Про справедливі тарифи, соціальну політику та перспективи
Авторська колонка: Сергій Гузь.
Хвиля за хвилею по країні та місту прокочуються тарифні протести. Люди справедливо обурюються тому простому факту, що нинішні тарифи вже геть зовсім не відповідають рівню зарплати чи пенсій. Або плати за комунальні послуги і сиди без штанів, або накопичуй борги за ці послуги, а потім розбирайся з боргами у суді чи сиди без світла та води. Справедливою таку ситуацію ніяк не назвеш.
Звісно, уряд обіцяє в усьому розібратися та встановити «справедливі тарифи». Навіть он ціну на газ «знизили». Останнє слово у лапках не випадково, бо зниженням нову ціну на газ ніяк не назвеш, адже вона все одно більша, ніж той газ коштував, коли його закуповували.
Ця ситуація повторюється з року в рік, від уряду до уряду. І зараз вже ми бачимо, як ті, хто в попередніх урядах підіймав ці самі тарифи, сьогодні тишком організовують ці самі тарифні протести. Тож саме час розібратися, чому за житло доводиться платити усе більше, а обіцянки «справедливих тарифів» так і залишаються невиконаними.
Жертви ринкової пропаганди
Почнемо з того, що останні 30 років українцям розповідали про погану владу часів СРСР, яка безкоштовно роздавала житло та ще й тримала низькі тарифи на комунальні послуги. От, казали вам, робила це влада з дулею у кишені, бо житло це не можна було продати. Та ще й низькі тарифи були через те, що влада недоплачувала зарплату на підприємствах та в установах, ледь не безкоштовно змушуючи людей працювати.
Немає сенсу сперечатися, чи справедливі були ці аргументи, чи ні – усе залежатиме від ваших переконань та кута, під яким їх розглядати. В чомусь ці аргументи були справедливі, в чомусь – банальна пропаганда. Але сьогодні ми можемо подивитися, чи стала ця система справедливішою, ніж була за радянських часів.
Сьогодні середня зарплата складає близько 11 000 гривень (медіальна, тобто та, що знаходиться саме посередині – близько 7 000 грн). Тож зараз рахунок за комунальні послуги з’їдає від 30 до 42% середньої зарплати. Для порівняння, на початку 80-х років середня зарплата складала близько 150 карбованців, а комунальна платіжка за двокімнатну квартиру близько 10-11 карбованців. Виходить, радянські українці платили за житло у чотири-п’ять разів менше, ніж зараз – приблизно 7% від зарплати (не плутати з відсотками від доходу родини).
До речі, саме стільки – 6-8% від середньої зарплати – платять і в Європі, яку нам часто ставлять в приклад. Навіть з платою за купівлю (іпотеку) квартири, такі платежі не перевищують 15% від середньої зарплати (звісно, мова йде про звичайне, а не елітне житло).
Тож логічно запитати у всіх наших реформаторів та прихильників ринкової економіки: якщо радянська система була поганою і від неї треба було відмовитись, то чому за ці роки у комунальній сфері ситуація стала у рази гіршою, а не кращою?
Проблеми власності
Так, зараз ви можете продати житло, бо більшість громадян стали його власниками, скориставшись правом на приватизацію. Проте, раз ви його власники, то маєте самі платити усі витрати на його утримання. І це абсолютно справедливо. Адже, якщо ви власник дачі чи приватного будинку, які потребують ремонту, ви ж не підете до влади вимагати, щоб держава чи місто сплатили за той ремонт? Така вимога для більшості сприйматиметься як абсурдна. Чому ж тоді з приватизованими квартирами має бути інакше?
Відмовившись від соціального житла (тобто, житла, яке належатиме державі чи місцевим органам влади), ми самі добровільно погодилися на виключно ринкові стосунки з державою та тими, хто надає комунальні послуги.
Ситуацію власності погіршує ще й те, що приватизувавши окремі квартири, їх мешканці у більшості випадків відмовились від створення ОСББ. Тобто, структури, яка б у ринкові економіці виступала колективним власником самого будинку. Зараз в країні склалася дуже небезпечна ситуація: фактично у будинків немає господарів. Власники квартир є, а власників будинку – у вигляді якоїсь юридичної чи фізичної особи – немає. Тому і немає кому дбати про багатоквартирні будинки, які роками розвалюються.
Ринкова справедливість – прибуток понад усе
Усі ці роки нас переконували, що от побудуємо ринкову економіку – буде висока зарплата, якої цілком вистачить платити навіть за високі комунальні тарифи. Як от у Європі. Та насправді ринкова економіка, це перш за все отримання прибутку. В будь-якій сфері та за будь-яких умов.
Перебуваючи у постійних економічних кризах, від яких Україна потерпає усі ці роки, у нас формувалася і своя система формування прибутку. В першу чергу, за рахунок економії на зарплатах. Адже чим менше власникам підприємств доводиться витрачати на оплату праці – тим більший прибуток вони можуть отримати за умов низьких цін на свою продукцію.
Та довго така система триматись не може, адже інфляція постійно змушує власників піднімати вартість товарів через те, що зростають ціни на сировину та оплату праці.
Але чому ж тоді зарплати зростають повільніше, ніж ціни? Та саме тому, що у нашій ринковій економіці неконтрольоване зростання зарплат ще більше стимулює зростання цін. В першу чергу через те, що виробництво товарів постійно падає, і компенсується це падіння за рахунок зростаючого імпорту. Озерніться навколо: ми вже майже нічого не виробляємо з товарів широкого вжитку. Навіть те, що продається як українські бренди – здебільшого виготовлено у тому ж Китаї.
Це замкнуте коло, по якому бігає українська економіка вже 30 років. Та ті, хто керує економікою, ще жодного разу не наважилися поставити на перше місце добробут громадян. Навпаки, весь час вам торочать, що от треба в чергове підтримати підприємців, знизити податки для них, зменшити регулювання – і от тоді заживемо.
Та насправді це призводить лише до одного: зменшення надходжень до бюджетів усіх рівнів, дефіциту пенсійного фонду та зменшенню соціальних стандартів життя. Тобто, держава віддає перевагу економії на зарплатах та пенсіях, заради збільшення прибутків приватних та державних компаній.
Чому ж у комунальній сфері усе має відбуватись інакше, ніж воно відбувається в економіці загалом? Фактичні власники комунальних підприємств змушені піднімати тарифи. Бо фактичні власники приватних компаній, що надають комунальні послуги – вимагають збільшення прибутку, який постійно з’їдає інфляція. А в комунальній сфері цей прибуток формується або за рахунок бюджетних дотацій, або за рахунок збільшення плати за комунальні послуги. У бюджеті величезна дірка, тож тарифи і зростають. Усе відповідно до логіки ринкової економіки.
Соціальне обличчя капіталізму
Прихильники лібералізму у своїй пропаганді також забували додати і те, що у тій самій Європі ринкова економіка дуже різна, як і соціальна ситуація.
Такої нерегульованої олігархічної економіки немає в жодній країні Європи!
Пам’ятаєте, як на початку незалежності України нам обіцяли побудувати «ринкову економіку з соціальним обличчям»? Так от, соціальне обличчя ринкової економіки – це сильні профспілки та ліві партії в урядах європейських країн. Саме вони забезпечують ту відносну соціальну справедливість, на яку тільки спроможна ринкова економіка. І ви самі бачите в новинах, як проходять протести «жовтих жилетів» у тій же Франції, як виходять на страйки профспілки у Німеччині, чи як соціалістичні уряди дбають про своїх громадян в скандинавських країнах.
Нічого цього в нас немає. Роками руйнуються профспілки, особливо ті, які наважуються виступати проти несправедливих відносин, що склалися між власниками підприємств та їх працівниками. Профспілкових активістів звільняють з роботи попри законодавчу заборону. Без будь-якого судового рішення заборонена Компартія України, роздроблена, дискредитована та поневічена Соцпартія. Представники лівих партій викинуті не тільки з уряду чи парламенту, їх намагаються фізично стерти з політичної карти країни.
І хто ж у цей час видає себе за представників соціальних низів країни? Партії, які фінансуються тими ж самими олігархами та політиками, що безпосередньо причетні до підняття тарифів усі ці роки. І ви сподіваєтесь, що під їх керівництвом ваші протести призведуть до зміни тарифної політики держави?
