Про життя на паузі, або No money, no funny
Авторка: Ірина Уварова.
Побачила на трамвайній зупинці трохи горбатеньку стареньку у суперовій молодіжній куртці з написом на спині NO MONEY, NO FUNNY. Позитивних вражень мало – але вже не пишу, «як у всіх» після цієї старенької, – шукаєш або підсвідомо чекаєш позитиву щомиті, тож ця модняча куртка впала в очі не дарма. До речі, і несе себе старенька у цій NO MONEY, NO FUNNY гордовито і гідно. Все те – на здоров’я, але купа думок виникає: можливо, вимушена переселенка – такий одяг видали, то й носить, демонструючи незаперечний факт, що вона вища за обставин. Інша справа – «стрьомний» подарунок онуки або ж власний свідомий вибір старенької. У будь-якому випадку ясно одне – людина посеред війни не поставила життя на паузу.
Щоб рухатись далі, треба трохи детальніше про життя на паузі, тим більше сама ношу переважно сіренько-чорненьке відповідно до паспортних даних і зупинки всіх бажань, навіть дрібних і прозаїчних, — а тут оце: NO MONEY, NO FUNNY.
Дуже багато людей весь тиждень чекають п’ятницю, весь місяць свята, весь рік літа, і все життя щастя. Зараз живемо в режимі очікування — швидкої перемоги та повернення до звичної буденності, не дозволяючи при цьому собі жодних радощів. Життя наче проходить повз. Але фокусуватися на тому, чого ще нема — без сенсу, наголошують експерти.
Очікування забирає енергію, ми не можемо сфокусуватися і помічати життя, яке відбувається зараз. Перебувати в такому стані протягом тривалого часу не можна, треба жити та планувати зараз, виходячи із тих можливостей, які існують.
У людей є три реакції на стрес, закладені генетично: бий, біжи, завмри. Завмирання може переходити в так званий синдром відкладеного життя, зазначають психологи: «Це сподівання, що колись настане ідеальний момент і саме тоді я почну жити, радіти та насолоджуватися, а поки — почекаю. Саме так створюється психологічна установка, що треба потерпіти, не зважати на себе, бо комусь нині ще гірше. Тобто, поставити своє життя на паузу. Саме ця установка дуже сильно псує життя, бо вона його зупиняє».
Симптомами завмирання є апатія, небажання нічого робити, прагнення усе відкладати на потім, з’являються негативні думки, відчуття провини, безсоння, людина забороняє собі радіти. Витягнути себе зі стану очікування можна і треба. За словами психологині Світлани Арефнії, для цього потрібно контролювати думки й налаштовуватися на позитив: «Якщо з’являються негативні думки, кажемо собі “стоп” і замінюємо на протилежні, розмірковуємо, а що може бути інакше, що може бути краще? Позбутися синдрому відкладеного життя допоможе: заміна установки «треба терпіти й чекати» на «я хочу і можу жити тут і зараз»; використання можливостей, які оточують; розширення соціального кола; здатність радіти дрібницям; навчання нового, робота.
Багато українців — і ті, хто тимчасово виїхав, і ті, хто залишається вдома — стикнулися з протестом проти нової реальності. Те, що життя змінилося раптово, а в багатьох кардинально і не на краще, прийняти важко, це заважає вийти з «режиму очікування».
За словами психологині, потрібно прожити втрату минулого життя, відгорювати та відпустити. Потім проаналізувати, які можливості є зараз, які таланти й навички, хто може допомогти, якими програмами підтримки можна скористатися. Взяти на себе відповідальність за своє майбутнє і почати діяти.
«Ми знаємо, багато біженців з 2014 року зі Сходу змогли почати життя з нуля. У кожного з нас є досвід адаптації до змін: зміна роботи, колективу, стосунків. Тож треба згадати, що ви колись змогли, і повірити, що зможете і зараз», — наголошує Світлана Арефнія. «Ваш досвід нікуди не дівся, ваш професіоналізм нікуди не дівся, ваші якості нікуди не ділись, вони усі залишаються з вами. Ваше життя не закінчилось, воно продовжується. Переносьте свій досвід на сьогодення і використовуєте його, якщо це можливо. Якщо неможливо, розширюйте соціальне коло і починаєте шукати те, чим би ви хотіли займатись і що вам цікаво», — підкреслює експертка.
Вірити в перемогу, але не моніторити в очікуванні новини регулярно, радить Світлана Арефнія. За її словами, це не стимулює, а навпаки, дратує і виснажує.
«Коли немає часових рамок, людина поринає в тривогу. Тому ви можете собі сказати: “я до цього питання повернуся через рік або пів року, до того часу — про це не думаю, живу тут і зараз”. Тобто ви собі даєте цей строк і відпускайте. Це дуже сильно допомагає».
І – про важливе.
Олег Покальчук, соціальний психолог: «Тривожна депресія, речниками якої є прогнозисти й просто нервові коментатори, аж ніяк не є масовим українським явищем. Людям, які реально перебувають у пеклі, а на них лізуть чорти, не до депресії. Прийняття війни не як жахливого випадку, а як усвідомленої реальності збереже психіку, а можливо – життя.
Якщо ви повторюєте мантру «Зі мною це не може статися, тому що зі мною це не повинно статися» і при цьому заклякаєте, як заєць під час гавкання псів, ви – легка здобич для реальної депресії. Заєць принаймні має розуміння того, що в чистому полі краще покладатися на прудкі ноги. А ми всі – в чистому полі, лопушком не накриєшся. Коли ви рухаєтеся, ви незручна мішень. Якщо завмираєте – зручна. Ця метафора не тільки про фізичний простір. Не втрачаєте здатність думати головою в тяжку хвилину – значить, рухаєтеся, живі. Прийняття війни – це розуміння того, що з вами й вашими близькими в будь-який момент може трапитися що завгодно. Це взагалі-то таке банальне правило життя, просто війна його робить дуже конкретним. Усе, що ви читали про смерті, каліцтва, катування, полон, тортури – воно все тут і зараз, може проявитися в будь-який момент.
Визнати це дуже важко, жити з цим жахливо. Але якщо поставити питання, жити з якимось відчуттям чи не жити взагалі, сподіваюсь, ви все ж оберете життя.
На війні не буває «цивільного населення», якому за самим фактом беззбройності й орієнтації «поза політикою» чомусь належить подарунок від долі. Це все красиві юридичні формулювання, складені респектабельними правознавцями в затишку комфортних кабінетів. Вони працюють до і після, а ми з вами тут і зараз. Ви поводитеся або як воїн, або як жертва, незалежно від того, де перебуваєте. Розуміння того, що ви не глядач трагедії, а її учасник, принаймні дасть більший сенс вашому існуванню (а депресія – це саме про позбавлення сенсу життя) і можливість правильно оцінити свою особисту роль у ній.
Повторення ворожого масштабного наступу буде. Небо знову буде падати нам на голови. Либонь, не всім однаково, але тут як пощастить. Проте абсолютна більшість з нас переживе і це, як пережила все попереднє.
Заздалегідь труситися і скиглити – справа абсолютно марна. Переживати щось можна в момент переживання, але точно не до і не після. Життя надто коротке, щоб марнувати його на такі дурниці».
«– Але ти не повинна мене чекати. Ніколи. Дуже страшно чекати чогось.
Вона похитала головою: – Цього ти не розумієш, Роббі. Страшно, коли нема чого чекати». (Еріх Марія Ремарк “Три товариші”).
… Гуляв по соцмережах на початку війни вірш з яскравою деталлю про те, як нібито сповзатиму я по стінці, почувши по радіо про Перемогу. Точно не цитую і шукати його зараз не хочу – чи то «синдром Арестовича», чи відраза до дрібних дівочих сентиментів у жанрі «цирліх-манірліх», – але стали подібні вірші дратувати. Ні, віра у Перемогу нікуди не поділась, вона лише міцнішає. Просто очікування стали іншими. Більш дієвими, більш виваженими. Хоча б з огляду на те: чи буду я існувати під час Перемоги, чи залишиться та сама стінка і, чи почую радіо. Є з цього приводу стара притча: «Одного разу учень запитав у Майстра: чи довго чекати змін на краще? – Якщо лише чекати, то – довго, — відповів Майстер.
На фото: скрипаль, вуличний музикант, а зараз військовий ЗСУ Мойсей Бондаренко родом із села Красноіванівка, що на Дніпропетровщині
