Марія Дружко: «Творчість – це не розвага, не спосіб дозвілля, це особливий дар, який нам довірили ті, хто послав нас на цю землю»
Наше перше знайомство з Марією Дружко відбулося багато років тому, коли вона була ще школяркою. Працюючи тоді у міській газеті, я випадково дізналася про дивовижну дівчинку з Карнаухівки, яка чудово грає на фортепіано і складає прекрасні вірші, маючи при цьому надто серйозні проблеми зі здоров`ям. Ще в ранньому дитинстві через невиліковну хворобу очей Марійка повністю втратила зір, тож вірші за юною поетесою записувала матуся. Дівчина мріяла у майбутньому стати музикантом або письменницею.
З того часу минуло майже чверть століття. Нині Марія Дружко – відома далеко за межами Кам`янського поетеса і письменниця, членкиня Національних спілок письменників та журналістів України. Координаторка та засновниця мистецького проєкту «VivArt», літературний редактор однойменного альманаху, видавчиня, громадська діячка… Важко навіть перерахувати усе, чим займається наша талановита, мужня та незламна землячка. Тим більш цікаво було зустрітися з нею напередодні Всесвітнього дня поезії, аби розпитати, яким для неї був цей шлях до здійснення своїх дитячих мрій.
– Пані Маріє, за роки, що ми не бачилися, із тендітної дівчинки Ви стали чарівною молодою жінкою, досягли вагомих творчих успіхів, у Вашому доробку сім поетичних збірок, два романи, казки для дітей, безліч публікацій у колективних збірниках та журналах, Ви є лауреаткою багатьох престижних літературних конкурсів та премій, в тому числі міжнародних. Чому або кому Ви завдячуєте своїм творчим та життєвим становленням?
– Ще з дитинства завдяки моїй мамі, Наталії Олексіївні, педагогу за фахом, я брала участь в усіх можливих мистецьких дитячих конкурсах, у Всеукраїнському фестивалі дитячої творчості «Повір у себе», отримала премію «Обдаровані діти – надія України», двічі була лауреаткою обласного фестивалю мистецтв «Собори наших душ», і ще багато чого. Саме тоді нам пощастило зустрітися із відомим поетом із Дніпра Миколою Миколаєнком, який був членом журі фестивалю і пізніше став моїм «хрещеним батьком» у літературі. Це був дуже мудрий і чуйний наставник. Ми з мамою надсилали йому вірші, а він повертав їх зі своїми позначками, зауваженнями. В одному з листів він написав так: «Я дуже вдячний, що ми з вами познайомилися, і я прошу вас, не полишайте цієї справи. У вас є іскра Божа. Але працювати доведеться каторжно! І з вас вийдуть люди».
Микола Антонович пішов з життя у віці 100 років, до останнього зберігаючи ясний розум, ми з ним спілкувалися, він давав слушні поради, які й сьогодні залишаються актуальними, хоча він починав творити у середині минулого століття, а я – на початку нинішнього. Й сьогодні користуюся його порадами при роботі з молодими авторами, яку проводжу вже майже десять років за дорученням обласної організації Національної Спілки письменників України. Завдяки Миколі Миколаєнку побачила світ у 2000 році й моя перша збірка «Журливі журавлі». Два десятиліття тому, коли мене прийняли до цієї творчої Спілки, на той час я стала там наймолодшою, мені було 20 років. Так що вже половину свого життя я працюю як професійна літераторка.
– Розкажіть, будь ласка, як і коли народився «VivArt», що являє собою цей мистецький проєкт сьогодні?
– Авторкою самої ідеї створення молодіжного творчого об`єднання під такою назвою була Тетяна Іванівна Герасюта, яка на той час очолювала Центральну міську бібліотеку імені Шевченка. Саме вона надихнула мене на втілення цього проєкту, якому в наступному році виповниться двадцять років. Та якщо спочатку це був літературно-мистецький клуб, що об`єднував молодих авторів, то пізніше вікові рамки значно розширилися, адже для творчості вік значення не має. Згодом «VivArt» перетворився на всеукраїнську мистецьку спільноту, завдяки новітнім технологіям долучився онлайн-формат, і наразі серед його учасників близько 250 авторів віком від 16 до 60 з усіх куточків України й навіть з-за її меж.
– Тобто зараз це вже не тільки молодіжне об`єднання?
– Так, вікових обмежень немає, щобільше, коли ми запровадили навчальний курс письменництва, то виявилося, що люди більш старшого віку відповідальніше ставляться до навчання і роблять успіхи. Це, наприклад, Ірина Іваськів, в якої вийшла вже друга книжка, або Олена Воротнікова, з якою ми розпочали серію детективів. Але започаткований у 2006 році всеукраїнський конкурс «VivArt» все-таки стосується насамперед молодих літераторів, за його підсумками кращі твори публікуються в однойменному альманасі.
Що ж стосується віку, то, повторюся, у мистецтві він не важливий. Трапляються цікаві творчі особистості й у зовсім юному віці, як, наприклад, Юлія Купіч або Євгенія Яворська, з якою, до речі, ми зараз разом входимо до складу правління обласної організації НСПУ.
– Вас знають і люблять насамперед як поетесу, чим творам притаманний і тонкий ліризм, і філігранна відточеність стилю, і глибокий філософський зміст. А що спонукало до написання прозових творів? Давня дитяча мрія – написати роман?
– Напевно, бажання спробувати себе у чомусь новому. У літературі для мене існують знакові постаті у сенсі творчості, в поезії це Ліна Костенко, а у прозі – Павло Загребельний та Олесь Гончар. Так от, Олесь Гончар починав як поет, а вже потім створив свої знамениті романи. Ось і мені захотілося чогось більшого, бо вірші – це сплеск емоцій, вияв настрою, образного мислення, а в романі більш широкий простір для творчості, тут потрібні задум, інтрига, сюжет, тобто зовсім інші методи роботи над словом. Так народилися романи «Шейла» (до речі, відзначений міжнародної премії імені Олеся Гончара) та «Полювання на тура».
– Ваш вступ до лав Національної спілки журналістів України – це теж прагнення осягнути щось нове? А як Ви зважилися ще й на створення власного видавництва, чи не завеликий тягар для тендітних жіночих плечей?
– Певною мірою так. Річ у тому, що я дуже люблю брати інтерв`ю у колег-письменників, це наші так звані «Літературні вечері», які я проводила щотижня протягом усього 2022 року. Тому охоче долучилася до журналістської спільноти. А заснування видавництва стало логічним продовженням справи, започаткованої у «VivArt», підібралася команда однодумців, друзів, і ми вирішили, що час переходити на новий рівень. У грудні цього року видавництву виповниться п`ять років, перший ювілей. Працюємо у різних напрямках, видаємо як персональні книжки, так і наш літературний альманах.
21 березня, у Всесвітній день поезії, у Центральній бібліотеці імені Шевченка відбудеться презентація чергового, 6-го випуску альманаху «VivArt», виданого за сприяння міської влади. Зазначу, що далеко не скрізь знаходять у цей нелегкий час можливість підтримувати молоді таланти, та й мистецтво взагалі. А в нашому промисловому місті працює і театр, й інші заклади культури. Музи не повинні мовчати, як би важко не було, бо це потрібно людям.
– Наостанок що б Ви хотіли побажати авторам-початківцям, які роблять перші кроки в поезії, мистецтві взагалі?
– Треба чітко усвідомлювати, що творчість – це не розвага, не спосіб дозвілля, це особливий дар, який нам довірили ті, хто послав нас на цю землю. Нас не запитували, чи хочемо ми бути поетами, музикантами, художниками. Нас обрали й сказали: ти повинен це робити. Скільки є прикладів, що людина не наважилася розвивати свій талант, і доля в неї не склалася, стосунки, кар`єра не вдалися. У митців зазвичай є два життя: одне, так би мовити, мирське, а інше — творче. І якщо вже ти обрав мистецтво, чи воно – тебе, то не слід нічого боятися. Працювати невпинно над собою, ні в якому разі не здаватися, вірити в себе і ніколи не втрачати надії.
Розмовляла Світлана Луньова.
