Доля театру імені розстріляного кумира в Кам’янському

Доля театру імені розстріляного кумира в Кам’янському

Про діяльність в Дніпродзержинську в 30-40-ві роки минулого століття Стаціонарного театру російської драми імені комуністичного лідера Дніпропетровщини говорили учасники чергового засідання краєзнавчого клубу Кам’янського.

Автор: Валентин Фіголь.

Становлення театру

Про те, з чого починався професійний театр в нашому місті, розповідала Ірина Федорова, співробітниця музично-драматичного театру імені Л. Українки.

Міський професійний театр відкрився в Кам’янському восени 1935 року, в будівлі колишньої Народної аудиторії, де театр існує і сьогодні.

До цього в будівлі, яка вже тоді називалась театром імені Т. Шевченко, проходили спектаклі та концерти гастролерів, візити яких коштували місту 300 тисяч радянських рублів на рік. Власної трупи в місті не було – тільки самодіяльні театральні колективи.

Взагалі в середині 30-х років в Україні існувало 92 театри. Більшість з них були українськими. Українська мова тоді була вельми популярною, підкреслила І. Федорова: нею користувались в документообігу, українською друкувалась більшість книжок художньої літератури.

Революція біля театру

То герой, то ворог народу

Восени 1935 року обласне керівництво прийняло рішення утворити в Кам’янському стаціонарний театр російської драми. Театральна трупа дебютувала спектаклем «Аристократи». Це була комедія про в’язнів, які будували Беломорсько-Балтійський канал. Уркагани та політв’язні, за сюжетом, спочатку ніяк не хотіли працювати на будівництві каналу, але потім перевиховались… П’єса, судячи з відгуків в місцевій пресі, була прийнята публікою так собі: то їм постановка заважка, то декорації занадто схематичні.

Театр з десятком осіб персоналу одразу було названо іменем товариша Хатаєвича.

Мендель Хатаєвич

Мендель Хатаєвич був визначним політичним та державним діячем тієї епохи. Вихідець з бідної єврейської родини, він молодим записався до більшовицької партії. Займався підпільною партійною діяльністю, сидів за це за гратами, був поранений на фронті Громадянської війни. В середині 30-х років товариш Хатаєвич очолював компартію на Дніпропетровщині. Його називають одним з авторів голодомору 30-х років в Україні, а також «хрещеним батьком» Дніпродзержинська.

Товариш Хатаєвич був справжнім народним кумиром: його іменем ще за життя називали не тільки театр, а заводи та інші об’єкти. Втім, у 1937 році його теж «зачистили»: звинуватили в контрреволюційній діяльності і розстріляли.

Звичайно, після ре пресування товариша Хатаєвича театр перестав носити його ім’я. Одразу ж помінявся художній керівник закладу і десь поділась з половина персоналу. Але театр продовжував працювати.

Розквіт театру та театральної критики

Варто зауважити, що на той час у місті вже була досить активна театральна критика. Звичайні журналісти місцевої газети «Дзержинець» писали рецензії на спектаклі. Серед рецензій більшість – стандартно-нейтральні, але траплялись вельми емоційні та гострі критичні публікації. Наприклад, журналіст міг написати, що «оркестр був невиразний, відчувався брак гарного скрипаля…».

Власне, саме з газет ми й можемо дізнатись про діяльність театру в ті роки, нагадала пані Федорова.

Скоро театр розрісся до сотні працівників. Спектаклі ставали масштабнішими – в деяких було задіяно до трьох десятків акторів.

Перший відомий художній керівник театру Петро Костальський був прибічником простоти. Він казав, що «п’єса – не ребус», і мистецтво повинно доходити до розуміння кожного глядача.

Трупа грала, переважно, твори радянських драматургів, світової та української класики було мало. Завданням радянського масового мистецтва було виховання людини нового типу – радянського громадянина.

Траплялись п’єси-детективи і навіть бойовики: зокрема, публіці вельми сподобалась п’єса про шпигунів «Очна ставка», хоч рецензент і написав, що її сюжет «схематичний».

Передвоєнні роки

Спектаклі йшли російською мовою. Навіть «Украдене щастя» Івана Франка перекладали на російську. Критика розгромила спектакль: мовляв, за «гуцульщиною» не видно характерів героїв і загубився сюжет…

В ті роки в театрі працював відомий в Україні режисер Борис Тягно. Він замолоду пробував свої сили в кіно, зняв 3 художніх картини, але вони не стали популярними.

В 1937-39 роках в будівлі театру почався капітальний ремонт. Саме тоді виникла прибудова позаду старої Народної аудиторії, яка була необхідна для встановлення театральних механізмів сцени. Трупа тимчасом працювала в тільки-но відкритому Палаці культури металургів.

до перебудови
і після…

Пік активності театру російської драми припадає на сезон 1940 року: зіграно чимало спектаклів, публіка та критика прийняла їх схвально.

Коротке повернення імені т.Шевченко

Після початку війни, влітку 1941 року, трупу було евакуйовано в Східний Казахстан. Там трупа працювала в клубі металургійного заводу до 1944 року.

Тимчасом в окупованому Дніпродзержинську, перейменованому німцями в Кам’янське, з ініціативи міської управи було відкрито український театр імені Т. Шевченка. Театр працював під час окупації.

Після повернення радянської влади до міста, скоро повернувся і театральний колектив. Б. Тягно перевівся в театр Одеси, і трупа якийсь час працювала без режисера – грали старі п’єси, давали концерти.

Не пережили “оптимізацію”

Останньою яскравою сторінкою історії Стаціонарного театру російської драми в Дніпродзержинську став спектакль «Глибоке коріння», поставлений в 1949 році. В спектаклі був задіяний актор з Москви Родд Вейланд – чорношкірий артист. Публіка зустріла появу чорношкірого виконавця оваціями, спектакль мав неабиякий успіх.

Родд Вейланд (старший)

В тому ж році радянська влада почала «оптимізацію мережі театрів». Дніпродзержинський Стаціонарний театр російської драми було ліквідовано, а трупу – переведено до обласного пересувного театру.

В будівлі міського театру знову припинилась регулярна діяльність і повернулась доба гастролерів. Аж поки діяльність театру знову не було відновлено, але вже в іншому вигляді, і це – інша історія.

Отже, театр і в нашому місті грав роль дзеркала процесів, які відбувались в суспільстві, резюмували розповідь краєзнавці Кам’янського.