Тарек Ель Хадж: «Часто буває, що люди самі свідомо купують власні травми, платять немалі гроші, щоб їх отримати»

«Пильний погляд» продовжує серію публікацій про сучасні методи лікування, новітнє обладнання та доступність послуг вторинної медичної  допомоги (спеціалізованої) у нашому місті.Нагадаємо, що вторинна медична допомога  надається лікарями – вузькими спеціалістами, – та медичними закладами, які мають відповідну спеціалізацію та забезпечують більш кваліфіковану діагностику, лікування та реабілітацію. Вона включає консультації, діагностику та лікування більш складних захворювань, травм та патологічних станів, які не можуть бути вирішені на рівні первинної медичної допомоги. Сьогодні наш співбесідник – лікар ортопед-травматолог КНП КМР «Міська лікарня №9» Тарек Ель Хадж.

 – Як складався Ваш шлях до професії?

 – Медицина – це наша сімейна традиція. У мене батько – лікар, дядько – лікар, медициною займаються мої брати та сестри. Нас шестеро дітей у сім’ї: чотири хлопчики і дві дівчинки — усі лікарі. Один судинний хірург, другий онколог, далі – уролог, педіатр, рентгенолог, – вся сім’я – лікарі, і цього  хотіли всі.

І я з малого віку ж ходив з батьком в лікарні, бачив важку цю роботу, але вирішив пов’язати свою долю саме з нею,  як і мої діти зараз. У мене троє дітей, двоє вже навчаються у медичних навчальних закладах, наймолодша донечка щойно вступила до медичного ліцею.

– То Вам легко буде відповісти й на друге запитання. Що головне для Вас у професії лікаря?

–  Що головне? Головне і найперше — це результат. Я вам скажу чесно, важливо отримувати задоволення від цієї роботи, яку ми робимо, розумієте? А задоволення виходить, звісно, коли бачиш свій результат – вилікувані пацієнти, їх відновлені рухи та радість здорового життя. Ось це головне в цій професії, найголовніше.

– Спеціалізацію травматолога Ви обрали ще у ВНЗ?

–  Ні. Потім. Спочатку  хотів бути хірургом.  А коли пішов до інституту, шість років відучився, до того ж  проходив практику у  лікарнях, і поступово почали змінюватися мої погляди на майбутню справу, за підсумком і обрав спеціалізацію травматолога, тому що…  травматолог — це ж теж хірург, тільки більш універсальний.

–  І скільки років уже працюєте?

– Я закінчив Дніпропетровську медакадемію у 2004 році, далі інтернатура, магістратура… Ось виходить з 2004 року.

-За Вашими спостереженнями й за Вашою статистикою, хто більше схильний до травматизму – люди похилого віку чи молодь; жінки чи чоловіки?

– Це треба брати характер травми. Припустімо, перелом шийки стегна, це більше характерно для літніх людей, переважно жінок. А візьмемо такі ураження, як травма колінного суглоба, зв’язок, меніску — це частіше молоді спортсмени.  Перелом руки, променю в типовому місці — ось вік поважний, часто буває у зрілих жінок. Сказати конкретно –  складно, розумієте? Тому що для кожної травми є свої особливості.

Пацієнтам я б сказав:  треба себе берегти в першу чергу. І завжди можливо запобігти захворюванню, у тому числі й травмуванню, ніж його лікувати. Тому що, на жаль, будь-яка травма може по собі залишити наслідки довічно. Буває, що у молодому віці людина може отримати травму, але наслідки у неї будуть потім, у віці.  Не треба купувати собі травми та наслідки. Ми ж часто собі самі купуємо травми, і робимо це цілком свідомо.

– Так, мабуть, починаю розуміти:  купуємо мотоцикл – купуємо травму, а далі – самодіяльні ремонти…

– Так. А ще – спорт, тренажерні зали… Якщо діяти неакуратно, непрофесійно, то можна багато біди собі наробити, ганяючись за м’язами, тягаючи гантелі та все інше.

– Щось змінилося у Вашій роботі у зв’язку з війною?

– У зв’язку з війною люди стали більш тривожними, необережними. А із самими військовими, яких в Україні лікують не з 2022 року, а ще з 2014-го, коли  з’явилися перші поранені, це був, звісно, стрес, тому що ж ніхто не знав, як що робити, розумієте? Звісно, зараз досвіду стало більше, але краще б здобували цей  досвід на іншому. Але, звісно, зараз багато чого змінилося, особливо  у травматології, з’явилися нові методи та правила.

 – Чи всім травматологи зараз забезпечені у лікарні?

-Так, слава Богу, все необхідне маємо. Вдячні усім, хто підтримує нас, тому що в наш час,  враховуючи ситуацію в країні, фінансову,  воєнну і все інше,  я вам скажу про забезпечення,  як у нас кажуть у травматології –  «відповідає часу і тяжкості». Обладнання сучасне є, проведені гарні ремонти – працюй, лікуй, роби свою справу гідно.

– Є у Вас мрії щодо майбуття?

–  Мрія? Так. Щоб війна закінчилася. Ось це найголовніше. Щоб війна закінчилася, щоб діти жили  мирно, могли спланувати своє майбутнє. Діти в цьому живуть уже довго, і їхнє дитинство практично вкрадене. Мрію, щоб більше ніхто не страждав, ніхто не плакав: ні матері, ні батьки, ні дружини, ні діти. 

Ось найголовніше –  мирне небо над головою. Всього іншого можна досягти потім.

Розмовляла Ірина Уварова.