Магія, гріх та містика козацької доби: у Кам’янському відбулася гучна прем’єра містерії «Вій»
4 червня на Основній сцені Академічного музично-драматичного театру імені Лесі Українки відбулась офіційна прем’єра містерії «Вій» за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя. Постановку здійснив відомий український театральний режисер, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк. Напередодні, 3 червня, відбувся допрем’єрний показ для місцевих журналістів, блогерів та лідерів думок. Редакція видання «Пильний погляд» побувала на обох показах, аби на власні очі побачити масштабне театральне видовище, про яке вже говорить усе місто.
Автор: Віталій Доброгорський.
Творчий тандем, перевірений часом
Для режисера Сергія Павлюка «Вій» став 156-ю виставою у творчому доробку. Театрали Кам’янського добре пам’ятають його попередню грандіозну роботу на нашій сцені — драматичну інсценізацію «Матінка Кураж та її діти», яка принесла театру заслужену перемогу на престижному регіональному конкурсі «Січеславна».
Нова зустріч режисера з трупою Театру ім. Лесі Українки лише підтвердила: між постановником і колективом існує абсолютна творча довіра. У виставі задіяний майже весь акторський склад, який під керівництвом Сергія Павлюка продемонстрував найвищий рівень професіоналізму. Чергова робота майстра вразила глядачів своєю масштабністю, художньою силою та монолітністю.
Велична постановка майстерно поєднала драматичну гру із заворожуючою хореографією, проникливими вокальними партіями та вишуканими декораціями, які буквально оживали на очах. Кожен епізод тримав залу в напрузі, занурюючи глядача в містичний світ гоголівської України.
Два дні — два різні всесвіти: акторські склади
Особливістю двох показів стало те, що 3 та 4 червня головні ролі виконували абсолютно різні акторські склади. Це подарувало дивовижний ефект: навіть знаючи сюжет, дивитися обидві вистави було однаково цікаво, адже кожна пара виконавців привнесла в історію власні унікальні емоційні відтінки.
Під час показу для преси, який відбувся 3 червня, роль філософа Хоми Брута виконав харизматичний Руслан Таран, а образ підступної й звабливої Панночки втілила Аліна Балагара. У ролі старої Відьми глядачі з великими труднощами, через надскладний пластичний грим, упізнали заслужену артистку України Світлану Сушко.
Натомість на офіційній прем’єрі, 4 червня, тягар ролі Хоми режисер довірив Івану Чебану, який зіграв свого персонажа на неймовірному емоційному надриві. Образ Панночки цього вечора приміряла Анна Макєєва, додавши героїні особливого драматизму і навіть ліризму, а Відьму блискуче виконала заслужена артистка України Юлія Жиліна.
Окремо варто виділити потужну роботу улюбленця публіки, заслуженого артиста України Олега Волощенка. Його Сотник — це сильний, мужній, владний чоловік, який опиняється абсолютно беззахисним перед страшним горем: втратою єдиної улюбленої доньки. Акторська присутність Волощенка на сцені тримала колосальний масштаб трагедії.
Команда творців: звук, рух та автентика
Разом із Сергієм Павлюком над виставою працювала зіркова команда постановників. За пластичне вирішення та складну хореографію відповідав відомий херсонський балетмейстер Юрій Бусс. Сценографію створило відоме подружжя художників із Черкас: заслужений художник України Сергій Ридванецький (декорації) та Наталія Ридванецька (костюми).
Музичне тло містерії — це окремий шедевр. У виставі звучать гіпнотичні композиції етногурту «ДахаБраха», автентичні мотиви лірника, бандуриста та військовослужбовця ЗСУ Вадима Шевчука, а також заворожуючі запіви церковного дитячо-молодіжного хору «Відлуння» катедрального храму Пр. Трійці з міста Дрогобич (керівник Надія Бунь). За вокальну підготовку наших акторів відповідали хормейстер із Полтави Аліна Зінченко та незмінний репетитор з вокалу нашого театру Ірина Шульга. Цей багатоголосий спів буквально приникав у саму душу кожного глядача.
Костюми як дзеркало епохи
Складні, історично правдиві та водночас глибоко символічні костюми стали важливою частиною атмосфери. Як розповіла після показу художниця по костюмах Наталія Ридванецька, перед нею стояло завдання зробити одяг не просто красивим, а перш за все функціональним для динамічної дії на сцені:
«За основу ми взяли козацьку добу, але костюми все одно стилізовані. Знаєте, нас у школі колись вчили за радянською системою: мовляв, у бідної української жінки була ледь не одна сорочка на всі випадки життя. Це міф. Якщо в людини була одна сорочка, це означало лише те, що вона лінива й не працювала. Наші предки багато працювали: сіяли льон, коноплі, пряли, ткали й вишивали. Навіть дівчину заміж не брали, якщо в неї не було повної скрині сорочок.
Ми намагалися зберегти автентичну компонентність: сорочка, поясний одяг, обов’язкові пояси у чоловіків, покрита голова у жінок. Але внесли туди елементи ілюстративності, дорожчі тканини, жакард. Мені дуже подобається, коли багато ґудзиків — це наша єдина оздоба в бурсатських костюмах. Також ми задекорували верхній козацький одяг. Козаки, попри складне воєнне життя, любили показати себе в усій красі: міняли тканини, купували, здобували як трофеї. Тому всі герої у нас різні. Ці костюми ахроматичні, без яскравих кольорів, адже вони мусили пасувати до загальної містичної атмосфери дійства».
Вистава без Вія, що заглядає в душу
Сергій Павлюк та його команда запропонували глядачеві безліч сміливих рішень. Складна дворівнева декорація миттєво переносила публіку з шинку до церкви, створюючи відчуття тривимірного простору. Справжньої моторошності та саспенсу додали дві живі змії, які з’явилися на сцені під час містичних сцен.
Проте найголовніша несподіванка чекала на глядачів у фіналі. Досить незвично, але у виставі з назвою «Вій» самого Вія – у тому класичному, чудовиськовім образі, до якого ми звикли за книжними ілюстраціями чи кінематографом, – узагалі немає. Так само режисер відмовився і від звичного спецефекту з літаючою труною.
Перед нами – не буквальний перенос тексту Гоголя на сцену, а повноцінний самостійний твір за мотивами повісті. Сергій Павлюк змістив акценти з класичної «страшилки» в глибоку філософську притчу, запропонувавши глядачеві серйозну розмову. Сам режисер так коментує свій задум:
«Ми в цій виставі говоримо про “розтин” гріха. Ми говоримо з вами про класичні сім смертних гріхів, які, на жаль, чи словом, чи ділом, чи думкою у нас присутні. Але також ми пробуємо подумати і поглянути в людське справжнє».
Відсутність матеріального монстра змушує зрозуміти: найстрашніший Вій — той, що живе всередині самої людини. Це уособлення наших власних страхів, невикуплених гріхів, слабкостей та спокус, які підстерігають кожного у повсякденному житті.
Завдяки такому ходу сюжет тримає в напрузі до останньої секунди, а фінал неможливо передбачити заздалегідь. Нова вистава театру Кам’янського не просто вражає масштабом і красою — вона змушує зазирнути у власну душу. А це, напевне, і є головне завдання справжнього мистецтва.
