Аліна Тріфанкіна: «Найстрашніше, коли людина не розуміє, що вона вже живе в хронічному стресі, запитуючи себе, навіщо мені психолог»
Психологиня Аліна Тріфанкіна веде безплатний прийом у КЗ «Центр надання соціальних послуг» в Кам’янському за адресою проспект Свободи, 36. Простір «Вільна» – проєкт в рамках якого вона працює – створено для всебічної підтримки жінок та дівчат, де кожна з них може відчути себе в безпеці, отримати допомогу й розвинути нові навички. Ідея створення такого Простору виникла з нагальної потреби мешканок громади і була підтримана міським головою та міською радою. У Просторі «Вільна» жінки та дівчата можуть, зокрема, отримати підтримку та консультації кваліфікованих психологів (тут працюють п’ять висококваліфікованих фахівців), готових надати необхідну допомогу у складних життєвих ситуаціях.
Про те, як одночасно важка справа може бути улюбленою, прийняття людей без осуду та оцінки, любов і нелюбов, тригерне нині слово «домівка», а також про те, як психологу іноді важко утриматись від порад – психологиня Аліна Тріфанкіна розповіла в інтерв’ю «Пильному погляду».
– Безоплатний прийом психолога має, на мою думку, певні особливості. Більш типовою картиною виглядає рішення людини довірити проблеми психологові за плату. Тобто, тоді людина спеціально вираховує бюджет, бо ці витрати необхідні, і вже саме тому більш відповідально ставиться до проблеми. Як воно працювати з безоплатними пацієнтами?
– Так, якщо людина йде до платного психолога, то витрати його дійсно дещо дисциплінують: «Я віддаю свої кошти й більше відповідально ставлюся до роботи з психологом». Та загалом, великої різниці між платним та безоплатним прийомами немає, тут ключове поняття – проблема людини.
Навіть якщо свою головну проблему людина спочатку намагається приховати (іноді навіть від себе), ти обережно виводиш її на цю проблему і працюєш над вирішенням. Це буває досить важко. Можливо, і хотілося б певної легкості в роботі, та інакше не виходить, викладаєшся на повну.
– Розкажіть, як Ви стали психологом?
– Про цю спеціальність я не мріяла, хотіла стати вчителем, вступаючи до Полтавського педагогічного інституту. Але вже у виші нам, студентам, «наполегливо рекомендували» спеціальність психолога, і відмовитись було практично неможливо. Спочатку я, закінчивши інститут, працювала вчителем, а потім склалося так, що довелося серйозно й професійно зайнятися психологією. І зараз я про це аніскільки не шкодую. Це одночасно – і улюблена, і дуже важка справа.
– Що найважче у Вашій роботі? Мені здається, що іноді буває не дуже легко любити людей.
– Так, іноді стається, що ти вигораєш, але для цього є інтервізії (групова робота психотерапевтів, приблизно рівних за досвідом і статусом), інші техніки, коли сам собі маєш допомогти. Іноді складно приймати людину такою, якою вона є. Особливо часто це стається на початку практики – прийняти людину без осуду, без оцінки. Важко утриматися і від порад: іноді хочеться наголосити – робіть так, а не інакше!
– Я гадала, що саме порад очікують від психолога…
– Ні, наша робота полягає у тому, щоб разом з людиною виявити проблему, в якій вона заплуталася. До того ж зазвичай людина бачить лише один шлях виправлення ситуації, а психолог показує, що існує безліч можливостей, з яких згодом клієнт самостійно вибере зручну для нього. Існує методика у психології, коли людина проговорює проблему вербально, тобто описує її словами, тоді вона починає дивитися на свою проблему інакше. І завдання психолога – підвести людину до розв’язання проблеми, а не давати порад.
Наведу приклад: дівчина зустрічається з хлопцем і потрапляє в аб’юзивні відносини. Вона сама розуміє – щось відбувається не так, але проаналізувати ситуацію, знайти рішення, не здатна. Звертається до психолога і в процесі роботи починає усвідомлювати, що це у неї – не любов, а дуже небезпечні для майбутнього життя стосунки.
Випадки домашнього насильства демонструють досить парадоксальну картину: жінка настільки звикає жити у цьому, що не розуміє жаху ситуації, її неприродності. Коли така жінка починає працювати з психологом (зазвичай подруги на цьому наполягають або рідня), то вона поступово починає розуміти багато речей. З’являється відчуття, що вона не одна. Тоді жінка і приймає правильні для себе рішення.
– Мені здається, у багатьох випадках люди йдуть до психолога за відчуттям морального захисту.
– Це так. Відчуття захищеності формується через упевненість: «я зможу», а потім людина вже самостійно добудовує захист. Буває так, що люди з дитинства роками, десятиліттями вибудовують собі захисні бар’єри, і дуже важливо їх не зруйнувати. Зі зруйнованим захистом людина почувається немовлям, не знає, що робити надалі. Це дуже серйозне питання.
– Зараз візит до психолога сприймається позитивно, нормально, а покоління чи два тому це була досить ризикована тема. «Які там психологи? Я що, ненормальна?» Чим відрізняється психолог від психіатра з огляду надання допомоги у проблемних ситуаціях?
– Психіатр працює з діагнозом, психолог – з душею людини. Якщо до мене звертається клієнт, і я бачу серйозні порушення, то спрямовую його до невропатолога або психіатра. Стресові ситуації я не вважаю діагнозом з огляду на обставини, які ми зараз переживаємо. І не завжди тут таблетки слугують ефективним виходом…
Війна загалом значно змінила людей, а постійні стреси, тривожність стали нашою буденністю. Хронічний стрес – це дуже серйозно, це вже психосоматика. Найстрашніше, коли людина не розуміє, що вона вже живе в цьому хронічному стресі, запитуючи себе, навіщо мені психолог. Тим часом в організмі накопичуються негативи, що можуть призвести до нездоланних процесів.
– То чи є загальні практичні поради, як зрозуміти, що маєш хронічний стрес?
– Наведу приклад: приходить до нас жінка з-поміж переселенців, і тут ти усвідомлюєш, що здебільшого звичайні методики не спрацьовують. Ти лише встигнеш вимовити нейтральні слова «дім», «оселя», «кімната», як у людини починає спрацьовувати тригер. Вона згадує втрачених близьких і друзів, втрачене житло, минуле життя, що пішло нанівець.
Тригерами зараз можуть стати будь-які слова або явища, тому працювати треба дуже обережно й виважено. І ситуації, коли нейтральні значення слів набувають тригерних ознак – це вже досить тривожний симптом. Так, були методики раніше у психологів – досить розповсюджені й ефективні, коли стан тривожності можна було зняти, попросивши людину згадати дитинство, домівку, місце, де їй було добре. Зараз це не завжди працює. Навіть слова «річка», «озеро» можуть ставати тригерами.
Перебування у хронічному стресі характеризується і такою ознакою, коли людина відмовляється жити тут і зараз, тобто у реальному житті, бо це їй важко.
– Ваша професія і зараз, і після війни ставатиме все більш потрібною. Чи готові до цього психологи, чи обговорюються ці питання у спільнотах Ваших колег?
– Розумію, ви хочете сказати, що повернуться наші бійці з війни й багатьом знадобиться серйозна допомога. Ці питання – безперечно у зоні високої уваги психологів. Ми постійно вчимося, я теж проходила додаткові курси в Одеському інституті. Суспільство ретельно готується до викликів.
– Від військових я чула думку, що вони довіряють лише тим психологам, які пройшли війну, були в окопах…
– Важко з цим погодитися. Навіть нещодавно був випадок, коли напередодні візиту до психолога, дівчина військова себе дещо «накрутила»: «Чому люди, які не бачили крові, можуть мене навчити? Що можуть мені показати втішного?». Людина не завжди розуміє, в чому саме полягає робота психолога і включає потужний опір.
Цей опір стає більшим, коли психолог, наприклад, долучає методику арттерапії: «Не буду вам нічого малювати, я ж не у дитсадку!». Тут важливо пам’ятати одне: якщо психолог не зумів викликати довіри, то далі працювати неможливо, незалежно від того, пройшов він фронт чи ні.
Помилки на початку комунікації можуть звести всю справу нанівець. Потрібна інтуїція, досвід, освіта, здатність вибудувати найпершу важливу фразу, щоб людина потягнулася до тебе і повірила. І ще – основний наш закон – повна конфіденційність консультацій.
– Які у Вас мрії – професійні та суто людські?
– Мрії? У мене був дуже травмувальний рік, і якоїсь миті я раптом зрозуміла, що розучилася мріяти. Подумала, проаналізувала свій стан і все ж таки визначила, – я хочу побачити світ. Подивитися на Україну, що вистояла, витримала жахливі іспити. А щодо професійних мрій, – тут простіше.
Я люблю людей і мрію надати їм допомогу – якнайбільшу і багатьом. Одна з моїх пацієнтів недавно мені зробила чудовий комплімент: «Ви дуже красиво слухаєте»…
– Вибачте мені нетактовне питання. Ви згадали власний травматичний досвід, то чи здатен психолог допомогти собі сам?
– Мабуть, здатен. Але якщо триває процес проживання горя, туги, то нікуди не подінешся без цього. Будеш нести в собі всі фази біди, яким би спеціалістом ти не був. У першу чергу, ти – людина. І горе відчуєш, як усі. Може, навіть трохи складніше, оскільки на роботі ти не можеш показати емоції. Не маєш права. Якщо ти працюєш з людьми, то не можна перекладати на них власний тягар.
До речі, у випадках з важкими клієнтами, коли відчуваєш значну втрату особистого ресурсу, мені допомагають такі прості речі, як дивитися на вогонь свічки (а ще як додати полину – і тебе лікує терпкий запах), спостереження за водою (за можливістю виїхати на річку), хвилин за 10-15 вже відчуваєш полегшення. Більше вільного часу собі зазвичай дозволити не можеш.
Чого б Ви хотіли побажати людям?
– У першу чергу, хочу побажати, щоб люди пам’ятали, що таке людяність і залишались людьми. Психологічне здоров’я людини вимірюється ставленням до людей поважного віку, дітей та тварин. Це, як правило, досить вірна ознака людяності. То ж бережімо одне одного.
Розмовляла Ірина Уварова.
