Віктор Колодій: «Не буває такого “трафарету”, як нас вчили, зараз дітки люблять поторгуватись, посперечатись, висловити свою думку»

«Пильний погляд» продовжує  проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні герой нашого інтерв’ю – вчитель початкових класів ліцею №30 Віктор Миколайович Колодій. Про хлопчачі мрії та шлях до школи…через бульдозер; родину, де брат та сестри теж вчителюють; пораду від управління освіти: «походити по лівому берегу», а ще про випускників, що приходять у гості; різні підходи до дівчат та хлопців у вихованні; взаємодію з батьками школярів, де головне – бути чесним та важливість чоловіків-вчителів для освіти  – Віктор Колодій розповів в інтерв’ю для «ПП».

– Як починався Ваш шлях вчителя? Я так розумію, що у Вас велика, гарна династія педагогів. Чи був вибір взагалі, чи з дитинства все було зрозуміло: куди і як?

-Як, напевно, і кожен хлопчик, я спочатку хотів бути космонавтом. Пам’ятаю, ще Антоніні Гордіївні, моїй першій вчительці, казав, що обов’язково стану героєм! А потім ти дорослішаєш, розумієш більше, і бачиш, що космонавтика – зовсім не твоя справа. Якийсь час я хотів бути футболістом, завжди мріяв стати відомим гравцем. Але в старших класах поспілкувався з людьми, які були професіоналами, і зрозумів, що і там не все так просто.

А щодо династії… Я сам родом із села на Рівненщині (Володимирецький район, зараз Вараський). Я в гурті співав,  народному місцевому. І якраз ці хлопці закінчили Миколаївський виш, і я туди собі мріяв. Але коли мій старший брат пішов в РДГУ (Рівненський державний гуманітарний університет), він мене туди запросив. Коли я став першокурсником, він уже був на третьому курсі, все мені показав, і мені відразу захотілося до цього університету. Склав вступні іспити, мене прийняли, а брат усе зробив, щоб я жив з ним у гуртожитку.

Тож постійно спілкувався із хлопцями-старшокурсниками — «інформатиками», «фізиками», «трудовиками», і, знаєте, мені це дуже багато дало. Пам’ятаю свій перший реферат на першому курсі. Приходжу, прошу хлопців допомогти. Вони дають мені комп’ютер і кажуть свою улюблену приказку інформатиків: “Найкращий спосіб — метод тику. Поки сам не зрозумієш, як це працює, нічого не вийде”. І дійсно, вони навчили мене бути з комп’ютером на “ти”. Я і Windows переставляв, і багато чого іншого робив.

А наша професійна династія почалася з нас. Можливо, десь колись хтось і був педагогом, але перший з нас — це мій старший брат. Він зараз, до речі, директор школи у Більській Волі. Там одна з найавтономніших шкіл в районі — своя котельня, свій генератор. У цьому селі знаходиться Біле Озеро, відоме на всю Україну.

Потім, після мене, пішла до університету сестра, вона зараз моя колега — вчитель початкових класів та малювання. І наймолодша сестричка теж закінчила пед. Нас четверо в сім’ї: старший брат, я другий, і потім дві сестрички. І всі ми — вчителі.

Дуже дякую мамі з татом, вони завжди казали, що вчителі — це найбільш виховані, освічені люди. Кожен з батьків турбується про те, щоб у дитини була робота. Пам’ятаєте 90-ті роки? Мені було 7-8 років, коли зарплати не було, людям у нас давали зарплатню  кухлями, продуктами. Як татові дадуть мандарини в кульок — це ж було щастя! Вони переживали, щоб у нас завжди була робота. Після візиту до брата, коли я приїхав до нього в гості, я й сам захотів вчитись на вчителя.

– Ні про що не шкодуєте?

– Абсолютно! Вже 13 років працюю тут. Але шлях до школи був дещо складнішим, хоч і додав певного життєвого досвіду. Взагалі я ж не місцевий. Два роки після університету працював за кордоном на важкій техніці (екскаватори, бульдозери). Заробив кошти на квартиру, і ми з дружиною переїхали сюди. Дружині за кордоном сказав: “Я їду в Україну, якщо ти зі мною — я готовий в будь-яке місто”. Її сестричка жила у Кам’янському, ми поїхали, а вийшло так, що я заснув, коли ми переїжджали місто, а на лівому березі прокинувся — і от я у місті. Але тихо, заводів немає. Погостювали, і я вирішив: “Я тут житиму”. Ми купили квартиру та досить швидко переїхали.

Потім зробили ремонт, і я пішов в управління освіти. Заповнив анкету. Пам’ятаю, дуже гарна людина (не пам’ятаю імені) сказала мені: “З вашим дипломом пройдіться по лівому берегу, просто пройдіться по школах”. Я пішов у 29-ту школу, там сказали, що поки не треба. Потім у гімназію — не підійшов. Потім зайшов сюди (у свою нинішню школу). Зустріла мене директор Ірина Володимирівна Кардашова. Просто як своя душа! Вона каже: “Я вам обов’язково дам години, але поки — фізкультура в початкових класах. Вам підходить?”. Звісно, підходить!

– То Ви починали як вчитель фізкультури?

– Так. А потім звільнилася молода вчителька, яка вела 2 клас, і дирекція запропонувала мені взяти класне керівництво, бо іншого виходу не було. Я взяв 2-В клас. Почав працювати з ними. Пізніше Ірина Володимирівна каже: “Не візьмете і надалі  класне керівництво?”. Я взяв. Зараз мої перші випускники вже на третьому курсі навчаються. Приходять у гості, дуже приємно, вже дорослі люди.

Були кадети, які розійшлися по ліцеях і кадети, які зараз у 6-А класі. Тепер у мене дівчульки-хлопчульки — 2-А клас.

– Що найважче з Вашого погляду у роботі вчителя початкових класів?

– Найважче? Мабуть, те, що нас не завжди розуміють і дослуховуються. Маю на увазі Міністерство освіти та інші інстанції. Я ж голова первинної профспілкової організації ліцею. Багато працюємо з Іриною Павлівною Небосенко, головою міської профспілки освітян, готуємо багато звернень. От зараз трохи підняли заробітну плату, почули нас. Я член президії міської профспілки, і бачу, що місцева влада (і департамент освіти) нас чує, у нашому місті ситуація не така плачевна, як розказує брат про свою область. Хоча завжди хочеться, щоб було краще. Ми – прифронтова область, але працюємо з повною викладкою, і коли брат, телефоном розмовляючи, чує, як в нас  тривога лунає — каже: “Я зберу колег і привезу, щоб показати, як ви тут працюєте”.

–  Я маю на увазі специфіку професії. Чи легко любити дітей, чи легко спілкуватися з батьками?

– З дітьми зараз треба бути гнучким. Батьки моїх учнів — це люди мого віку і навіть молодші. Треба розуміти батьків, бути спільно з ними відповідальним. Не буває такого “трафарету”, як нас вчили, зараз дітки люблять поторгуватись, посперечатись, висловити свою думку. Одному можна сказати суворо: “Будь ласка, тихіше!”, а іншому так не скажеш, бо він замкнеться.

З батьками треба бути просто чесним. Про все вчасно повідомляти. Я завжди пишу батькам у групу. От був випадок — коли я свого кума хлопчика вчив. Ми після школи сперечалися, обговорювали ситуації. А зараз він каже: “Вікторе, ти завжди мав рацію”.

Батькам я на зборах завжди кажу: “Домовимось. Я не буду поганим дядьком тут, а ви — хорошими батьками вдома. Ми маємо гнути одну лінію у навчанні й вихованні. Якщо я щось роблю не так — телефонуйте, приходьте, обговоримо, щоб не було недомовок. Бо коли йде недомовка, можна накрутити себе так, що аж лишенько. Телефонують постійно, це добре.

– Можливо, питання вже не актуальне, але все ж. Що таке чоловік у школі? Чи є комплекси, адже це вважається жіночою роботою? Який вплив чоловіка на колектив, на батьків?

– Чоловіки в школі абсолютно потрібні! Комплексів ніяких немає. Сухомлинський Василь Олександрович — завжди його в приклад ставлю. Людина, педагог, директор школи!  Вважаю, що в школі має бути більше чоловіків. З хлопчиками й дівчатками по-різному треба. В мене ж випуск був: 8 дівчаток і 17 хлопчиків. А потім кадети — самі хлопці. Їх треба було обійняти, підтримати, коли йшли в ліцеї. Іноді треба по-чоловічому сказати: “Сів, написав!”, таке іноді жінкам важко. До того ж багато у школі суто фізичної роботи. Чоловіки однозначно потрібні.

В нашій школі нас мало: шестеро чоловіків на 90 осіб персоналу. Це важко. Жінкам теж було б легше, якби чоловіків було більше. Але чому не йдуть до школи чоловіки? Бо молодь розуміє, що простіше і швидше заробити гроші деінде, а не в школі. Багато хто хоче вчителювати, але приходять на мізерну зарплату. Це відлякує. Але все перераховується — стаж, категорії, атестації. Треба мати перспективу і хотіти працювати.

– Діти змінилися за ці 10-15 років?

– О, дуже! Зараз дітки більше себе жаліють. От щодо фізкультури: їм важко. Просто треба трохи адаптувати їх, щоб вони більше рухались. Багато сидять у смартфонах. Дивишся на перерві: хтось бігає, а більшість сидять у телефонах. У нас в класі ми запровадили правило: телефони складаємо в коробочку. Кому треба зателефонувати — бере. Інакше зір втрачають. У мене є досвід із власним сином, про який батькам розповідаю обов’язково. Тут ми знайшли спільну мову. Я вчу дітей бути м’якшими. Бо ж буває: підставив підніжку, це секундна слабкість, але може бути біда, травмпункт. Треба завжди розмовляти, пояснювати.

– Про що Ви мрієте?

– Про мир. Більше ні про що. Коли ми були на онлайн-навчанні… пам’ятаю, ще за коронавірусу думали, що це не навчання. А зараз, під час війни… Це дуже страшно, коли діти в підвалах. Тільки миру хочеться. Аби дали нам спокійно жити, і ми з усім розберемося, усе добре налагодимо. Бо маємо досвід, бо пройшли важкі випробування. Наші діти й вчителі заслуговують на краще.

Розмовляла Ірина Уварова.