Руслан Коломієць: «Жінки великі розумниці, прекрасні педагоги, але і чоловіки мають щось нове принести до школи»
Вчитель математики ліцею №19 з Кам’янського Руслан Коломієць нещодавно переміг в обласному етапі конкурсу «Учитель року-2026». Для молодого педагога з поки що не дуже великим стажем роботи у школі – це значне досягнення. Про спільний з бабусею підробіток нянькою, повагу до малих та життєві виклики сьогодення, поєднання геометрії і патріотизму, а ще про співи в укритті та особливу роль вчителя-чоловіка у школі Руслан Коломієць розповів в інтерв’ю для «Пильного погляду».
– Розкажіть, як стали вчителем, чи була це омріяна справа і чому обрали саме математику?
– Сам я – з Кам’янського, тут виріс, вчився у 10-й школі до 9 класу, а потім вступив до Наукового ліцею. Важко було вчитися, але здобував знання наполегливо – завжди любив пізнавати нове, а труднощі сприймав як виклик, що неодмінно треба здолати. Після ліцею вступив до Дніпропетровського національного університету, і питання було таке; що я вмію, що я знаю, чого хочу від життя? Упевнився, що математика — це моя справа і любов, вона завжди мені подобалася і я поринав у неї повністю. Закінчив виш, вчився добре. Дуже класні вчителі були.
І знову питання: а що далі? Хочу знов вчитися. Закінчив аспірантуру – вже в іншому інституті, і не математика була основною, а більше фізика: двигуни та електроустановки. Це був Інститут технічної механіки Національної академії наук України.
Згодом вирішив присвятити себе школі. Як то кажуть, сімейне коріння перемогло – бабуся моя 40 років працювала в дитячому садочку і, навіть коли вийшла на пенсію, вона часто брала «підробітки» додому. То я няньчився з дворічними – трирічними малюками, казки їм розповідав. Бабуся чесно ділилася заробітком, до того ж привчила щиро любити дітей, поважати дитинство.
А школа – це особливий світ – завжди щось нове, небуденне. Ти вчиш дітей не лише математиці, а системного мислення, виховуєш через повагу до науки та її величезної історії з видатними й дуже цікавими особистостями. А діти вчать тебе терпіння, щирого ставлення до світу, повазі до особистості, навіть якщо вона лише формується.
Бути причетним до цього, особливо у такі тяжкі часи, як зараз – це знову ж і вагомий життєвий виклик, і мета, що надає сенсу життю.
— Перейдемо тепер до Вашої перемоги у конкурсі. Ви працюєте у школі не так багато, то про великий досвід не доводилося говорити. То ж покладалися на новації?
— Взяти участь у конкурсі на звання учителя року мені запропонувала директорка ліцею №19 Вікторія Володимирівна Орлата: маєте спробувати себе, подивитися, на що спроможні. Я чесно вам скажу, не очікував досягнення високих місць. Спробував – і неочікувано увійшов до десятки кращих на обласному рівні. Думаю: ох, цікаво. Потім потрапив до п’ятірки кращих і тут уже включився змагальний азарт, з’явилася впевненість, що зможу подолати будь-які випробування, тим більше, що була чудова допомога від усіх, до кого звертався.
Я відчував підтримку і коханої людини, і допомогу директора ліцею. А найбільшу роль на підготовчому до конкурсу етапі зіграла моя перша вчителька математики з гімназії №10 Підберезна Ірина Володимирівна. Прийнявши рішення про участь у конкурсі, найперше звернувся до неї. Кажу: Ірина Володимирівна, я до вас, чекайте в гості. Бо знав, що це спеціаліст від Бога, і вона мені точно зможе допомогти у підготовці до конкурсу. Завдання були досить складними, – коли увійшов до п’ятірки кращих, то був п’ятим, але відкритий урок показав, що дійсно я дещо вмію, здатен зацікавити учнів.
А щодо новацій, скажу так: в усі часи, – а я це відчуваю і зараз, – вчитель має залишатися провідником до світу науки, до світу знань. І саме твої знання, здатність постійно вчитися самому – народжують цікаві методики, новітні підходи до викладання математики таким чином, щоб вона залишалася цікавою та улюбленою усе життя. І тобі цікавою, і учням.
Все ж, посівши перше місце на обласному конкурсі Учитель року, був приємно здивований. Емоції важко описати: у першу чергу, звичайно, приємні, та згодом прийшло розуміння, що мені треба ще дуже багато працювати. І загалом – по життю, і для того, щоб гідно виступити на Всеукраїнському рівні у конкурсі Учитель року у своїй номінації. Тому роботи попереду багато, буду старатися, все, що у моїх силах, і понад них – зробити. Лише завдяки саме «понад сили», хоч трохи понад, і здобуваються перемоги.
— То що було для Вас найважчим?
— Звичайно, це суто педагогічні моменти: методика викладання, проєкти, майстерка. Такі речі все-таки для мене є ще складними, бо дещо бракує досвіду.
— Що таке майстерка?
— Майстерка – це етап конкурсу, де ти показуєш рівень своїх вмінь. Всі учасники онлайн демонстрували власні ноу-хау у сфері викладання. Хтось опанував поєднання 3D – моделювання з математикою, хтось економіку з математикою пов’язав. Я зробив акцент на соціальних питаннях, розвитку громадянських і соціальних компетентностей.
— А як це можна пов’язати з математикою, через формули перерахунку пенсій чи тарифів?
— Ну, не виключено і це – як один з варіантів. Але соціальний аспект я беру масштабніше: це і патріотизм, – а він присутній навіть тоді, коли ми шукаємо по карті відстані між містами й бачимо, наскільки країна наша велика, могутня. Це і виховання взаємоповаги, коли ми часто об’єднуємося в групи, виходимо на подвір’я нашої школи, де я показую геометрію навколо нас.
Кажу: бережіть навколишнє середовище, дивіться, ось там дерево росте, давайте подивимося, як можна знайти кут між деревом та його проєкцією на землю, і так далі. Тобто, намагаюся зв’язати дійсно математику з навколишнім життям, навчити дітей поваги до нього, взаємоповаги та самоповаги.
І намагаюся приділити увагу кожному. Знаєте, це буває досить важко в наш час, але завжди пам’ятаю – кожна дитина – особистість. Хоч не кожен, на жаль, стане математиком, а може і на щастя… Але розвивати певні компетентності, вміти рахувати, розуміти системність світу, розв’язувати складні задачі – важливо для кожного з нас.
І я охоче підтримую будь-які гарні дитячі починання. Хтось малює, бачу, на полях зошита, думаю, о, це гарні малюночки, і пропоную: давай окремий заведи зошит, можеш на перерві помалювати. На математиці – вся увага математиці. Хтось, чую, співає під час перерви або в укритті, то я можу підспівувати навіть йому. Тобто в такому дружньому середовищі й повинні рости наші діти. Вони не мають когось боятися, тремтіти перед учителем або тривожитися з приводу надмірного контролю. Мають відчувати, що я завжди допоможу.
Так, вони повинні самі готуватись, самі задачу розв’язувати, та якщо виникають питання, вони підходять, я з ними охоче спілкуюсь і ми налагоджуємо корисний взаємозв’язок. Тобто, я завжди відкритий до спілкування. Часто діти пишуть мені у месенджери, але до дев’ятої вечора. Далі вже я відпочиваю, вибачте, є особистий час.
— Чоловіків у школі в усі часи бракувало, Ваше відношення до такого явища, і чи стане це новим трендом нового часу?
— Звичайно, відношення позитивне. Абсолютно позитивне. Скажу вам так, і жінки вміють, і чоловіки вміють добре виховувати прекрасних людей.
— Чи не відчуваєте Ви якихось комплексів? І яким Ви бачите майбутнє?
— Не те, що не відчуваю комплексів. Я бачу пріоритет чоловіка в освітній сфері з тієї причини, що чоловік має свої певні можливості, бачить світ, можливо, трошки інакше, ніж жінка, і може принести щось нове у розвиток дитини й школи в цілому. Я вважаю, взагалі, повинно бути 50 на 50.
Єдине, що цьому поки заважає, – і це проблема, яку треба озвучувати, – фінансування освіти. Чоловікам невигідно працювати в школах, просто невигідно. За нинішніх умов, він не зможе забезпечити гідний рівень життя собі й своїй родині, бо чоловік відповідає і за своїх близьких також. Тому чи я бачу чоловіків в школі? Так, і я хотів би, щоб їх було більше.
Жінки великі розумниці, прекрасні педагоги, але і чоловіки мають щось нове принести. Чоловік у школі наразі – це перевага для закладу. Чим більше чоловіків, причому високого рівня знань, можливо, навіть зі званнями, кандидата або доктора математичних чи філософських наук, неважливо, – це дуже високий стимул і плюс для школи.
— Про що Ви мрієте зараз?
– Я хочу розвивати школу. Хочу, щоб діти йшли, не стільки в розкішні кабінети, а до розкішних вчителів. Тому що не стіни красять, а саме розум і майстерність вчителя, його вміння викласти предмет, дати його цікаво, привести до поставленої мети, чітко розуміти цю мету, розуміти потреби кожної дитини в їх віковому діапазоні. Хотілося щоб більше фінансування було. І насамперед цінувалася робота вчителя.
На жаль, сьогодні я бачу, що і поваги до вчителя стало менше, не лише фінансування. Це доволі складна суспільна проблема, яку доведеться долати роками.
— Ви ж тепер не вчителі, а надавачі освітніх послуг. То можливо, і у зміні назви криється щось зневажливе…
— Так. Вчитель повинен бути авторитетом. Вибачте, будь ласка, але якщо людина присвятила понад половину свого життя навчанню і продовжує навчатися впродовж всього життя, то заслуговує на повагу, на розуміння, якою нелегкою працею все це дається.
Якщо формується відношення, що вчитель це той, хто надає якісь послуги, тоді не питайте вчителя, чому маємо те, що маємо. Це значить, використовуючи логіку авторів назви професії «надавачі послуг», я просто надаю послуги, хтось ними скористався, хтось ні…
І виховання повинно бути. Педагог – це не лише вчитель, педагог – це той, хто навчить і виховає дитину, а якщо батьки це повністю перекидають на нас, а нам це не прописано, то хто ж буде займатися вихованням дітей? Батьки відмовляються, кажуть, це привілей вчителів, вчителі кажуть: ми виклали предмет, поставили оцінки, виявили рівень знань і засвоюваності інформації… Я вважаю це неправильно.
Ми всі повинні виховувати дітей, і батьки, і вчителі. Тільки в синергії, тільки у взаємоповазі й розумінні ми досягнемо успіху.
Я намагаюсь своїм прикладом просто показати, що можна працювати щиро, відверто, з повагою до учнів і виховувати в них любов, як до Батьківщини, так і до вчителів, і взагалі до будь-якої роботи, яку б вони не робили. Тобто, роботи маса.
Мені страшно, що йде війна, і немає можливостей займатися всім, що заплановано. На цьому тлі треба перестати сваритись за всякі дрібності. Ця війна показала, наскільки важливо цінувати один одного, цінувати кожен день нашого життя, бути вдячними всьому, навіть найменшому. То ж ми продовжуємо працювати, рухатись, продовжуємо виховувати гідних синів і доньок нашої держави, любити Україну, шанувати воїнів і їх пам’ять. І я розумію, що ми завдячуємо саме їм тим, що ми можемо тут зараз в такий час вчити дітей. Мені це дуже-дуже болить. Але я думаю, впораємось: «Борітеся, поборете, вам Бог помагає».
Це й про нашу незламність, віру та волю.
Розмовляла Ірина Уварова.
