«Перехресні стежки» Івана Франка обговорювали в клубі «СвітоГЛЯД» в Кам’янському
Автор: Валентин Фіголь
Твір письменника Івана Франка «Перехресні стежки» обговорювали поціновувачі класичної літератури на засіданні клубу «СвітоГЛЯД» в центральній бібліотеці Кам’янського 21 лютого.
««Перехресними стежками» ходили по культурному бездоріжжю сьогодення», – так прокоментував чергову зустріч з кам’янськими читачами Максим Дорофеєв, голова літературного клубу і популяризатор української літератури та національної ідеології.
Вже традиційними є зустріч кам’янчан в стінах бібліотеки на Шевченка на зібраннях літературного клубу «СвітоГЛЯД». Обраний організаторами літературних заходів формат (дискусійне обговорення) зустрічей сподобався шанувальникам високої літератури, і тому прихильників «СвітоГЛЯДу» стає все більше.
Цього разу інтелектуали обговорювали класичний твір українського генія Івана Франка «Перехресні стежки», який з недавніх пір, включено і до шкільної програми. Повість, що написана на рубежі ХІХ-XX століть вражає, як актуальністю сюжетної фабули, так і майстерністю поданого матеріалу. Маємо дві сюжетні лінії: перша – любовно-лірична, що ґрунтується на взаєминах головного героя Євгенія Рафаловича (адвоката і людини не лише прогресивних поглядів, а й з твердими національними принципами у своїй праці й житті) з чарівною і загадковою Регіною Твардовською (дівчини ідеалістичної та романтичної, слабкої та сильної водночас).
Друга лінія – соціально-побутова, яка зосереджена на змалюванні тогочасного суспільства Галичини (дія повісті відбувається в провінційному Дрогобичі) з усіма недоліками й суперечностями: загальна соціальна несправедливість, національний гніт селянства, абсолютна «темність» просто люду Галичини, визиск і пригноблення русинів (читай – українців!) керівничими верствами, які складалися суто з чужинців: поляків, австро-угорців, євреїв, німців тощо.
Захисником русинів оголошує себе Рафалович і, по суті, є таким собі Дон Кіхотом-самітником, який намагається розштурхати сіру масу простого люду і змусити їх бути політично-активними, небайдужо-енергійними щодо своїх прав, які вони апріорі мають згідно, навіть, цісарської (Австро-угорської) конституції! Це зустрічає спротив не лише у «сильних сього світу» – бургомістрів, старост, землевласників, лихварів, але й повне нерозуміння у самих селян – «темнії люде» не звикли, що «пан їх не обдурить»!
Рафалович б’ється о цей мур малоосвіченості та безкультурности українського народу і наприкінці повісті розуміє, як важко людей змусити повірити в себе, у свою силу, у свої можливості. Він, випалений нещасливим коханням до Регіни, намагається знайти своє призначення, свою місію в допомозі простим людям. Але стикається з певним спротивом задуреного народу, якому наспівують у вуха «чужі ксьондзи» про «антихриста Рафаловича», спостерігає за нищівним пограбунком селян і не має на то ради.
Молодий адвокат розуміє, як треба багато працювати, щоби змінити цю ситуацію на користь українців.
«Читаючи, а потім жваво обговорюючи повість, хапаєшся за голову і промовляєш – як же все актуально і зараз! – прокоментував дискусію М. Дорофеєв. – Є поодинокі Рафаловичі (раніше Радюки – див. «Хмари» Нечуя-Левицького), які прагнуть і намагаються вкорінити в душі українського люду національний стрижень, стусівську норму «прямостояння», яка зробить з поневоленого і пригніченого культурно, економічно, ментально народу націю володарів і власників, яка збудує нарешті свій український дім на власній землі, де буде добре не лише чужинцям, які перебувають на посадах і в кабінетах, але й людям з українським паспортом і українським серцем».
Висновок, зроблений учасниками дискусії й, поки що, невтішний: як і за часів Франка, так і зараз звинувачувати слід лише самих себе і планувати тільки працю по культурному «просвітленню» темного люду, заради них самих.
«Дискусії чинилися настільки гарячі, що здавалося, що ось-ось і вибухне! – зауважив пан Дорофеєв. – Але організатори дуже вміло оминули небезпеки людських емоцій і зуміли скоригувати прояви людських думок в цивілізоване русло».
Кожен мав право донести свої позиції та погляди щодо перипетій повісті: про кохання і зраду Євгенія і Регіни, про жорстокість і маніакальність Стальського – визнали цей образ, як найпотужніше прописаний Автором, про єврея Вагмана, як людини, яка викликає найбільше позитивних почуттів серед усіх героїв твору, про Барана і «баранів», яких знов задурюють і ведуть не туди (на забій?), про брак національної гідності серед більшості й про поодинокі спроби «лицарів Ідеї і Чину».
Організатори зустрічі нагадали: духовна спадщина Івана Франка складає п’ятдесят томів повного зібрання творів! Спеціалісти запевняють, що це далеко не все, що надруковано та опубліковано.
«Тож можемо лише тішитися з того, що маємо такий інтелектуально потужний культурний спадок, який нам необхідно вивчати та усвідомлювати, щоби ставати розумнішими, а значить сильнішими, – резюмував М. Дорофеєв. – А сильнішими – значить переможцями, про яких мріяв національний геній Іван Франко».