Сергій Гузь: «Обман навіть з благородною метою це дуже небезпечно і наштовхує людей на безпосередні ризики»

«Була зима, було холодно і нічого було їсти. У кишені залишалися гроші на один батон, а серед відкритих вакансій у місті – лише кур’єр, або журналіст» – згадує про свій прихід у журналістику керівник інформаційного агентства «Пильний погляд» та член Комісії з журналістської етики Сергій Гузь. Понад тридцять років тому в професію його привела чиста випадковість, але сьогодні він залишається в ній через принципи, які під час війни стали небезпечними для життя. Про те, як це – працювати на межі кримінальної відповідальності за правду про мобілізацію; чому українські медіа масово замовчують реальність, обираючи самоцензуру та де межа між журналістикою та пропагандою, а ще про виклики, страхи та виживання професії в умовах війни Сергій Гузь розповів в інтерв’ю для наших читачів.

 – Сергію, ви в журналістиці давно і застали різні часи – від політичної цензури до військової. Наскільки по-різному люди сприймають новини?

– За радянських часів існувала жорстка цензура з того, що можна і що не можна повідомляти в медіа. Потім наступила «відлига», в період якої з’явились незалежні медіа, що вже після незалежності самої України вибились вперед та завоювали довіру аудиторії.  У 2000 році Леонід Кучма намагався встановити контроль над інформаційним простором. Влада давала вказівки що, як і де висвітлювати. Але журналісти тоді більш-менш протистояли системі й у 2004 році почали великий бунт проти цензури.

Сьогодні ж ми маємо справу з іншим викликом — поколінням інтернету та соцмереж. Якщо говорити про молодь, то років 30 тому – більшість молоді читали газети й через це цікавились змістовнішою інформацією. Зараз ми маємо покоління інтернету та соцмереж, таких як «ТікТок», що дуже сильно деформують журналістику. Ця аудиторія більш цікавиться якимось класним роликом, кліпом, коротеньким повідомленням в соцмережах, аніж новинною стрічкою. Таким чином молодь відчуває себе частиною інформаційних процесів, але це відчуття, насправді, є дуже штучним.

 – У 2017 році вам підпалювали автомобіль за професійну діяльність. Чи не боїтесь Ви більш бурхливої реакції від людей під час війни?

– Боюсь, всі бояться. Це саме той досвід, якого я нікому не побажаю. Окрім загальновідомих фактів про підпал – мені двічі погрожували розправою. Одного разу мені пообіцяли, що відріжуть голову.  Я тоді пішов писати заяву в поліцію, але, на жаль, жоден з озвучених мною випадків не був належним чином розслідуваний, винних так і не встановили. Такі ситуації, безумовно, впливають на роботу журналіста, адже слова про розправу йдуть не тільки у мою сторону, а й у сторону моєї сім’ї. Зараз треба бути обережнішим і рахуватись зі всіма обставинами, адже держава зараз не здатна врятувати від подібних випадків.

– Були інші відомі Вам напади на журналістів в Кам’янському?

– Більше, ніж ви можете уявити. У нас у 2017 році було п’ять нападів на різні редакції в місті. В той час підірвали гараж головному редактору газети «Событие сегодня» Михайлу Балтаксі та редакцію газети “Событие”, яку очолювала Олена Михолажина. Закидали пляшками з запальною сумішшю місцеву типографію. Спалили автівку покійного вже Станіслава Милославського. Тобто випадків справді було багато. У своїй редакції я навіть писав заяву до СБУ, тому що вся ситуація нагадувала масове залякування журналістів. Потім виступав з цим питанням у Верховній Раді України й Генеральний прокурор обіцяв, що все розслідують. Але, жодний випадок не був взятий до уваги й доведений до кінця.

 – Багато хто зараз в’їжджає за кордон. Чи були у Вас такі думки?

– Так, вони майже у всіх були. По-перше, це питання безпеки, а по-друге, специфіка професії.

Для журналістів складність полягає в тому, що через війну працювати стало важче, цензури і обмежень стало набагато більше. Сама спільнота поділилась на тих, хто залишається вірним професійним стандартам і тих, хто став «інформаційними воїнами», поширюючи українську пропаганду. Здавалося б, українські пропаганда – це нормально і допустимо від час війни, але ці люди – вже не є тоді журналістами. В умовах, коли ти маєш або закрити рота, або бути пропагандистом, то очевидно, що вибір для багатьох невеликий.

Якщо ти не хочеш робити ні першого, ні другого, то інший шлях – виїхати за кордон. Але нас насправді не дуже там чекають. Особливо, якщо ти досвідчений журналіст старше 50 років, то не так легко знайти роботу за професією, адже треба майже досконально знати іноземну мову.

Не зважаючи на такі думки та численні виїзди за кордон у відрядження, я все-таки лишаюсь вдома, в Україні. Я сам обрав собі шлях не мовчати, але й не казати дезінформації. Намагаюсь знаходити варіанти, як доносити об’єктивну інформацію людям. Хоча, звичайно, і вимушений рахуватись з новими законами та обмеженнями.

– Де, на Ваш погляд, більше права голосу: за кордоном чи в Україні?

– Насправді зараз для українського журналіста більше можливостей розповісти об’єктивну інформацію в закордонних медіа, ніж в українських.

В українських медіа дуже велика самоцензура. Багато медіаредакцій підігрують урядам, певним політичним силам або загалом вважають, що зараз неправильно критикувати уряд, бо йде війна. Оскільки закордонні медіа прагнуть отримати об’єктивну інформацію, то дуже часто просять мов «Будь ласка, пишіть нам об’єктивні відомості без пропаганди». Якщо ти живеш, працюєш в Україні, то ти для іноземців є майже першим джерелом з подій, що зараз відбуваються.

 – Які канали, на Вашу думку, є найбільш політизованими зараз?

– Практично всі. Зараз майже кожне медіа політизоване в тому сенсі, що так чи інакше грає в інформаційну війну. Вони намагаються протистояти дезінформації, яка йде з росії або виникає всередині України. Через це дуже важко знайти медіа, де можна надрукувати правдиву інформацію.

Якщо говорити конкретно, то згадаємо початок 2023 року. Тодішнього ще радника офісу президента Олексія Арестовича звільнили тільки за те, що він сказав, що мов російську ракету, що впала на будинок у Дніпрі, могли збити наші ППО. Він повідомив, що катастрофа – наслідки роботи українських збройних сил. Про це розповідати не можна. Але ж будь-яка людина розуміє, що як щось вилетіло в небо – то воно обов’язково впаде на землю. І всі перехоплювачі, якими ми намагаємось збити російські “Шахеди” чи дрони також кудись прилітають, в тому числі й на будинки. Хоча всі й так знали цей факт – оголошувати його назагал так ще й в медіа – не можна.

 – Ви були ментором проєкту «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України», розкажіть про нього.

– Цей проєкт ми задумали з моїми британськими колегами з видання “Open Democracy”, яке дуже багато писало про розвиток демократії, в тому числі й серед пострадянських країн: України, Казахстану, росії та багатьох інших. Проєкт створювався на журналістські гроші, компанія виділила кошти для українців, які розповсюджують новини в прифронтових регіонах. Таких як наша Дніпропетровщина, для того, щоб ті могли підготувати матеріали на важливі суспільні теми, які обходять місцеві медіа.

В реальному світі ти можеш зробити класний матеріал, але не отримати за нього ніяких грошей. Таким чином ми запропонували 10 невеликих грантів, щоб показати журналістам – що табуйованих тем не існує. Більшість матеріалів стосувались проблем притягнення до відповідальності тих, хто підозрюється у співпраці з російською окупаційною владою. Також деякі з учасників писали про тему мобілізації, як була організована робота місцевих влад в перші дні війни, які проблеми з цього виникали й так далі. З однієї сторони це саме ті теми, які треба висвітлювати, але дуже багато ситуацій було, коли за поширення таких статей могли притягнути до відповідальності.

Нашою метою було підштовхнути колег по професії до того, що можна писати й на «заборонені» теми. З друком новин проблем не було, ми показували, що публікувати можна все і це нормально, тільки треба робити це професійно.

 – На Вашу думку, цей проєкт був успішним?

– На той момент ми не планували робити його довгостроковим, бо тоді ще ніхто не знав скільки буде тривати війна. Коли ми реалізували проєкт, стало питання про те, де шукати гроші, щоб далі його фінансувати. Оскільки ми не займаємось повноцінно грантами, то вирішили не сподіватись далі на їх отримання. Бо гранти, які заходили в Україну – розподілялись через великі журналістські організації, які й мали надавати кошти. Але, на жаль, зараз більше фінансують патріотичні, а не правозахисні речі. Тому що коли людина пише про невиправдане розслідування, хибні звинувачення у колаборації з росією це, все ж таки, більше правозахисна тема.

 – Чи доводилось Вам висвітлювати випадки жорстокої мобілізації?

– Захищати права людей в Україні – завжди невдячна тема. Ви подивіться насправді скільки ми бачимо в інтернеті щоденно повідомлень про порушення права людей під час мобілізації. У нас був досвід в редакції, коли ми писали про одного кам’янчанина, якого незаконно мобілізували з побиттям у Чернівцях. Він в результаті опинився в лікарні, в комі. Зараз чоловік не служить, але його зробили інвалідом. Саме в той момент ми витримали шквал хейту на тему того, що ми підриваємо мобілізаційний процес. Оце справді був ризик. Ми були буквально на межі від кримінальної відповідальності. Тому ці теми висвітлювати правильно, але дуже-дуже важко.

Коли я займався цією темою, то мені вдалось комунікувати з представниками відділу ТЦК, куди потрапив цей кам’янчанин. Вони, своєю чергою, не завжди відповідали на дзвінки, кидали слухавки чи взагалі відмовлялись відповідати. Однак додзвонитись можна, можна налагодити комунікацію і трохи врівноважити ситуацію. Не дивлячись на те, що можливості у журналістів є – ніхто все одно не підіймає такі теми в медіа, адже якщо багато про це говорити, то будемо ніби «підривати» мобілізацію.

Тому так, краще хай невідомі в масках хапають людей на вулицях і кидають в машини – це  ж нормально і допомагає виконати план, чи не так? Такою системою підривається фундаментальна довіра людей до держави й ті, хто замовчують такі теми, приховують реальний стан речей – підривають майбутню Україну. І я так кажу не тому, що хочу зірвати мобілізацію, а тому, що бачу в цьому довгострокові наслідки для прав людини в країні.

– Заборона російської мови – за чи проти?

– Я згоден з тим, коли держава обмежує використання російських інформаційних продуктів, таких як: російські медіа, пропагандистські фільми, кліпи. Але коли держава намагається обмежити можливості людей використовувати російськомовний, але український контент – в мене виникає питання: «а для чого?»

У нас є мільйони російськомовних українців, які краще сприймають інформацію цією мовою. Якщо це український культурний продукт, який допомагає людям краще зрозуміти потреби держави, то в чому проблема?

Проте ми бачимо, що регіональні органи влади почали обмежувати зараз використання російської мови в публічному просторі, попри те, що це є порушенням конституції, закону про мову, продовжуючи список аж до європейського законодавства.

Як мінімум це є базовим недотриманням прав людини.

Якщо я починаю писати в медіа щось на тему обмеження російської мови, то можу почути у свою адресу фрази «Ага, значить ти російський пропагандист? Вали собі в москву, там тобі буде цієї мови багато». Але чи є ці фрази насправді справедливими?

– Яке порушення Ви, як член Комісії з журналістської етики, вважаєте найнебезпечнішим під час війни?

– Неперевірена інформація. Обман навіть з благородною метою це дуже небезпечно і наштовхує людей на безпосередні ризики: бути пораненим, опинитись в окупації чи взагалі загинути. Зараз часом трапляються ситуації, коли українські медіа стверджують про наші успіхи на фронті, але потім населений пункт, про який пишуть, опиняється в окупації. В тому місті N або десь поряд були люди, які вірили офіційним повідомленням медіа про наші успіхи. За тиждень чи інший час місто опиняється під окупацією і всі ті, хто повірив новинам – опинились в небезпеці. Тому брехня та пропаганда  – найбільша шкода. Вона створює хибне розуміння того, що відбувається в реальності

Багато хто вважає, що найбільший гріх журналіста – продажність. Але коли журналіст пише замовну статтю для якогось політика, де в самій статті розказує всю правду про нього – то погано, що він це висвітлення робить за гроші, але хоча б не шкодить людям. А от коли журналіст робить те саме, але бреше про цього політика, розказує про чесноти, яких не існує – тоді цим матеріалом робить шкоду. Тобто брехня – це найголовніше етичне порушення, яке можуть зробити журналісти.

 – Чи порекомендували б Ви підліткам вступати на журналістику в умовах сьогодення?

– На це треба чесно відповісти. Коли мої близькі звертаються з цим питанням, то я кажу, що ні – не варто відправляти на журналістику своїх дітей, тому що ця професія переживає зараз величезну кризу. Я не можу сказати, що у журналістики немає майбутнього. Просто якщо хтось з молодих людей справді хоче бути журналістом в тому сенсі слова, яке ми бачимо в кінофільмах, коли журналіст мужньо розповідає суспільству правду, то треба бути готовими, що це дуже важка робота. Це емоційно складно і може викликати наслідки, коли ти опиниєшся сам на сам проти громадськості і хочеш розповісти реальність, то вони всією своєю силою будуть на тебе тиснути.

В жодній країні світу немає журналістики як «загальновизнаної мега крутої професії». Багато хто не любить журналістів  і вважає їх брехунами, скандалістами або безвідповідальними людьми, які не дбають про інтереси країни. Але багато чого залежить від самого суспільства: хоче воно знати правду про те, що відбувається, чи обере для себе тільки рожевих поні навколо серця?

Розмовляла Софія Корень, студентка ф-ту журналістики ЛНУ ім. Івана Франка