ляльки-мотанки – чудова річ, коли дитина отримує в руки м’який предмет, який можна потримати, пом’яти – вона заспокоюється. Йде стабілізація психоемоційного стану дитини. Діти, які мають вади мови, часто гіперактивні, непосидючі, або ж навпаки не йдуть на контакт. А мені ж треба їх заспокоїти, налаштувати на співпрацю, на контакт, щоб дитина повторювала за мною. Тому я прийшла саме до таких методик.
Взагалі ляльки-мотанки я не залишаю, постійно використовую їх у роботі з маленькими дітьми. Але ось уже як два-три роки захопилася напрямком, який називається “Фетр і розвиток”. Знову ж фетр – це м’який та приємний на дотик матеріал.
Ось, наприклад, ігри: розклади овочі й фрукти. Вони з фетру, мають яскравий колір. Дидактична гра «Що, де росте?»: розклади овочі та фрукти. Потім іде класифікація овочів: корінці (у землі) і вершки (над землею). Ці мої саморобні посібники мають на меті не лише одну ціль, вони багатофункціональні. Ось ще гра «Зваримо борщ та компот»: каструльки з фетру та овочі й фрукти – ми «варили» з ними борщ та компот, розкладали продукти, що куди.
Я прийшла до фетру тому, що якось одна мама сказала: “Мій малий дуже полюбляє м’які фігурки”. І я виготовила свою першу гру «Поїзд для звірят», ми закріплювали не лише знання про тварин, хто, як співає, але й знання про кольори, геометричні фігури.
– Як цікаво, це просто диво!
– З дітками, ви знаєте, дуже цікаво. Кожна – це особистість, зі своїми вподобаннями, з ними завжди дуже цікаво працювати.
Зараз я працюю ще й корекційним педагогом (у другій половині дня) з нашими учнями в школі, які мають особливості розвитку та потребують корекції мови. Ми пишемо, читаємо більше, вписуємо пропущені літери, автоматизуємо правильну вимову звуків. Але вони проявляють дуже велику цікавість і до цих іграшок. Бачать, що я з маленькими займалася, іграшки на столі лежать – вони теж виявляють бажання займатися лялько-терапією або фетровими іграми.
Що ще планую запровадити? Зараз освоюю роботу зі штучним інтелектом. Ви знаєте, коли йде етап автоматизації звуків у дітей, показуєш їм картинки з певними звуками, з якими ми працюємо (у нас є книжки, але наочності не так багато). В інтернеті починаєш шукати матеріал, але на жаль не завжди знаходиш те, що потрібно для роботи. Тому штучний інтелект – це дуже велика підмога корекційному вчителю. Я охоче ділюся своїми напрацюваннями, корекційними іграми на освітніх сайтах «Всеосвіта», «На Урок», «Всім освіта».
Видавництво “Ранок” для нас друкує спеціальну літературу, але діти сьогодення хочуть чогось більш яскравого, то я вже створюю власні ігри на автоматизацію звуків – і сама, і за допомогою штучного інтелекту. Спочатку було важко, ШІ мене не розумів, – треба було давати чіткі детальні інструкції. А зараз він дійсно – великий помічник!
– У чому особливість роботи з корекційним педагогом, роботи зі складними дітками?
– Складні дітки… Ви знаєте, мабуть, треба їх більше любити. Безумовна любов повинна бути. І ти не маєш права дратуватися. Треба сприймати дитину такою, якою вона є. Розумієте? Прийняття дитини. Коли ти приймаєш дітей, вони десь на підсвідомості відчувають, що ти щиро зацікавлений в їхніх успіхах.
Обов’язково давати дитині ситуацію успіху: “Ти молодець!”. Хоч маленькі моменти ловити : “Так, колір… ну нічого, подивись ще, давай ще раз зробимо”.
Треба давати дитині змогу і помилятися. Бо ми ж всі – люди, ми не рОботи, щоб сіли і все відразу гарно зробили. Тобто, маємо разом відпрацьовувати ситуацію помилки і виходу з неї. І щоб вони – найголовніше – не боялися помилятися. “Давай ще раз послухаємо, як ти кажеш: либа? А тепер я скажу: ‘риба’. Як правильніше?”. І він сам себе чує. Оце і є фонематичний слух – щоб дитина відокремлювала правильну і неправильну вимову.
Діти приходять на урок і знають, що я уважно слідкую за їх вимовою, вони все намагаються зробити гарненько, вимовляють правильно звуки. Потім виходять в групу до інших дітей, а там же ж у них – своя мова! І вони вже не сильно зацікавлені вимовляти все правильно “Як я кажу, мене і так розуміють мої друзі”. Маємо навчити дитину головного: щоб чула себе і намагалась правильно вимовляти.
– Ви швидко бачите результати?
– Результати бувають не відразу. З важкими звуками діти ж не відразу вправляються, треба багато терпіння і безумовної любові, щоб досягти успіху.
– Ви – майже тридцять років у професії. От Ваші перші вихованці 30 років тому, і нинішні, вони відрізняються? Вад стало більше чи менше?
– Ви знаєте, я помічаю, що набагато більше стало, ніж раніше дітей з порушеннями мови. З чим це пов’язано? Можливо, темп нашого життя змінився, і батькам ніколи з дітками займатись. “Що ти вдома робив, виконував вправи?” – питаю у малого. – Та ні, мама дала смартфон, включила телевізор…
Я розумію, що зараз більше треба приділяти уваги роботі з батьками. Але у головному великої різниці поколінь в особистісному плані не бачу. Поки діти маленькі – вони такі ж добрі, щирі. Вони дуже відкриті, ти їм даруєш свої емоції, свою любов, і відчуваєш у відповідь таке ж ставлення. Багато хто з колег жаліються, що виснажуються, а я – ні. Можливо, це особливість роботи з маленькими дітками.
Якщо я бачу, що дитина сьогодні не налаштована працювати, хоче більше грати – я пристосовую гру, і ми через гру виконуємо корекційні завдання. Ми йдемо за дітками, розуміємо, на що вони налаштовані, що б вони хотіли сьогодні, і вже їхні бажання вплітаємо у наші завдання.
– З якого моменту дитина – вже людина?
– Коли настає криза 3-х років. Вона тоді: “Я особистість, я зможу сам”, – йде становлення, і до 7 років формується база, риси характеру, риси прояву емоцій. Так, діти міняються… Інтернет – це дуже гарний помічник, але у дітей він перезбуджує нервову систему.
Гіперактивність я пов’язую іще з тривалим переглядом мультфільмів, ігор, тому ми завжди батькам кажемо про цю шкоду і про обмеження часу перед екраном.
У цьому навчальному році ми випускаємо з нашої групи 15 дітей в перший клас. Вони йдуть добре підготовлені: виправлена мова. Проведена потужна робота. А найбільша моя мрія – щоб закінчилася війна!
А так з дітками – все буде добре. Нове покоління дітей – особливе, вони дуже патріотичні, вони такі свідомі. Вони малюють, коли тривога (спускаємось в укриття), вони вже знають, як себе поводити. Дуже сумно, що в таких реаліях вони виховуються, але вони вже адаптовані й дуже розумні.Все буде Україна! Ми збережемося як нація! Коли тільки почалася війна, ми певний час були вдома, і я почала шити ляльки-мотанки, маленькі, щоб у наших захисників у кишені поміщалися. Намагалася вкласти туди частинку своєї душі й бажання, щоб вона захистила людину, якій я її дарую. Військові, які отримали мої обереги, всі живі!
Розмовляла Ірина Уварова.
