Чий дах протікає. Нарис з історії житла в Кам’янському. Фінал: за все треба платити

Кому належить житло і хто має його утримувати від руйнування в незалежній Україні? Поки земляки шукають відповідей на це питання, будинки та інфраструктура житлових районів знищуються без належного обслуговування.

Автор: Валентин Фіголь

Тягар традицій

Занедбаним житловий фонд був ще за часів СРСР. В радянських фільмах епохи розвиненого соціалізму часто можна побачити в кадрі облуплені стіни будинків навіть в столиці. А бездіяльність ЖЕКів та криворукість працівників сфери житлово-комунального господарства були однією з популярних тем для радянських сатириків. Щоб зрозуміти, як працювали радянські ЖЕКи, досить переглянути кінокомедію 80-х років «Фонтан».

Житлово-комунальне господарство незалежної України успадкувало всі негативні традиції радянських попередників. Сама система комунальних житлово-експлуатаційних підприємств була неефективною. Про це протягом більш ніж 20 років говорили самі ж посадовці сфери ЖКГ та працівники ЖЕПів. Комунальне ЖЕП ніколи не зможе обслуговувати житло нормально, бо обтяжене податками і обов’язковими платежами так, що більшу частину отриманих від споживачів грошей витрачає на утримання самого себе. Таке автору доводилось чути і від начальників та інженерів ЖЕП, і від посадовців міського управління ЖКГ, і від кількох міських голів Дніпродзержинська.

Традиції минулого живі й досі. Так, тарифи на утримання житла розраховуються на базі застарілих державних будівельних стандартів, і переважна більшість житлового фонду Кам’янського збудована за СРСР. Та й чимало споживачів досі сприймають утримання житлових будинків як справу та обов’язок держави. Хоча ще на початку 90-х років законодавці придумали приватизацію житла і фактично роздали житлові будинки в приватну власність мешканцям.

Збереглась і недобра традиція, згідно якої управителі житлом не несуть жодної відповідальності за те, що відбувається з житлом споживачів. Навіть їхня заробітна платня не залежить від результатів діяльності: в Кам’янському, згідно відкритих даних, директор КП «Управляюча компанія з обслуговування житлового фонду» отримує зарплатню приблизно 70 тисяч гривень на місяць. При цьому компанія ніяк не відповідає за руйнування житлового фонду, який повинна обслуговувати.

Сім няньок – і дитя без ока

Спершу нормативна база приватизації була зроблена та піднесена споживачам так, ніби приватною власністю стали лише квартири в житлових будинках. А дахи, горища, підвали та під’їзди, зовнішні стіни та інші конструкційні елементи будинків ніби лишились в комунальній власності.

Утримання житла теж було поділене. Все, що всередині квартири, було проблемою мешканців-власників – окрім стояків централізованого опалення, які транзитом проходили крізь всі квартири. Незначні ремонти за межами квартир виконували ЖЕП за гроші, отримувані від споживачів.

ЖЕП були комунальними, тобто, утворені громадою населеного пункту. Тому громада в особі органу місцевого самоврядування час від часу виділяли гроші на підтримку своїх підприємств. Ці гроші також витрачались, зокрема, на поточні ремонти житлового фонду.

Капітальні ремонти житла проводились за бюджетні гроші. Тобто, як в радянські часи, з загального громадського кошика управителі брали гроші на ремонт житла, яким користувались окремі громадяни.

Незважаючи на кілька джерел фінансування (кошти споживачів, місцевий, обласний та державний бюджети), грошей на утримання житла завжди бракувало. Мешканці по десятку років чекали ремонту, який все відкладався через брак фінансування. Дехто платив ЖЕПу, дехто – ні, а загалом всі сиділи під протікаючим дахом.

А будинки без ремонту розвалювались, потребуючи чимдалі більше коштів на відновлення. Там, де кілька років було достатньо замінити пару метрів покрівлі чи труби, сьогодні нагально потрібен капітальний ремонт будівлі або виселення мешканців з аварійного житла.

Політичний момент

Тарифи на утримання житла не покривають видатків ЖЕП – таку причину дефіциту коштів споживачі чують вже більше двох десятків років.

Щодо видатків комунальних підприємств: ніхто ніколи не міг сказати точно, скільки грошей витратили житловики на утримання конкретного будинку. Сьогодні КП УКОЖФ теж не може дати споживачам відповіді на це питання. Радянська практика «загального котла», коли підприємство веде звітність за якимись загально-туманними формулами та показниками, залишилась і досі. Хоч сьогодні законодавство вимагає, щоб на кожен будинок було відкрито окремий банківський рахунок для платежів мешканців-співвласників. Але управителям, схоже, вигідніше складати всі зібрані зі споживачів кошти в одну купу і потім казати: «мало».

Житлово-комунальні тарифи завжди були інструментом політичних маніпуляцій. Аргумент «маленької квартплати» охоче використовували політики-популісти, лякаючи виборців «житлово-комунальним геноцидом». Адже багато років найслухнянішим електоратом були пенсіонери. Тому політики придумували для них всякі пільги, субсидії та інші способи перекласти тягар витрат на утримання житла на чиїсь інші плечі. Але, як не перекладай, а хтось повинен платити за своєчасні техобслуговування та ремонт будинків! Тут або вивертати кишені, або щедріше наповнювати бюджет. А бюджет – це гроші тих же людей, тому платити все одно доводиться українцям. А за довірливість популістським обіцянкам, як бачимо, доводиться розплачуватись найдорожче.

Ціна вибору

Сьогодні в царині ЖКГ – пора значних змін. Нове законодавство чітко визначило: весь будинок – співвласність мешканців приватизованих квартир. Отже, збереження будинку в цілості – проблема мешканців. Держава, яка десятки років брала на себе відповідальність за утримання житлового фонду і роками не виконувала своїх обов’язків, відмовилась від цієї відповідальності. Житло, яке управителі називали комунальним, раптом стало приватним.

Щоправда, тут теж не все так просто. Дехто з посадовців досі оперує терміном «комунальний житловий фонд». На капітальний ремонт приватного житла продовжують виділятись гроші з громадського бюджету. А призначена міським самоврядуванням комунальна компанія продовжує збирати зі співвласників будинків кошти на якесь «управління житлом».

Втім, закон дає українцям можливість вибирати: продовжувати платити ЖЕПові – чи утримувати житло самостійно, створивши ОСББ. В нашому місті функціонує більше 20-ти ОСББ, а також приватний ЖЕП «Оселя», який обслуговує частину Черемушок.

Створити в Дніпродзержинську 300 ОСББ міське самоврядування збиралось ще в 2011 році. Але й тут традиції безгосподарності та безвідповідальності далися взнаки: органи влади не змогли організувати обіцяну допомогу ОСББ. Навіть технічну документацію на будинки та прибудинкову територію надати споживачам управителі не можуть, бо її часом просто нема, а на виготовлення нової бракує грошей. Та й мешканці напівзруйнованих будинків бояться брати на себе тягар відповідальності за їх утримання. Зробив свою справу і політичний популізм: донедавна часто можна було почути від споживачів фразу « в мене субсидія – мені байдуже».

Втім, останнім часом споживачі почали все активніше брати долю свого житла в свої руки. Міське самоврядування теж робить певні кроки назустріч: в Кам’янському існує програма підтримки ОСББ, за якою проводяться ремонти будинків на умовах співфінансування з мешканцями.

Сьогодні очевидно: традиційна система утримання житла з «загального котла» вмирає. Адміністрація КП УКОЖФ відкрито заявляє: не буде 100-відсоткової оплати – не буде послуг з утримання будинків. А 100% грошей зі споживачів управителі не зберуть ніколи – хоча б тому, що в кожному будинку є порожні квартири, в яких ніхто не мешкає…

Останні тридцять років наочно показали: будь яка дармівщина – небезпечна ілюзія, за яку доведеться розплатитись рано чи пізно.

Отже, якщо вже українці свого часу вибрали капіталістичний шлях, доведеться їм жити по законам капіталізму – платити за все, чим користуються. Може, тоді українці навчаться, нарешті, не чекати від держави чергової «халяви», а питати в управителів: «А що ви зробили за наші гроші?»