Журналістика потерпає від війни та економічної кризи

Журналістика потерпає від війни та економічної кризи

Сьогодні в Україні – День журналіста. Зазвичай, це професійне свято, проте цього року багатьом колегам не до святкування. Хтось пішов на фронт, хтось змушений був покинути свій регіон та шукати безпечного місця, а хтось навіть опинився в окупації. Та більшість колег зараз борються ще й на двох інших фронтах: інформаційному та економічному. Українська преса змушена шукати шляхи економічного виживання та боротися з ворожою пропагандою.

Автор: Сергій Гузь

Бійці інформаційного фронту

Ви мабуть не раз чули, що журналіст має писати правду. Але от у чому проблема: жоден український закон, жоден етичний кодекс журналіста не визначає що таке «правда». Не дарма кажуть, що «у кожного своя правда».

Журналіст має бути чесним – не брехати, точним та достовірним – писати про те, що відбулося і нічого не додумувати, має бути об’єктивним, неупередженим  та писати збалансовано – тобто, подавати усі точки зору та погляди на ту чи іншу ситуацію. І якщо журналіст усе це робить, то вважається, що він «пише правду».

Та як з усіма цими стандартами бути під час війни? Нашою чесністю, точністю та об’єктивністю може скористатися ворог проти нас же. Саме тому під час війни діють суворі обмеження воєнної цензури і багато чого не можна розповідати, аби не наразити українців на ще більшу небезпеку, не видати позиції наших бійців чи не надати ворогу підказку про наші слабкі місця.

Здавалося б, нічого складного. Проте, якщо ми не до кінця чесні, точні та об’єктивні, то чи пишемо ми досі «правду»? Питання зовсім не риторичне, адже воно стосується сумління кожного професійного журналіста. І де та межа, коли більше не можна мовчати чи недоговорювати, бо небезпека від цього для суспільства стане ще більшою, ніж потрапляння цієї інформації до ворога?

На ці питання немає легкої відповіді. І сьогодні більшість журналістів чи редакцій на власний розсуд та ризик вирішують, що і як писати. Звісно, якщо вони все ще вважають себе журналістами, а не пропагандистами.

Щодня журналісти змушені зважувати кожне своє слово, боротися з професійним сумлінням (чи не боротися, кому як), вирішувати що і як подавати. Адже практично всі ми опинилися на інформаційному фронті, де протистоїть нам ворог, якого не мучать питання професійної чесності. Ворог, який вже давно перетворив журналістику на пропаганду та зброю масового ураження. Ворог, який не жаліє не тільки українців, але й своїх громадян, щодня згодовуючи їм мільйони брехливих історій. Ворог, який не жаліє чесних та професійних журналістів, вбиваючи їх, кидаючи за грати чи виживаючи з власної країни.

Саме такому сильному і безпринципному ворогу сьогодні змушені протистояти українські журналісти.

Стара преса вмирає

Тридцять років тому, щоб стати у нашому місті журналістом, треба було влаштуватися на роботу в якусь газету (рідше на радіо чи телебачення). Власне, таким був шлях більшості відомих в місті журналістів, що ще працюють.

Та сьогодні в Кам’янському більше немає міських друкованих газет. Останні з них закрилися з початком повномасштабної війни. Звичної друкованої преси в місті більше не існує, і не відомо, чи відновиться вона після війни.

Закриття газет і журналів хвилею прокотилося по всій Україні, а не тільки в Кам’янському.

Ба більше, скорочення друкованих видань почалося ще 2008 року, під час фінансової кризи. Потім наче преса почала оговтуватися, як по ній вдарили великі власники соцмереж та інтернет сервісів – як от Фейсбук чи Гугл. Адже ці компанії збирають левову частку реклами, яка раніше традиційно йшла до друкованих ЗМІ.

Поступово місцеві газети втрачали рекламодавців та лише нарощували збитки. Створення власних веб-сайтів чи сторінок у соцмережах не вирішило проблеми. Маленькі місцеві редакції не можуть конкурувати з глобальними корпораціями за рекламодавця. А плагіат (крадіжка новин) знецінив важку роботу професійних журналістів.

У 2020 році черговий удар по друкованих ЗМІ нанесла пандемія ковіду. І не тому, що журналісти теж хворіли чи змушені були працювати дистанційно. А тому, що пандемія зруйнувала традиційну мережу розповсюдження газет.

І от тепер війна ще більше поглибила кризу. Закриваються не тільки друковані ЗМІ, на черзі теле і радіокомпанії, які остаточно втратили рекламодавців, а їх власники через війну зазнають збитки і не можуть надалі фінансувати свої ЗМІ. Тож зараз для багатьох редакцій по всій країні єдиним надійним джерелом фінансування залишаються бюджети (місцеві чи центральні) та міжнародні грантові програми.

Та цих грошей не вистачить на всіх, а значить журналістам доведеться скорочувати і без того невеликі зарплати, скорочувати кількість працівників, згортати якісь проекти чи й навіть повністю припиняти свою роботу.

То чи залишиться після цього професійна журналістика, яка може ефективно протистояти у інформаційній війні нашому ворогу? І не тільки йому, але й спокусі наших політиків узяти пресу під контроль чи монополізувати «право на правду»? Адже без вільної та незалежної преси не було б ні «України без Кучми», ні Помаранчевої революції, ні Революції гідності, ні самої Незалежної України.

Сьогодні наша професія стрімко змінюється. Хто не встиг адаптуватися, той ризикує втратити роботу. І на зміну професійним журналістам приходять мільйони дописувачів з соцмереж. Де кожен сам собі журналіст, правдошукач, редактор та цензор.

Але чи виграє від цього суспільство? Лише майбутнє може дати відповідь на це питання.